Розділ 3 Політична історія Русі X-XIII ст.

Процеси феодального дроблення Русі проходили аж до 1240 р., проте було б помилковим бачити в її політичному житті тільки роз’єднувальні тенденції. Дедалі наполегливіше пробивали собі шлях й об’єднавчі ідеї. Їх уособленням були сильна князівська влада, а також широкі верстви міського та сільського населення, які гостріше відчували згубність феодальних чвар.

70-ті роки XII ст. характеризувалися надзвичайною складністю й напруженістю міжкнязівських стосунків і пройшли під знаком політичного суперництва й боротьби за керівне становище в країні та володіння Києвом між Андрієм Боголюбським, Ольговичами й Ростиславичами. Деякий час активними учасниками цієї боротьби виступали також Мстислав Ізяславич та його дядько Володимир Мстиславич. Жодна з сторін не домоглася вирішальної переваги. Неодноразові спроби Андрія Боголюбського утвердити в Києві свого ставленика не мали успіху: Гліба Юрійовича в 1171 р. вбили київські бояри, Всеволода та Михайла Юрійовичів, які одержали стіл у 1173 р., вигнали з Києва Ростиславичі. Вони відмовлялися визнати за Андрієм синьйоріальні права й передали Київ Рюрику Ростиславичу.

Для характеристики взаємовідносин двох провідних політичних сил на Русі (Ростиславичів і Юрійовичів) значний інтерес становить грамота-відповідь Ростиславичів на вимогу Боголюбського покинути Київ і Руську землю: “Мы тя до сихъ мѣстъ, акы отца имѣли по любви; аже еси сь сякыми рѣчьми прислалъ, не акы кь князю, но акы кь подручнику и просту человѣку, а что умыслилъ еси, а тое дѣи”[253]. З відповіді випливає, що старшинство Боголюбського було тимчасовим і визнавалося Ростиславичами, очевидно, тільки тоді, коли в Києві сидів ставленик володимиро-суздальського князя. Це розумів Андрій і восени 1174 р. знову розпочав великий похід на Київ. Серед його війська були дружини братів, а також чернігівські та новгород-сіверські полки. Ростиславичів, які зачинились у Білгороді та Вишгороді, підтримав волинський князь Ярослав. В бою під Вишгородом союзники Боголюбського зазнали поразки і в паніці втекли за Дніпро.

Невдала спроба оволодіти Києвом до краю загострила і без того складну соціально-політичну обстановку на північному сході Русі. Часті військові походи на Волзьку Булгарію, Новгород та Південну Русь, не узгоджені з інтересами власної землі, викликали невдоволення різних соціальних верств населення. Особливо складними були стосунки Андрія Боголюбського з боярами, яких він, намагаючись прибрати до рук та усунути від участі в управлінні князівством, виганяв з насиджених місць (у 1156 р. у боярина Степана Кучки відібрано замок — Москву — й перебудовано його в князівську фортецю), страчував.

У 1174 р. Андрій Боголюбський став жертвою боярської змови. Керовані Кучковичами змовники, серед яких був ключник Андрія Анбал, вночі пробралися до його палацу і вбили там князя.

Звістка про смерть Боголюбського стала своєрідним сигналом до початку народного повстання проти князівської адміністрації. В ньому взяли участь жителі Боголюбова й Володимира, а також селяни навколишніх сіл. Князівських тіунів і мечників було вбито, їхні будинки пограбовано.

Не було спокою і в іншому сильному князівстві Русі — Галицькому, де правив Ярослав Осмомисл. Тут також дуже невдало складалися стосунки між князем та боярами. Перший конфлікт виник у 1159 р. Невдоволені суворою вдачею Ярослава, бояри вирішили запросити на галицький стіл його двоюрідного брата — князя-ізгоя Івана Берладника. “Слахуть бо ся к нему (Івану Берладнику. — П.Т.) Галичане, веляча ему всѣсти на конѣ и тѣмъ словомъ поущивають его к собѣ, рекуче: “Толику явиши стягы, и мы отступимъ от Ярослава”[254].

У 1173 р. суперечності між галицьким “самовластием” та боярами вилились у відкрите протистояння. Приводом до нього став конфлікт між Ярославом та його дружиною Ольгою Юріївною, викликаний любовним зв’язком князя з Анастасіею (з роду Чагрів). Ольга з сином Володимиром, очевидно, не без участі бояр, втекла до Польщі. В Галичі почалися заворушення. Очолювані Костянтином Ярославичем галицькі бояри вдалися до сили. Ярослава Осмомисла взяли під варту, його друзів Чагрів було порубано, саму Анастасію спалили на вогнищі, а її (та Ярославового) сина Олега ув’язнили. Під тиском боярської опозиції Ярослав змушений був дати клятвену обіцянку “имети княгиню вправду”, після чого Ольга з сином повернулися до Галича. Конфлікт тимчасово вдалося уладнати.

На Чернігівській землі, де княжив Святослав Всеволодович, не вщухала міжусобна боротьба серед численних нащадків Ольговичів. Особливою активністю вона відзначалась у 70-ті роки XII ст. Новгород-сіверський князь Олег кілька разів вдирався до меж Чернігівщини, спалив Лутаву та Моровійськ, грабував села й замки навколо Стародуба. У відповідь на це Святослав здійснював каральні експедиції проти Новгород-Сіверщини.

В умовах, коли провідні політичні діячі Русі були зайняті внутрішніми справами у своїх князівствах, на київський стіл у 1173 р. сів Ярослав Ізяславич. Здавалося, що його великокнязівському благополуччю ніщо не загрожувало, але це було не так. Становище луцького князя на київському столі виявилося хистким. Сильна боярська опозиція, що існувала в Києві, очевидно, пов’язувала майбутнє великокнязівського столу не з Ярославом, а з Святославом Всеволодовичем. Сам Святослав негайно заявив претензії на частку володінь у Київщині, а на випадок відмови великого князя загрожував війною. Особливий інтерес становить грамота чернігівського князя, в якій він пише про існування між ним та Ярославом угоди про наділи в Київській землі: “А помяни первый рядъ: реклъ бо еси: оже я сяду въ Киеве, то я тебе надѣлю, пакы ли ты сядеши в Кыевѣ, то ты мене надѣли. Нынѣ же ты сѣлъ еси, право ли криво ли, надули же мене”[255].

Коли князі уклали цей ряд, та й чи існував він взагалі, — сказати важко. Можливо, це лише дипломатичний виверт Святослава, щоб виправдати свої зазіхання. Ярослав відповів: “Чему тобѣ наша отчина тобѣ си сторона не надобѣ”. На що Святослав, швидко зібравши війська Ольговичів, вчинив наїзд на Київ і вигнав звідти Ярослава. Через 12 днів він сам залишив Київ та повернувся до Чернігова, чим викликав здивування сучасників та істориків. Поведінку Святослава важко пояснити. На цей час він уже був одним із реальних претендентів на київський стіл. Про це свідчить, зокрема, й цитована вище угода з Ярославом. Та ось, коли мети було досягнуто, Святослав несподівано відступає й дозволяє знов повернутися до Києва Ярославу. Останній жорстоко розправився з тими, хто, на його думку, був винен у наїзді Святослава, і пішов походом на Чернігів. Конфлікт, проте, не переріс у війну: Святослав визнав великокнязівські права Ярослава і відмовився від претензій на частку в Київщині. Після цих подій Святослав та Ярослав разом виступають проти новгород-сіверських князів.

Примирення та союз київського і чернігівського князів, що наступили після цього, не відповідали інтересам Ростиславичів, які боялися зовсім втратити Київ. Вони роблять усе, щоб розколоти цей союз — стають до спілки з новгород-сіверськими князями, яких нібито кривдив Святослав, і схиляють до цього й великого князя. Ярослав припустився явної помилки, яку навряд чи усвідомлював до того моменту, поки Ростиславичі не запропонували йому покинути Київ. З цього часу доля київського великокнязівського столу опинилася в руках двох ворогуючих князівських ліній — Ростиславичів та Ольговичів, які не бажали поступитися одна одній. Деякий час боротьба між ними точилася з перемінним успіхом, але врешті закінчилася тим, що в Києві сіли одразу двоє князів від обох сторін — Рюрик Ростиславич та Святослав Всеволодович: “И урядився с нимъ съступися ему старѣшинствомъ честнымъ”[256]. Це чергове спільне правління князів позитивно вплинуло на долю Києва та Русі, оскільки не тільки примирило два наймогутніших князівських роди, а й привело до стабілізації внутрішнього становища багатьох руських земель.

Формально співправителі знаходились в рівному становищі, але життя вимагало, щоб один із них став старшим, і таким, безумовно, був Святослав Всеволодович. Саме він у цей час виступив організатором походів об’єднаних дружин проти половців.

Успіхи антиполовецької боротьби, в якій активну участь брали сили земель Київської, Волинської, Галицької, Чернігівської, Переяславської та Смоленської, дружини князів пінських, городенських та інших, були несподівано затьмарені поразкою князя Ігоря в 1185 р. Дізнавшись про чергову перемогу Святослава, новгород-сіверський князь звернувся до своїх васалів: “А мы что же, не князья, что ли? Пойдем в поход и себе тоже славы добудем”. Бажання зрівнятися з Святославом Київським обернулося катастрофою для Ігоря та й для всієї Південної Русі. Літопис малює жахливу картину після поразки сіверських князів: “Возмятошася городи Посемьские, и бысть скорбь и туга люта, якоже николи же не бывала во всемь Посемьи, и в Новѣгородѣ Сѣверскомъ, и по всей волости Черниговськои, князи изымани и дружина изымана, избита”[257].

Трагедія на берегах Каяли відкрила “ворота на Русьскую землю”. Половці ринули на Чернігівську, Переяславську та Київську землі. Енергійні дії великого київського князя Святослава, який намагався організувати оборону Південної Русі від половців, не давали бажаних результатів. Ярослав Всеволодович, хоча й зібрав значне військо, виступити на половців не квапився. Давид Ростиславич привів свої полки до Трипілля, але далі йти також відмовлявся. Тим часом Кончак палив міста в Посуллі, хан Кза грабував околиці Переяслава. Святослав та Рюрик доклали великих зусиль, щоб ліквідувати наслідки сепаратного походу новгород-сіверського князя. На боротьбу з половцями ставали об’єднані сили всіх південноруських князівств. Однією з визначних постатей у боротьбі з степовиками був переяславський князь Володимир Глібович — онук Юрія Довгорукого. Майже 20 років (1169 — 1187) він був на передньому краї боротьби з половцями. Під його проводом переяславські дружини не раз завдавали відчутних ударів ордам ханів Кобяка і Кончака. Битва 1185 р. під стінами Переяслава, коли Володимир Глібович у жорстокій січі розбив половецькі війська, що обложили місто, й змусив їх відступити в Степ, стала важливою подією вітчизняної історії. Про неї згадував автор “Слова о полку Ігоревім”: “Се у Римѣ кричать подъ саблями Половецкими, а Владимиръ подъ ранами”[258]. У 1187 р., застудившись під час чергового походу в Степ, Володимир помер. Втрату цю оплакувала вся Переяславщина: “И плакашася по немь вси Переяславци: ...бѣ бо князь добръ и крѣпокъ на рати, и мужьствомъ крѣпкомъ показаюся, и всякими добродѣтелми наполненъ, о нем же Оукраина много постона”[259]. Блискучі перемоги руських дружин 1187 — 1192 рр. змусили половців відкочувати до пониззя Сіверського Дінця.

Роки княжіння дуумвірів — Святослава й Рюрика — характеризувалися піднесенням економічного та культурного життя Києва, який, безсумнівно, лишався загальноруським культурним центром[260]. Літописець Мойсей, який славив Рюрика за побудову стіни, що укріплювала дніпровський берег біля Михайлівської церкви на Видубичах, називає великого князя царем, а його князівство — державою самовладною, відомою не тільки в руських просторах, а й у далеких заморських країнах, до кінця всесвіту[261]. Стабілізація політичної ситуації в Південній Русі при Святославі й Рюрику сприяла тому, що значні будівельні роботи було здійснено не тільки в Києві, а й в інших містах Русі — Чернігові, Смоленську, Галичі, Білгороді, Овручі.

Помітно зміцніло в цей час і політичне становище Києва. Близько 1183 р. намітилося зближення Святослава з одним із найсильніших князів Русі — володимиро-суздальським Всеволодом, який визнав старшинство київського князя.

Святослав вважав себе сюзереном Всеволода й звертався до нього не як до старшого, і навіть не як до рівного, а як до молодшого. Вираз “брате и сыну”, як справедливо вважає А.Г.Кузьмін, відбивав не родинні, а феодальні стосунки[262].

Зростання власного авторитету навело Святослава на думку про усунення з Києва свого співправителя Рюрика.

У 1187 р. помер Ярослав Осмомисл, один з провідних політичних діячів Русі епохи феодальної роздробленості, який заслужив високу оцінку літописців та автора “Слова о полку Ігоревім”. Слова, звернені до Ярослава — це яскрава характеристика його діяльності: “Галичкы Осмомыслѣ Ярославе! Высоко сѣдши на своемъ златокованнѣм столѣ, подперъ горы Угорскыи своими желѣзными плъки, заступивъ королеви путь, затворивъ Дунаю ворота, меча бремены чрезъ облаки, суды рядя до Дуная. Грозы твоя по землямъ текуть, отворяеши Киеву врата, стрѣляши съ отня злата стола салтани за землями”[263]. Ярослав, продовжуючи політику свого батька Володимира, сприяв перетворенню невеликої Галицької землі в одне з найсильніших князівств Русі.