Розділ 3 Політична історія Русі X-XIII ст.

Навала на Русь монголо-татар Чингісхана і Батия

У вітчизняній історіографії питання про нашестя на Русь орд Чингісхана і Батия та його наслідки для подальшої долі руського народу порушувалось не раз. Вчені у переважній більшості були одностайні в оцінці цього історичного явища як трагедії для Русі. Мали місце і спроби применшити руйнівні наслідки монгольської навали. Ряд українських істориків XIX ст., слушно заперечуючи помилкову теорію М.П. Погодіна, згідно з якою нашестя орд Чингісхана і Батия було причиною повної зміни населення у Середньому Подніпров’ї, стверджували, що завойовники не завдали південноруським землям будь-яких серйозних руйнацій, що навіть Київ не було розорено.

Хибне переконання про розорення Києва полчищами Батия, писав B. Б. Антонович, утвердилося з кінця XVI ст., коли іноземні мандрівники намагались пов’язати бачені ними руїни київських будівель з картиною розгрому міста завойовниками. У давніх джерелах про руйнацію Києва немає жодних згадок, крім повідомлення про падіння склепінь Десятинної церкви.

М. Грушевський також писав, що не може визнати за монгольською навалою фактора “вирішального, фатального для стану країни [...]. Ми не маємо твердих позитивних підстав для того, щоб припускати поголовне побиття і цілковите розорення Києва”. Київ у 1240 р., за його твердженням, постраждав не більше, ніж при домашніх погромах 1169 або 1202 рр. Розуміючи, що це не узгоджується з повідомленнями Плано Карпіні про повний занепад Києва, М. Грушевський оголосив їх дуже перебільшеними, заснованими на якомусь непорозумінні. Батий, збираючись зробити Південну Русь провінцією Орди, нібито не був зацікавлений у перетворенні її на пустелю. Щоправда, в цей час Русь не була такою багатою і квітучою, як колись, але винні у цьому не стільки завойовники, скільки самі руські князі, які постійно ворогували між собою.

Щось подібне зустрічаємо в одній із праць Л.М. Гумільова. Як вважав історик, похід на Русь і Європу кочовикам був зовсім ні до чого і вони були втягнуті в нього “не власною волею, а логікою подій світової історії і політики”. Та й руйнівні наслідки походу Батия, згідно з Л.М. Гумільовим, надто перебільшені. Дві кампанії, виграні загарбниками у 1237 — 1238 та 1240 рр. “не набагато зменшили руський воєнний потенціал”[283]. Не наводячи жодних доказів, він стверджує, що в Північно-Східній Русі постраждало лише кілька міст. Сільське населення просто перечекало в лісах, поки пройдуть нападники, і повернулось до своїх осель. Про розгром Південної Русі Л.М. Гумільов просто не згадує. Щоправда, було розорено Київ, але сталося це “тому, що кияни убили монгольських парламентарів”.

Метод дослідження і висновки, до яких прийшов Л.М. Гумільов, детально проаналізував Б.О. Рибаков. “Л.М. Гумільов, — пише він, — знайомий з археологією, мав би знати, що мальовничі словесні описи сучасників документально підтверджуються величезним археологічним матеріалом: десятки руських міських центрів назавжди опустіли після Батиєвого погрому; походи 1237 — 1241 рр. виявилися катастрофою, яка знищила військові резерви саме тих князівств, що здавна накопичували сили для боротьби зі Степом”[284].

Вперше руські пізнали силу орд Чингісхана в 1223 р. Половці, що зазнали поразки на Сіверському Дінці 1222 р., звернулись по допомогу до руських князів. При цьому вони заявили, що “нашу землю сьогодні захопили, а ваша завтра взята буде”. Важливе питання організації відсічі навалі “великого і жорстокого народу”, що вдерся у межі половецьких степів, вимагало колективних дій всіх князів. Перед лицем нової небезпеки князі-сюзерени прибули до Києва, щоб прийняти рішення. На раді мав бути і володимиро-суздальський князь Юрій Всеволодович, на що вказує запис літописця: “Юрия же, князя великого суздальского, не бы в том совете”. Дрібніші васали з’їхалися до Києва у великій кількості.

Князі-сюзерени — Мстислав Романович, Мстислав Святославич і Мстислав Мстиславич прийняли рішення виступити проти спільного ворога. їм вдалося зібрати величезне військо, що складалося з київських, смоленських, галицьких, волинських, чернігово-сіверських, курських і володимиро-суздальських полків. Іпатіївський літопис повідомляє, що біля Хортиці зібралися “невиданьная рати, и сущии с ними коньници”. Значні сили привели також половецькі хани.

Напередодні битви ворог здійснив спробу розколоти союз руських і половців. Прибулі до великого київського князя посли заявили, “хан их с рускими никакой вражды не имеет ... понеже мы не пришли на земли ваши и никакой обиды вам не сделали, а имеем войну с половцами, конюхами нашими”. На раді князів було вирішено не спокушатися цією пропозицією.

На жаль, через неузгодженість дій руських князів, а також прорахунки половецьких воєвод битву на Калці було програно. В жорстокому бою загинуло багато руських — з великого війська повернулась назад, може, десята частина.

Битва на Калці стала переломним моментом у житті Русі. Вона не тільки значно ослабила сили руських князівств, а й посіяла на Русі паніку і непевність. Загарбники, також значно знекровлені, повернули від Новгорода-Святополча назад на схід, але пам’ять про жорстоку і сильну азіатську орду ще довго жила в народі. Не випадково літописці дедалі частіше відзначають загадкові явища природи, вважаючи їх знаменням майбутніх нещасть. У пам’яті руського народу битва на Калці залишилась як подія, після якої “Руская земля седитъ невесела”. Народний епос саме з цією битвою пов’язував загибель руських богатирів, коли могутні витязі у тривалій і кровопролитній боротьбі із славою полягли за Батьківщину.

Після битви на Калці ворог не полишив планів завоювання Русі і Європи. Етапами підготовки походу на Європу було перенесення ставки Чингісхана в пониззя Яїка і завоювання Кавказу. Тій самій меті служила широка воєнно-дипломатична розвідка, яка велась у Європі. Великі хани не приховували своїх намірів, вимагаючи покори не тільки від державців сусідніх європейських країн, а також від королів Франції, Англії і самого папи[285].

Зібравши у 1236 р. величезне військо, до якого входили загони від усіх улусів, онук Чингісхана Батий (Бату) почав переправу через Каму. Народ Булгарії сміливо зустрів ворога, але сили були нерівними: “И взяша славный Великий город Болгарьскый и избиша оружьем от старца и до уного и до сущего младенца, и взяша товара множство, а город их пожгоша огнем, и всю землю их плениша”[286].

В результаті багаторічних розкопок Булгара відновлено важливі сторінки історії міста і, зокрема, його оборони від орд Батия. Знайдено і братські могили полеглих захисників Булгара. Їх було поховано, коли населення, яке врятувалося від ворога, повернулось до міста і почало його відбудовувати[287].

Долю Булгара розділили й інші міста Булгарії — Булар, Керпек, Жуконін, Сувар. Масового спустошення зазнали і сільські місцевості. Навесні 1237 р. завоювання Волзької Булгарії було закінчено.

Орди Батия завдали також сильного удару половцям і аланам, відтіснивши половецькі кочів’я на захід, за Дон, і завоювали землі буртасів, мокші і мордви.

У 1237 р. загони Батия почали концентруватися для походу на Північно-Східну Русь. Пізньої осені вони вторглись у Рязанське князівство. Великий рязанський князь Юрій Ігорович послав по допомогу до Юрія Всеволодовича у Володимир і до Михайла Всеволодовича в Чернігів. Ні один, ні другий не відгукнулися на цей заклик. Одне за одним впали рязанські приокські міста: Пронськ, Білгород, Іжеславець, Ожськ, Ольгів, Переяслав-Рязанський, Борисо-Глібів та ін. Рязань п’ять днів витримувала облогу, а на шостий (21 грудня 1237 р.) місто було взято і спалено, всі цінності пограбовані, воїнів і жителів убито.

Пройшовши по Рязанській землі, завойовники повністю розорили її: “Сий бо град Рязань и земля Рязанская, изменися доброта ея, и отиде слава ея и не бе в ней ничто благо видети — токмо дым и пепел”[288]. Археологічні дані показують, що після цього розгрому Рязань (городище Стара Рязань) уже не змогла досягти колишнього розквіту, місто не було повністю відновлено. Ворог рушив вгору по Оці до Коломни. Тут зібрались володимирські полки на чолі із старшим сином великого князя Всеволодом Юрійовичем, залишки рязанських полків на чолі з князем Романом Ігоровичем, новгородська рать, а також полки ряду князівств і міст: московські, пронські та ін. За кількістю зібраного війська і запеклістю битви, як відзначають літописи і східні джерела, бій під Коломною треба вважати однією з найважливіших подій походу Батия на Північно-Східну Русь. Тут полягло багато воїнів, у тому числі рязанський князь Роман Ігорович і хан Кулькан, єдиний чингізид, що загинув під час навали на Східну Європу.

Народ продовжував вести партизанську боротьбу з загарбниками. Зберігся переказ про рязанського богатиря Євпатія Коловрата, котрий зібрав з уцілілих від побоїща в Рязані воїнів дружину в 1700 чоловік і почав “немилосердно знищувати” ворогів. Дії воїнів Коловрата, що несподівано з’являлися там, де їх не чекали, наводили жах на ворогів, котрі говорили: “Сии бо люди крылатый, и не имеющие смерти — тако крепко и мужественно ездя, бьяшеся: один с тысящею, а два со тьмою”[289]. Навіть завойовники віддавали належне героїзму руських людей, що боролися за незалежність своєї Батьківщини.

Від Коломни орди Батия рушили на Москву. Згідно з розповіддю мусульманського історика Джувейні, Москва у 1238 р. була вже великим містом. “Вони пішли у країну русів і покорили її області до міста Москви (Мускав), де число народу як мурашки і саранча. Та сторона такими лісами і дібровами покрита, що там і змія не проповзе. Хани татарські напали на місто з усіх боків. Спочатку з кожного боку проклали дорогу такої ширини, що на ній поряд могли йти три або чотири вози. Поставивши проти стін метальні машини, в кілька днів нічого від міста не лишили, крім його імені. Тут вони знайшли велику здобич”[290].