Розділ 3 Політична історія Русі X-XIII ст.

Смерть Ярослава Осмомисла спричинилася до різкого загострення політичної ситуації в Галичині. “Бысть мятеж велик в Галицкой земле”, — читаємо в літопису. Приводом до нього став заповіт Ярослава, що спадкоємцем престолу оголошував не законного сина — Володимира, а Олега “Настасича”. Бояри, очевидно, побоюючись, що Олег помститься за матір, вигнали його з Галича й передали престол Володимиру. Незабаром з’ясувалося, що і цей князь їм не до вподоби — багато п’є, гвалтує чужих жінок, відібрав у попа дружину й одружився з нею, а основне — “думы не любяшеть с мужами своими”. Галицькі бояри на раді приймають рішення вбити попадю, але Володимир, захопивши казну, дружину й двох синів, тікає до Угорщини, де пізніше його було ув’язнено. З вини галицьких бояр затягнулася соціально-політична криза, що й призвело до того, що Галич захопили угорці.

Галицькі події відгукнулись у Києві. Митрополит Никифор звернувся до Святослава й Рюрика із закликом звільнити Галицьку землю від ворожої інтервенції: “Се иноплеменницы отъяли отчину Вашю; а лѣпо вы бы потрудитися”[264]. Святослав погодився виступити в похід на Галич за умови, що там буде княжити Рюрик. Рюрик не прийняв цієї пропозиції, боячись конфлікту з енергійним волинським князем Романом Мстиславичем, який уже включився у боротьбу за Галич. Заручившись підтримкою галицьких бояр, Роман у 1187 р. отримує князівський стіл Галича, але втриматися на ньому не може. Підступність боярства, яке звикло до самостійності, а також тиск угорського короля змусили його відмовитися від Галича й відкласти здійснення своїх задумів до зручніших часів.

У 1189 р. галицьким князем знову став Володимир Ярославич. Він втік з угорського ув’язнення спочатку до Німеччини, а вже звідси за допомогою Фрідріха Барбаросси й польського короля повернувся до Галича.

Суперечності між князівською владою, яка уособлювала доцентрове начало в політичному розвитку Русі, та боярською опозицією, що сприяла відцентровим тенденціям, мали місце у 80 — 90-ті роки і в ряді інших князівств. Не уникнув конфлікту з боярами навіть такий удачливий сучасник Святослава й Рюрика, як смоленський князь Давид Ростиславич. Літопис повідомляє, що в 1186 р. між ним та смолянами виникли серйозні непорозуміння. Очевидно, це був заколот великої земельної знаті, яка намагалася за прикладом інших земель обмежити владу князя. Приводом до відкритого виступу, вірогідно, стала відмова Давида Ростиславича взяти участь в об’єднаному антиполовецькому поході руських дружин, організованому Святославом Всеволодовичем після сумнозвісного походу Ігоря. На відміну від галицького князя Володимира Ярославича Давид порівняно легко упорався з боярською опозицією. “И много голов паде лучьших муж”, — свідчить літописець.

Відмова Давида Ростиславича від участі в боротьбі з половцями, в якій відстоювалися не вузькоземельні, а загальноруські інтереси, інтереси всього державного простору Русі від степів до Льодовитого океану, природно, позначилась на стосунках Києва та Смоленська, одначе не привела до розриву традиційно дружніх зв’язків. Смоленське й Чернігівське князівства під час співправління Святослава й Рюрика — представників чернігівської та смоленської династій князів — були поряд з Київщиною та Переяславщиною ніби частинами єдиного політичного організму, який в літературі зветься Південною Руссю. У цьому, безсумнівно, одна з позитивних рис дуумвірату — форми правління, що виявилася винятково життєздатною в умовах феодальної роздробленості Русі.

В 1194 р. помер Святослав Всеволодович. Підбиваючи підсумок його майже 18-річного князювання в Києві, слід визнати, що успіхи зовнішньої та внутрішньої політики були значними. “Золоте слово” Святослава — це висловлена в поетичній формі програма всієї його державної діяльності.

Для Святослава, як і для автора “Слова о полку Ігоревім”, було природним, щоб у відбитті половецьких набігів брали участь всі руські князі. “Загородите полю ворота своими острыми стрелами”, — закликав він Всеволода Суздальського та Ярослава Осмомисла, Рюрика й Давида Ростиславичів, Романа Мстиславича й Мстислава Ярославича, коли в результаті невдалого походу Ігоря половцям відкрився “трьохсоткілометровий коридор у добре налагодженій обороні Русі”[265].

Успішна антиполовецька боротьба руських дружин на чолі з Святославом Всеволодовичем відновила безпеку торгових шляхів Русі, які з’єднували її з Південною та Південно-Західною Європою, сприяла економічному та культурному розвитку всіх давньоруських земель. Для багатьох країн Європи торгівля з Руссю виявилась блокованою половцями, і тому перемоги руських дружин мали і для них позитивні наслідки. Ось чому “Слово” говорить про захоплені похвали європейців:

“Ту нѣмци и венедици

ту греци и морава

поють славу Святьславлю...[266].

Характеристика київського князя Святослава Всеволодовича в “Слові о полку Ігоревім”, на думку деяких дослідників, не може бути визнана вірною, оскільки розходиться з літописною. О.О. Шахматов писав: “Якщо ми звернемо увагу, що вся урядова діяльність Святослава Всеволодовича зображується літописцем як результат спільних нарад та дум з Рюриком ... причому вставка імені Рюрика уявляється тенденційною та, очевидно, несучасною самим записам, ми легко зробимо висновок, що більша частина Іпатіївського літопису другої половини XII ст. запозичена з Видубицького літопису, прихильного до Рюрика і в цьому розумінні є переробкою літописних відомостей своїх першоджерел”[267]. Але, як справедливо вважав А.Г. Кузьмін, в даному разі не літопис, а “Слово” ближче до дійсності[268].

Після смерті Святослава Рюрик запросив до Києва брата Давида, який займав смоленський стіл, щоб разом вирішувати долю Руської землі та “володимирового племени”: “Посла Рюрикъ по брата своего по Давида къ Смоленьску, река ему: “се брате се вѣ осталася старѣиши всѣхъ в Руськои землѣ, а поѣди ко мнѣ Кыеву: что будеть на Руськои землѣ думы и о братьи своей о Володимирѣ племени”[269].

У словах Рюрика чути заклик до колективного управління країною, по суті — визнання тієї форми правління, яка вже давно й міцно панувала на Русі. В.Т. Пашуто вважав, що на другому етапі історичного розвитку Русі остаточно виробився поліцентричний статус державної влади.

Добрі наміри Ростиславичів обернулися новим загостренням міжкнязівських відносин. Дуумвірат представників однієї князівської родини на київському столі першим не прийняв Всеволод Юрійович, який вважав себе, а не Давида Смоленського, фактичним співправителем Рюрика. Суздальські літописці відзначають навіть, що Рюрик після смерті Святослава залишився київським князем зі згоди Всеволода: “Посла (Всеволод. — П.Т.) ...мужь своѣ в Кыевъ и посади в Киевѣ Рюрика Ростиславича”[270]. Безсумнівно, це повідомлення треба віднести на рахунок літописання Всеволода Велике Гніздо, яке послідовно проводило ідею старшинства свого князя, але в ньому відбито й певні реалії.

На цей час Всеволод Юрійович, розправившись з ростовським боярством та удільними князями, стає одним із найсильніших князів Русі. Не випадково автор “Слова о полку Ігоревім”, звертаючись до Всеволода Юрійовича, зауважує: “Ты бы можеши Волгу веслы раскропити, а Донъ шеломы выльяти”[271]. Як вважає Б.О.Рибаков, сили володимирському князю додавав його союз з містами, широкими верствами міського населення, а також орієнтація на дворянство, служилий військовий прошарок, повністю залежний від князя[272]. Стабілізація політичної ситуації в Північно-Східній Русі позитивно позначилася на розвитку економіки й культури краю. Перебуваючи на чолі такого сильного й великого князівства (1176 — 1212), яке очолило процеси політичної консолідації на північному сході Русі, Всеволод Велике Гніздо впливав і на загальноруські справи. У великій залежності від нього знаходилось Рязанське князівство, тісними були й взаємозв’язки Володимирського і Переяславського князівств; в Переяславі (Руському) періодично сиділи сини Всеволода. У Київській землі він одержав багатий уділ від Рюрика.

На заході Русі в цей час значно зріс вплив Романа Мстиславича, князя волинського. Як і Всеволод Юрійович, він також претендував на частку володінь у Руській землі й намагався виступити в ролі співправителя Рюрика на київському столі. Деякий час Рюрик Ростиславич, підтримуваний митрополитом, успішно протистояв претензіям свого зятя. Спроба Романа зібрати для боротьби з Рюриком значні сили не увінчалась успіхом. Ольговичі, хоча й заявили свої претензії на Київ, до виступу не були готові, а поляки, до яких звернувся Роман, самі були зайняті міжусобною боротьбою. Довелося Роману посилати до Рюрика й митрополита посла з покаянням.

Політична перемога над Романом окрилила Рюрика, він намагається звільнитися від співправління Всеволода Велике Гніздо. Скориставшись слушною нагодою (сепаратними переговорами Всеволода з противниками великого київського князя), він відбирає у володимирського князя пороські володіння. Всеволод не наважився вимагати у Рюрика волость назад, оскільки на півдні Русі в цей час намітилась певна стабілізація політичної ситуації, і великий князь міг і не зважити на цю вимогу.

На деякий час на Русі наступило затишшя, але вже в кінці XII ст. обстановка різко міняється. У 1199 р. помер галицький князь Володимир Ярославич і Галич опинився в руках енергійного Романа Мстиславича. Рюрик і Ольговичі ще тільки збиралися в спільний похід на Галич, а Роман уже з’явився під стінами столиці Русі. Кияни відступилися від Рюрика й відчинили Роману Подільські ворота. На бік галицького князя перейшли також чорні клобуки та жителі решти міст Київської землі.

Здавалося б, у факті зміни орієнтації киян нічого незвичайного не було. Сторону сильного вони обирали неодноразово і раніше. Проте багато істориків вбачало в цих подіях і щось нове. Симпатії киян до Романа розцінювались як результат зміцнілої тенденції руського народу до єдності Русі. В особі волинського князя багато хто бачив державного діяча, здатного здійснити відновлення єдності країни.