Розділ 7 Християнська церква в Київській Русі

Що стосується миротворчої діяльності київських митрополитів, то вона була визначною, можливо, саме завдяки їх грецькому походженню.

До другої половини XI ст. належить становлення двох нових митрополій — Чернігівської і Переяславської. Подія ця відобразила до певної міри важливі зміни у формі політичного устрою Русі, появу так званого тріумвірату Ярославичів. Слід, проте, визнати, що спроба розосередження церковно-адміністративних функцій між Києвом, Черніговом і Переяславом не мала успіху. З розпадом тріумвірату і новим посиленням влади київського князя необхідність у трьох митрополіях відпала. Сталося це, очевидно, за правління Всеволода Ярославича, який підтримував тісні зв’язки з Візантією.

Чернігівська і Переяславська митрополії, поза всяким сумнівом, були титулярними і не мали у своєму підпорядкуванні єпископій. По суті, йдеться лише про титул владик, які продовжували очолювати єпископські кафедри. Таким титулярним митрополитом був, зокрема, Єфрем, який займав переяславську єпископську кафедру в 1070 — 1090 рр.

Інститут титулярних митрополій мав значне поширення у Візантії, але на Русі не прижився. Певно, не мав належної підтримки від патріархії. Греки, як відомо, ревно ставилися до єдності і неподільності підпорядкованих їм церковних провінцій. Це обумовлювалося правилами Халкедонського Вселенського Собору. Досить згадати, як Константинопольський патріархат рішуче припинив спробу Андрія Боголюбського заснувати у Володимирі ще одну митрополію.

Згідно з літописними свідченнями XVI — XVII ст., на Русь разом з митрополитом прийшли чотири (за іншими даними — шість) єпископи[644].

З 992 р. засновуються єпископські кафедри. До першого етапу формування церковної організації належить заснування кафедр у Чернігові, Новгороді, Білгороді, Полоцьку. Дещо пізніше виникають єпископії Володимирська, Юр’ївська, Ростовська.

Заснування єпископій перебувало безпосередньо у віданні київського митрополита і зумовлювалося внутрішніми потребами життя Руської православної церкви. Перші єпископські кафедри були засновані насамперед у головних центрах Руської землі, а також форпостах слов’янської колонізації суміжних неслов’янських територій.

Кафедра у Юр’єві, заснована після 1036 р., мала виконувати завдання християнізації “печенізького поля”. Аналогічну роль, очевидно, відігравала Новгородська, Переяславська, а пізніше і Ростовська єпископії (1073 — 1076), до місіонерської діяльності яких належали великі масиви окраїнного руського, а також тюркомовного і угро-фінського населення.

Білгородська кафедра впродовж всієї історії Русі, очевидно, управляла Київською єпархією, а єпископ білгородський виконував нерідко обов’язки вікарія митрополита. Як свідчать літописні повідомлення, в кінці XII ст. Юр’ївська і Білгородська кафедри нерідко об’єднувалися під управлінням єдиного єпископа.

В XI ст. виникли єпископські кафедри у Володимирі-Волинському (1078 — 1085), Турові (1088), Перемишлі (існувала вже до 1087 р.). У XII — XIII ст. з’явились епископії у Смоленську (1134 — 1136), Галичі (1140-ві роки), Рязані (перед 1207 р.), Угровську (перед 1240 р.), Луцьку (перед 1240 р.). Усього перед вторгненням на Русь орд Батия в ній існувало 16 православних єпископських кафедр. Із них одна — Новгородська — мала титул архієпископи*, проте тільки титулярної, почесної, підпорядкованої не безпосередньо патріарху, а київському митрополиту.

Очолювали єпархії, що в XII — ХІІІ ст. територіально наближалися до князівств, єпископи, яких присилали із Візантії і обирали з руського чорного духовенства за згодою митрополита і великого князя. Згідно з свідченням володимирського єпископа Симона (помер у 1226 р.), тільки із Печерського монастиря вийшло близько 50 єпископів[645]. Безпосереднє адміністративне управління зосереджувалось у руках владичних намісників, посаду яких запроваджено найпізніше в XII ст.[646]

Троїцька надбрамна церква Печерського монастиря. XII ст. Київ. Сучасний вигляд

Однією з важливих структур Руської православної церкви були монастирі. Їх появу слід віднести до раннього періоду історії руського християнства. У середині XI ст. засновано головний монастир Русі — Києво-Печерський. Його фундаторами були Антоній і Феодосій Печерські. Традиції чернецтва прийшли на Русь із Візантії, звідки запозичено відомий статут Константинопольського Студійського монастиря. Руські монастирі стали найбільш консервативними осередками ортодоксального християнства.

Чим ширше і глибше входила церква в життя давньоруського народу, тим розгалуженішим ставало її управління. Дослідники вважають, що з середини X ст. до 40-х років XIII ст. на Русі було побудовано близько 10000 церков[647].

Дослідження церковної організації показує, що, незважаючи на її подібність до візантійського зразка, загалом вона визначалась умовами внутрішнього розвитку. Те саме можна сказати і про характер взаємодії двох влад на Русі. Вона відбувалася передусім на ґрунті тісної співпраці у виробленні юридичних норм життя давньоруського суспільства, особливо у сфері сімейного і карного права. Значною була участь церкви у політичному житті Русі. І хоч вона здійснювалась передусім не в державно-адміністративних формах, а в результаті особистих ініціатив церковних ієрархів, але була при цьому постійним фактором політичної історії.

Згідно з Є.Є. Голубинським, В.І. Сергеевичем та іншими істориками, одним з основних обов’язків церковної влади, яку вона намагалася добросовісно виконувати, була посередницька участь у складних взаємовідносинах між руськими князями. Підтвердженням сказаному може бути позиція київського митрополита Никифора у подіях 1195 р. Намагаючись послабити становище великого князя Рюрика Ростиславича, Всеволод Велике Гніздо вимагає собі п’ять київських міст — Треполь, Богуслав, Канев та ін., які той нещодавно передав своєму зятеві Роману Мстиславичу. Відмова загрожувала вторгненням Всеволода в Південну Русь; задоволення його претензій було пов’язане з необхідністю порушення хресного цілування Роману і перетворення його із спільника в противника. Рюрик звернувся за порадою до митрополита і отримав таку відповідь: “Княже! Мы есмы приставлены въ Рускои землѣ от Бога востягивати васъ отъ кровопролитья, ... ажъ еси далѣ волость моложьшему в облазнѣ передъ старѣйшимъ и крестъ еси к нему целовалъ, а нынѣ азъ снимаю с тебе крестное цѣлование и взимаю на ся”[648].

Цитований текст свідчить, що для київських митрополитів Руська земля, мир і спокій якої вони покликані були охороняти, — це не великокнязівський домен (те, що звичайно називають Руссю у вузькому значенні слова), а весь державний простір Русі, в межах якого проживало православне населення.

Для представників духовної влади не так важливо було знати, правий чи неправий князь, що підіймав зброю. Вони піклувалися про те, щоб запобігати кровопролиттю, а тому однаково утримували від міжусобиць і правих, і неправих[649].

Конструктивна роль церкви прекрасно усвідомлювалась руськими князями, які визнавали авторитет її ієрархів також і в світських справах. Не випадково Володимир Мономах вимагав 1096 р. від Олега Святославича, щоб той прибув до Києва “пред епископы и пред игумены и пред мужи отец наших и пред людьми градскими”.

У 1097 р. Володимир Мономах і чернігівські князі вирішили позбавити столу великого князя Святополка за співучасть у злодійському осліпленні Василька. Довідавшись про похід військ Мономаха на Київ, Святополк вирішив тікати, але “не даша ему кияне побѣгнути”. До Володимира терміново споряджається посольство на чолі з митрополитом Миколаєм. “Молимся, княже, тобѣ и братома твоими, не мозѣте погубити Русьскои землѣ; аще бо возметь рать межю собою, поганин ймуть радоватися, и возмуть землю нашю, юже бѣша стяжали ваши дѣды и отци ваши”[650].