Розділ 7 Християнська церква в Київській Русі

Із подальшого викладу видно, що між Ростиславом і імператорським послом відбулася серйозна розмова. Посол передав великому князю послання імператора. “Молвить ти царь, аще примеши с любовью благословение отъ святыя Софья...”[637]. Далі в літопису пропуск і, напевно, не випадковий. Є.Є. Голубинський вважав, що пильний цензор вилучив із літопису нечемні слова Ростислава, щоб пом’якшити конфліктну ситуацію[638]. Якими були ці слова в протографі статті Іпатіївського літопису, сказати важко, але, можливо, саме ті, які доніс до нас В.М. Татищев.

Запевнення імператора в шанобливому ставленні до великого київського князя, підкріплене багатими царськими подарунками (“приела царь дары многы Ростиславу, оксамиты и паволокы и вся узорочья разноличная”), зробило свою справу, і він змінив гнів на милість.

Усе сказане дає підстави стверджувати, що ідея усамостійнення Руської православної церкви або, принаймні, досягнення її більшої незалежності від Константинополя мала поширення серед певних урядових і церковних кіл Русі. Разом з тим слід визнати, що загальної підтримки вона не здобула. Рішення Собору 1147 р. не знайшли визнання не лише з боку Візантії, а й більшості церковних і політичних діячів Русі.

Прапором опозиції Ізяславу і Климу Смолятичу став новгородський єпископ Нифонт, один із найавторитетніших ієрархів, до того ж, русин за походженням. Його церковне служіння розпочалось у Печерському монастирі, де він був ченцем. Ні умовляння, ні погрози, ні навіть ув’язнення в Печерському монастирі, до якого вдалися Ізяслав і Клим Смолятич, не змусили Нифонта визнати канонічність поставлення Клима на митрополита. Непокірливий новгородський єпископ вважав себе безпосередньо підвладним патріарху, про що й заявляв відверто: “Не могу с тобою служити, ни въспоминати тебе, въ святѣй службѣ, но поминаю патриарха”[639].

Константинопольський патріарх активно підтримав Нифонта і його прихильників у Русі. Новгородський владика одержав титул архієпископа. У статті 1156 р. Іпатіївського літопису повідомляється, що патріарх зарахував Нифонта за канонічну вірність Константинополю до святих. “Патриархъ же приела к нему грамоты, блажа и причитая къ святымъ его; он же боле крѣпляшеться, послушивая грамотъ патриаршь”[640].

Доводиться визнати, що становище Нифонта укріплювали не лише патріарші грамоти. Мав він велику підтримку і в Русі. Серед його однодумців були єпископи смоленський, полоцький, князі Юрій Довгорукий і Святослав Ольгович, братія найавторитетнішого в Русі монастиря — Печорського. Недаром, по смерті, Нифонт удостоївся бути похованим у почесному місці монастиря — Феодосієвій печері. Діяльність новгородського владики дістала високу оцінку літописців: “То бо Нифонтъ епископъ бысть поборникъ всей Руской земли”[641].

Собор 1147 р. не тільки не консолідував сили довкола ідеї усамостійнення Руської православної церкви, а й призвів фактично до її розколу. Повноваження Клима Смолятича визнавалися лише єпископами Південної Русі і то тоді, коли київський великокнязівський стіл займав Ізяслав Мстиславич. При втраті ним Києва змушений був відразу піти з нього і митрополит Клим.

Після смерті Ізяслава київський стіл перейшов до його постійного супротивника Юрія Довгорукого, який ніколи не визнавав митрополичих повноважень Клима. Новим митрополитом став грек Костянтин. Зайнявши кафедру, він повів рішучу боротьбу з прибічниками Клима і заведеними ним порядками. З усіх його посвячень були визнані тільки дияконські і ті лише після того, як диякони дали Костянтину “Рукописання” на Клима.

Із слів сина Ізяслава Мстиславича довідуємось, що митрополит-грек прокляв його батька. Як обійшовся він з ідейним однодумцем великого князя єпископом Онуфрієм? В літописі про це жодної згадки нема, як, до речі, і про самого Онуфрія. Під 1158 р. єпископом Чернігова названий Антоній, грек за походженням. Це дає підстави припустити насильницьке усунення Онуфрія з єпископії, яку він посідав близько 15 років.

Оцінюючи спробу Ізяслава Мстиславича і чернігівського єпископа Онуфрія досягти незалежності в управлінні Руською православною церквою, слід визнати, що вона не знайшла широкої підтримки ні в церковних, ні в політичних колах. Можна сказати, що вона не була на часі. Умови роздробленості і державно-політичної нестабільності Русі не сприяли перетворенню цієї прогресивної київської ідеї в загальнонаціональну.

Руська православна церква у політичній системі держави

Руська православна церква не обмежувалася тільки конфесійною діяльністю, вона являла собою одну з важливих суспільно-політичних сил в Русі, справляла відчутний вплив на всі сфери державного життя і була, по суті, частиною самої держави. Велика політична і правова традиція, принесена на Русь із Візантії, дозволила їй швидко стати в ряд провідних суспільно-політичних структур і взяти на себе деякі державні функції. Церква сприяла встановленню на Русі нового способу виробництва, допомогла виробити норми феодального права.

Економічне становище церкви визначалось її природним входженням у надбудовну структуру держави. Вже “Уставом” князя Володимира Святославича церкві визначалася десята частина надходжень “во всей земле Руской”. З часом це юридичне право на десятину ще більш розширилось, а в XII ст. церква стала великим землеволодільцем з власними земельними угіддями, селами і містами.

Руська православна церква надала велику допомогу князівській владі в об’єднанні східнослов’янських земель в єдиній державній системі. Впродовж всієї історії Русі церква була одним із реальних і суттєвих інтегруючих елементів між різними давньоруськими землями, сприяла утвердженню в народі почуття єдності його країни. І пізніше, коли Русь виявилась розірваною монгольськими і литовськими феодалами на частини, гасла православ’я відігравали визначну роль у боротьбі за національну незалежність давньоруських земель.

Роль Руської православної церкви у політичному житті країни значною мірою визначалась особливостями її організаційної структури. Мова йде про централізацію церковного управління, яке в принципі відповідало світському, але засновувалося на міцнішій морально-правовій базі. На чолі Руської православної церкви з кінця X ст. стояв митрополит Київський. Пізніше, але ще в часи Київської Русі, його повний титул звучав “митрополит Київський і всія Русі”, який мав візантійське походження. Обрання і висвячення митрополитів із грецьких ієрархів здійснювалося константинопольським патріархом, урочистий акт інтронізації відбувався в Софії Київській. Відомі лише два випадки відхилення від цієї узвичаєної, але не зовсім канонічної норми.

Авторитет і влада київських митрополитів були визначені грецьким “Номоканоном”, визнаним великими київськими князями. Митрополити поставляли єпископів, засновували єпископські кафедри, судили єпископів, які завинили перед канонами. Всього з кінця X ст. до 40-х років XIII на Русі відомо 22 митрополити[642]. За невеликим винятком становище їх було стабільним. Верховна влада митрополитів над усіма єпархіями Русі не ставилась під сумнів ні з боку єпископів, ні з боку удільних князів. Київські митрополити були членами постійного синоду в Константинополі, а деякі з них — й імператорського сенату з високим придворним титулом протопроєдра. Здебільшого київські митрополити були людьми високоосвіченими, визначними богословами і полемістами, авторами церковних проповідей, канонічних заповідей, пастирських послань, церковноправових творів. Особливо відзначились у цьому митрополити: Іоанн І (1017 — 30-ті роки XI ст.), Іларіон (1051 — 1054), Георгій (1065 — 1077), Іоанн II (1078 — 1089), Никифор І (1104 — 1115), Клим (1147 — 1155), Кирил І (1224 — 1233).

Висвячення митрополита Іларіона. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Формально Київська митрополія від самого початку була однією із 60-ти, пізніше 70-ти митрополій Константинопольського патріархату. А фактично посідала особливе місце в структурі візантійської церкви. За розмірами вона переважала патріархат і обіймала територію окремої великої держави, населеної слов’яно-руським етносом. По суті, це була помісна церква з широкою автономією. Висновки окремих дослідників про необмежені права патріарха в управлінні справами Руської православної церкви значно перебільшені. Вони навряд чи поширювалися далі обрання і висвячення митрополита і одержання час від часу грошової данини з митрополії. Насправді Київська митрополія була самоврядною церковною структурою, вся діяльність якої підпорядковувалася національним інтересам Русі. На користь цього свідчить і той факт, що за Руською православною церквою було визнано право богослужіння національною мовою.

Цей факт мав як позитивні, так і негативні наслідки. На відміну від католицького Заходу, де молились і писали по-латині, на Русі склалися кращі умови для розвитку національної писемної культури. З іншого боку, церковнослов’янська мова не давала можливості безпосереднього доступу до надбань античної цивілізації. Русь вимушена була знайомитися з давніми літературними творами у перекладах.

В історіографії неодноразово порушувалось питання про роль греків-митрополитів на Русі. Було це злом для руської церкви і держави чи благом? Є.Є. Голубинський схилявся до думки про користь цих поставлень, мотивуючи свій висновок тим, що митрополити-греки не були тісно пов’язані з великими князями і стояли над політичними пристрастями, що кипіли на Русі[643]. Думку цю поділяють більшість дослідників. Вона загалом слушна, хоч абсолютизувати її не слід. Від урядування митрополитів-греків мали місце і певні збитки, в тому числі й економічного характеру.