Розділ 3 Політична історія Русі X-XIII ст.

Восени 1240 р. до Києва підійшов Батий “въ силѣ тяжьцѣ, многомъ множествомъ силы своей [...] и окружи градъ и остолпи сила Татарьская, и бысть градъ во обьдержаньи велицѣ”. Київський літописець, сучасник, а може, і свідок цих подій, так описав появу величезного війська біля стін Києва: “И бѣ Батый у города и отроци его обьсѣдаху градъ, и не бѣ слышати от гласа скрипания телѣгъ его, множества ревения вельблудъ его, и рьжания отъ гласа стадъ конь его”[301]. Під час однієї з вилазок кияни полонили якогось Товрула, і той повідомив, що під Києвом зібрались всі сили Батия, що брали участь у поході на Русь. Випадок безпрецедентний у завойовницькій практиці монголів.

Головний удар Батий наказав нанести з півдня, в районі Лядських воріт: “Постави же Баты порокы городу подълѣ врать Лядьскьхъ, ту бо бѣаху пришли дебри, порокомъ же бес престани бьющимъ день и нощь, выбиша стѣны”[302]. Ворогу вдалося захопити ділянку валу, але опір киян був рішучим:

“И взиидоша горожаны на избытые стѣны и ту бѣаше видити ломъ копѣины и щетъ скѣпание, стрѣлы омрачиша свѣтъ побѣженымъ”[303]. Батий змушений був дати війську передишку. “И сѣдоша того дне и нощи”, — зазначає літописець. Наступного дня бій розгорівся з новою силою. Кияни встигли закріпитися на лінії валів “міста Володимира”. Вони відстоювали кожну вулицю, кожен будинок, але сили були нерівні. Прорвавши укріплення в районі Софійських воріт (від чого вони одержали ще й назву Батиєвих), завойовники оточили останніх захисників Києва, що схоронились у Десятинній церкві. Така велика кількість людей заховалась там, що під їх вагою обвалилися хори і стіни: “Людей же узбѣгшимъ на церковь, и на комаръ церковныя, и с товары своими, от тягости повалишася с ними стѣны церковныя”[304].

Про тривалість облоги Києва, а також про точну дату його падіння в пусемних джерелах збереглися різні свідчення. Іпатіївський літопис, що найбільш повно і змістовно розповідає про цю подію, взагалі не наводить точних дат. Лаврентіївський повідомляє, що Київ було взято на Миколин день — б грудня 1240 р. У Псковському Третьому літопису наводиться інша дата катастрофи — 19 листопада, але вказано, що облога тривала 10 тижнів і 4 дні: “Того же лета приидоша татарове к Киеву сентября 5, и стояща под Киевом 10 недель и 4 дни, и едва взяша и ноября в 19, в понедельник”. Рашид ад Дін повідомляє, що завойовники заволоділи великим руським містом Макерфааном, під яким дослідники розуміють Київ, за десять днів, а Плано Карпіні говорить про те, що вони взяли столицю Русі після тривалої облоги.

Важко сказати, яке з цих джерел містить найбільш достовірні дані. Однак якщо згадати, що невелике містечко Чернігівської землі Козельськ змогло затримати біля своїх стін орду на сім тижнів, то повідомлення про тривалу оборону Києва, що був на той час першокласною фортецею, не здаються сумнівними.

Заволодівши містом, монголи його вщент зруйнували. “Того же лета взяша Кыев татарове и святую Софью разграбиша, и монастири всѣ и иконы и кресты, и вся узорочье церковные взяша, а люди от мала до велика вся убиша мечем”[305]. Плано Карпіні, який проїздив через Київ у ставку Батия в 1246 р., писав, що монголи “зробили велике побоїще в країні Русії, зруйнували міста і фортеці і убили людей, обложили Київ, який був столицею Русії, і після тривалої облоги взяли його і убили жителів міста; звідси, коли ми їхали через їх землю, ми знаходили незліченні голови і кістки мертвих людей, які лежали на полі, бо місто це було досить великим і дуже багатолюдним; а тепер воно зведене майже нінащо, ледве існує там 200 будинків, а людей там тримають вони в найтяжчому рабстві”[306].

Археологічні матеріали з документальною точністю підтверджують яскраву розповідь Суздальського літопису про розгром Києва. Тільки люди, не знайомі з цими археологічними матеріалами, можуть вбачати у писемних повідомленнях про звірства Батиєвої орди перебільшення очевидців. Ні про що не говорять і посилання на те, що після розгрому в Києві продовжували діяти Софійський, Михайлівський Златоверхий, Видубицький і Печерський храми і що Плано Карпіні бачив у місті в 1246 р. вже близько 200 дворів. Адже йдеться не про заштатне давньоруське містечко, а про величезний середньовічний центр. Звичайно, завойовники не стерли його з лиця землі і не перервали всіх його історичних традицій, але справді звели “нінащо”.

З понад 40 монументальних споруд Києва вціліло (та й то в дуже пошкодженому вигляді) тільки п’ять-шість, з дев’яти тисяч дворів — 200 (і ті, очевидно, було відбудовано у 1240 — 1246 рр.), а з 50-тисячного населення залишилося не більше двох тисяч. У ряді районів давнього Києва, зокрема в центральному, життя відродилося лише через кілька віків. Припинили існування київські ремесла, на високій ноті обірвалась “пісня” давньокиївських зодчих, художників, літераторів і літописців. У своєму розвитку Київ виявився відкинутим на кілька століть назад.

З Києва головні сили Батия рушили на Володимир і Галич, у той час як інші його загони вторглись у південно-західні райони Русі. З вогнем і мечем ішли вони по Київській землі. Розкопки Вишгорода і Білгорода, городищ по Тетереву, Случі, Горині, Південному Бугу та інших річках відображують картини героїчної оборони і загибелі цих центрів. Археологи всюди простежують потужні шари пожеж; під кріпосними стінами, спаленими будинками, а то і просто на вулицях і площах виявлено сотні людських кістяків, багато знарядь праці, інструментів ремісників, предметів озброєння, прикраси.

Особливо яскравим прикладом трагічної загибелі невеликих південноруських міст може бути городище Райки на Житомирщині. Розкопане повністю, воно дало можливість уявити всю повноту трагедії, що спіткала його жителів. Очевидно, ніхто з них не залишився в живих. Чоловіки полягли в жорстокій битві з монголами, жінки і діти або загинули у полум’ї, або були вирізані. На городищі, по суті, не залишилось місця, де б не лежали людські кістяки; ними всіяна вся вільна від забудов площа, їх знаходили також у спалених будинках і біля них. Картину повного знищення Райковецького городища доповнюють скелети домашніх тварин (корів, коней, свиней, овець), що загинули у вогні, залишки збруї, ремісничих виробів і сільськогосподарського інвентаря. Життя на цьому городищі більше не відродилося[307].

Свого часу М.К. Каргер, полемізуючи з істориками про роль монголів в історії Русі, висловив думку, що в літописних розповідях про їх господарювання в захоплених містах не можна не звернути увагу на різне ставлення переможців до міст, в залежності від ступеня виявленого опору. В містах, які здавалися швидко, переможці обмежувалися лише пограбуванням населення і багатих монастирів та храмів. Але таких міст, як вважав М.К. Каргер, на Русі зустрічалося мало[308]. Л.М. Гумільов повторив цю саму думку, але по-іншому розставив акценти. Він заявив, що завойовники не набагато зменшили руський воєнний потенціал, і назвав для прикладу серед зруйнованих міст тільки Рязань, Володимир, Суздаль, Торжок і Козельськ. Історик стверджував, що “інші міста здалися на капітуляцію і були помилувані”[309]. Проте ні М.К. Каргер, ні Л.М. Гумільов не змогли навести хоча б приблизний список давньоруських міст, які здалися на милість переможця і не зазнали руйнування.

Але найвірогідніше, що на шляху просування Батиєвих орд вціліли тільки ті міста, якими ворогу не вдалося заволодіти. Доля ж узятих міст (хитрістю, обманом чи силою) була однакова. Доказом цьому є Колодяжин, що капітулював після нетривалої облоги і був повністю знищений ворогом. Про це говорить літопис: “Они же (колодяженці. — П.Т.), послушавшие злого совета его, передашася и сами избиты быша”, що підтверджують і археологічні розкопки. Місто загинуло у вогні; населення було вирізане. Ворог не помилував навіть дітей; їх кістяки неодноразово виявляли під час розкопок. На багатьох черепах помітні сліди ударів шаблею, в кістках нерідко стирчать стріли. Як вважав Р.О. Юра, в Колодяжині загинуло не тільки населення містечка, а й жителі навколишньої округи, які сховалися за його міцними валами.

Така сама участь спіткала і розташований на києво-волинському порубіжжі Ізяславль. Розкопки М.К. Каргера показали, що місто припинило своє існування в результаті монгольського погрому. Під товстим шаром згарища знайдено численний археологічний матеріал, людські кістки, які свідчили про насильну загибель населення.

Впертий опір загарбникам чинили міста Данилів, Кременець і Холм, яких Батию так і не вдалося взяти. Монголи направились від Кам’янця і Данилова на південь — до Дністра і Прута, на південний захід — до Галича і на захід — до Бузька і Звенигорода.

Володимир-Волинський, велике і сильно укріплене місто з міцними оборонними спорудами, завойовники взяли штурмом після тривалої облоги. Про страшний розгром Володимира літопис повідомляє: “Не бе бо на Володимѣрѣ не осталъ живыи, церкви святой Богородици исполнена трупья, иныа церкви наполнены быша троупья и телесъ мертвых”[310].

Літописні свідчення підтверджуються археологічними даними. У Володимирі біля давніх церков виявлені людські скелети з розрубаними кістками, з черепами, пробитими великими цвяхами. Майже повсюди при розкопках Володимира простежувався потужний шар вугілля і попелу, що датуються серединою XIII ст.

До другого столичного міста — Галича ординці підійшли об’єднаними силами і взяли його штурмом після триденної облоги. Розкопки показали, що частина галицьких городян, які заховалися в Успенському соборі, загинула під час зруйнування ворогом цього храму. Після розгрому Галич збезлюднів — столицю було перенесено до Холма.

Нема потреби говорити про всі південноруські центри, що загинули в роки навали. І без того видно, як завойовники розорили одну з найбільш розвинутих частин Русі. Ні, вони не змогли знищити тут все населення, як це стверджували представники школи Погодіна, але значно затримали економічний і культурний розвиток Південної Русі. Ніякого “общинного ладу”, як намагалися показати деякі історики, ординці не принесли і не могли принести. Б.Д. Греков з цього приводу зазначав: ординці ніде не міняли суспільного ладу завойованих земель та й навряд чи в силах були це зробити[311]. Устрій залишався таким самим, але розвиток його було загальмовано. На цю обставину вказував свого часу М.І. Костомаров: “Русь, паралізована навалою і рабством, із своїм удільним укладом, продовжувала близько століття рух на колишній лад, не маючи ні сил перемінити цей лад, ні звільнитись від цього кошмару”[312]. Про те, як страшно виглядали сплюндровані ворогом землі, писав сучасник навали Батия архімандрит Києво-Печерського монастиря Серапіон, який згодом став володимиро-суздальським єпископом: “Кровь отець и братия нашея, акы вода многа, землю напои ... мьножайша же братия и чада наша в плен ведени быша; села наши лядиною простота ...богатство наше онем в корысть бысть; труд наш поганин наследоваша; землю нашу иноплеменникомъ в достояние бысть”[313].

Навала монголів і поневолення Русі — один із найтяжчих періодів її історії. Похід Батия був лише однією з ланок у довгому ланцюгу нападів, що продовжувалися всю другу половину XIII ст. і в наступні століття. Особливо страждали землі Південної Русі, що знаходились неподалік од місць розташування ворожих кочів’їв. Постійна небезпека, вбивства і захоплення людей у полон змушували населення Київщини і Переяславщини втікати у безпечніші райони — Полісся, землі Північно-Східної Русі, Галичину. У літописній статті 1259 р., яка розповідає про те, що в Галицьке князівство “бѣжаху ис татаръ, сѣдѣлници, и лучници, и тулници, и кузницѣ желѣзу и мѣди и серебру”, серед інших народів названі і руські “и Русь”[314].

Навряд чи може бути сумнів у тому, що під висловом “ис татаръ” треба розуміти розорені і поневолені завойовниками південноруські землі.