Розділ 3 Політична історія Русі X-XIII ст.

Повідомлення Джувейні збігаються з літописом, в якому говориться, що москвичі на чолі з воєводою Пилипом Нянко стійко боролись, але були переможені і перебиті “от старца и до сущего младенца”[291]. Місто і навколишні села вороги спалили, а юного московського князя Володимира Юрійовича — сина великого володимирського князя Юрія Всеволодовича — взяли в полон.

Далі ворожі полчища рушили до столиці Північно-Східної Русі — Володимира, найвірогідніше, по льоду річок Москва і Клязьма. Великий князь Юрій Всеволодович з військом вийшов з міста в напрямку Ярославля збирати додаткові сили, залишивши у Володимирі своїх синів Всеволода (котрий приніс звістку про розгром руських під Коломною) і Мстислава. В лютому 1238 р. вороги взяли в облогу Володимир.

Штурму столиці Північно-Східної Русі передував розгром одним із ворожих загонів Суздаля, оскільки завойовники побоювалися, що тут може закріпитись володимирський князь Юрій Всеволодович. Суздаль було пограбовано і спалено, населення перебито або забрано в полон. Сильного спустошення зазнали також монастирі і поселення в околицях міста. Інші загони кочовиків з боями захопили Ростов, Ярославль, Городець, Галич-Мерський, Переяславль-Заліський, Торжок, Юр’їв, Дмитрів, Волок-Ламський, Твер, Кострому, Углич, Кашин, Кснятин, Стародуб, Констянтинів, Вологду, тобто всі більш-менш великі міста Північно-Східної Русі.

Ніяких подробиць про взяття Ярославля, Костроми та інших міст на Волзі літописи не повідомляють. На основі археологічних даних можна припустити, що Ярославль був сильно зруйнований і довго не міг оправитись після цього[292]. Відображенням розгрому міста є місцевий переказ про битву з завойовниками на “Туговій горі”, в якій загинули всі захисники Ярославля.

Велика битва відбулася біля стін Володимира. Ханські воєводи ввели в дію великі сили. Стінобитні машини — пороки — в кількох місцях пробили міські стіни, і 7 лютого 1238 р. вороги вдерлися до столиці князівства.

Місто було спалено і розорено, а його населення знищено. Останнім епізодом оборони Володимира було спалення завойовниками соборної Успенської церкви, де зачинилась великокняжа сім’я і “множество бояр і народу”.

Після захоплення Володимира монголи на чолі з Бурундаєм продовжили похід проти володимирського князя Юрія Всеволодовича. 4 березня вони підійшли до табору руських на річці Сить (притока річки Мологи, що впадає у Волгу). Володимирський князь так і не зміг зібрати достатніх сил. До нього встиг підійти зі своєю дружиною тільки один його брат — Святослав Всеволодович. Почалася кривава битва. Сили виявилися нерівними. Руське військо було оточене і розбите. В бою загинули князі Юрій і Святослав Всеволодовичі.

Знахідки на середній течії Ситі в районі села Покровське залишків озброєння і людських кісток, а також виявлені при розкопках курганів кістяки із слідами ударів холодною зброєю підтверджують літописні повідомлення про велику битву на річці Сить.

Щоб Юрій Всеволодович не зміг одержати допомогу з Новгорода, в якому в цей час правив племінник Олександр Ярославич (майбутній переможець німецьких, шведських і датських рицарів), завойовники обложили Торжок, який знаходився на південно-східній окраїні Новгородської землі. Місто було захоплено майже одночасно з битвою на Ситі (5 березня 1238 р.) після двотижневої облоги. Новгородські бояри не прислали захисникам Торжка допомоги, вирішивши відсидітися у своєму місті. Захопивши Торжок, вороги “иссекоша вся от мужеска полу и до женьска”[293].

Переслідуючи вцілілих захисників міста, окремий загін монгольської кінноти рушив у напрямку Новгорода. Не дійшовши до нього 100 верст, біля Ігнач-Хреста він припинив переслідування і повернув назад. У нього не було сил захопити таке велике і багатолюдне місто, як Новгород. Повернувши на південь, завойовники пройшли по східних окраїнах Смоленської і Чернігівської земель. Біля Смоленська їх загони наштовхнулися на мужній опір. Боротьба смолян проти загарбників відображена в “Повести о Меркурии Смоленском”[294].

Навесні 1238 р. кочовики розгромили міста Подесення, серед яких був Вщиж — центр маленького удільного князівства. Факт розорення Вщижа підтверджується археологічними розкопками, які виявили потужний шар пожежі з предметами 30-х років XIII ст.[295]

Особливо сильний опір ворогам чинили жителі Козельська, розташованого у верхів’ях Оки. За словами літописця, захисники Козельська “ум крепкодушьный имели” і боролись до останнього. Сім тижнів витримували вони облогу, і тільки після того, як до міста підійшли війська з Волги з технікою і обозом, місто впало. В бою загинуло багато нападників, у тому числі “три сыны темничи”, тобто сини командуючого “тьмою” — десятитисячним військом. Під час вилазки козельці знищили ворожі машини для облоги. Втрати завойовників були тут настільки значними, що вони назвали Козельськ "злим містом” і, захопивши його, буквально стерли з лиця землі.

Від Козельська військо Батия рушило на південь, у половецькі степи, оволодівши по дорозі Курськом і зруйнувавши його. На середину літа 1238 р. Батий вийшов у Придоння. Тут між Волгою і Доном розташувались основні його кочів’я.

У половецьких степах монголи збирали сили для подальшого наступу. Протягом усього часу перебування тут Батий вів безперервні війни з половцями, аланами, черкесами, здійснював походи на порубіжні руські міста, розбив половецького хана Котяна, той з рештками свого війська пішов до Угорщини.

На початку 1239 р. війська Батия знову рушили на Русь, тепер уже на Південну. Лише частина війська пішла на північ, де придушила повстання мордовських племен, розорила міста Муром, Гороховець і Радилів, спустошила села по Клязьмі і дійшла до Нижнього Новгорода.

Навесні 1239 р. загін військ Батия, просунувшись до Дніпра, підійшов до одного з найдавніших руських міст — Переяслава, столиці Переяславського князівства. З березня 1239 р. після нетривалої облоги місто було взято. Загарбники убили єпископа Симеона, який очолював оборону Переяслава, а місто розграбували і спалили. “Татарове взяша Переяславль Руськыи, и єпископа убиша, и люди избиша, а град пожьгоша огнем”[296].

Восени 1239 р. завойовники вторглись у межі Чернігівської землі з південного сходу і “обьступиша град (Чернігів. — П.Т.) в силе тяжце”. Спроба князя Мстислава Глібовича прийти на допомогу не увінчалась успіхом, під стінами Чернігова “побежен бысть Мьстислав и множество от вой его избьенымъ бысть”. Захисники Чернігова “со града метаху на Татарь камение съ стенъ за полтора перестрела, а камение якоже можаху четыре человеки силнии подъяти”. Після запеклого бою монголо-татари увірвались до міста: “Град пожегше и люди избиша, и монастырѣ пограбиша”[297]. У багатьох місцях Чернігова археологи виявили в шарах середини XIII ст. сліди сильної пожежі. Місто довго не могло оправитись від погрому і відновилось у колишніх межах лише у XVIII ст.[298]

Від Чернігова монголи рушили на схід по Десні і далі — по Сейму. На північ від міста завойовники, вірогідно, не пішли. Наприклад, у Любечі, що знаходився всього за 50 км на північний захід від Чернігова, слідів погрому археологами не виявлено.

По Десні і Сейму було зруйновано міста Путивль, Глухів, Вир, Рильськ та інші, спустошено сільські місцевості, після чого монголи повернули на південь, до верхів’їв Сіверського Дінця.

У 1239 р. загін на чолі з Менгу-ханом, двоюрідним братом Батия, підійшов до Києва. Від міста його відділяв лише Дніпро. Краса і велич столиці Русі справили на воїнів Менгу-хана величезне враження. “Меньгуканови же пришедшу сглядать града Кыева ..., видивъ градъ удивися красотѣ его и величеству его, приела послы свои к Михаилу и ко гражаномъ, хотя е прельстити”[299]. На цей час кияни вже добре знали, чого варті обіцянки загарбників і тому, убивши послів, відповіли відмовою на пропозицію здати місто. Менгу-хан не наважився на штурм Києва і повернув назад. Михайло Всеволодович, замість того щоб очолити боротьбу киян, утік до Угорщини. Деякі дослідники вважали, що він відправився туди по допомогу, але літописна фраза “Михаилъ бѣже по сыну своемъ передъ татары во Угры” спростовує це припущення. Більше того, коли Данило Романович у відповідь на обіцянку ніколи не ворогувати з галицьким князем вирішив повернути йому Київ, той не захотів цим скористатися: “Михаилъ же, за страхъ Татарьекыи, не смѣ ити Києву”[300]. Після відходу Михайла Всеволодовича Київ зайняв князь смоленський Ростислав Мстиславич, однак незабаром його вигнав звідти Данило Романович і посадив у ньому досвідченого воєводу Дмитра.