Розділ 3 Політична історія Русі X-XIII ст.

У перші десятиліття XIII ст. дещо поліпшилися русько-половецькі відносини. Літописи цього часу відзначають переважно не сутички руських з половцями, а участь останніх у князівських міжусобицях, головним театром яких стали Галицьке і Волинське князівства. Звичайно, це не означає, що половці відмовились від своєї політики пограбування сусідів. Навіть і після серйозних втрат, яких вони зазнали у двох битвах з ордами Чингісхана (у 1222 і 1223 рр.), половці не припиняли своїх розбійницьких нападів на руські землі. У 1234 р. вони спустошили Поросся і навіть околиці Києва. Це була остання сутичка руських з половцями. Незабаром їм довелося зіткнутись із спільним ворогом — монголо-татарами.

Позначивши пунктиром хід подій русько-половецьких відносин XI — XIII ст., можна оцінити ступінь їх впливу на Русь. У цьому питанні дослідники не виявляють одностайності. Одні вважають половців силою, споконвічно ворожою Русі, боротьба з якими порушувала нормальний хід її історичного розвитку, інші не схильні надто драматизувати половецьку загрозу, резонно відзначаючи, що у взаєминах двох світів були не лише війни.

Гадаємо, у цій суперечці вирішальне слово має належати все ж не історикам, які оцінюють події з позиції вічності, а сучасникам, що були очевидцями, учасниками і жертвами майже двохсотлітнього протистояння Русі половцям. Руською людиною, чи то був благочестивий монах-книжник, князь-дружинник або ж оповідач-билинник, половецька агресія однозначно сприймалась як зло. Саме таку оцінку ми знаходимо в першій літописній згадці про половецьке вторгнення у південноруське порубіжжя. “Се бысть первое зло на Русьскую землю”. Всі наступні розповіді про напад половців на Русь оцінювались аналогічно. Половецький хан Кончак був “злу начальник”.

У літописах і билинах половецьке зло нерідко виступає у подобі змія. Розповівши про блискучу перемогу руських дружин під проводом Володимира Мономаха над половцями 1103 р., літописець зазначає, що князь “скруши главы змеевые”. Тугорхана називають в билинах Тугарин Змієвич. Дослідники обґрунтовано дійшли висновку, що саме в цей час було створено цикл руських народних казок про трьох-, семи- і дванадцятиголових зміїв, що пожирали людей. Змій Горинич — лютий ворог давньоруських богатирів — це збірний образ половців.

Практично всі половецькі хани, що особливо вороже ставилися до Русі, фігурують у літописах і народних переказах з негативними визначеннями. Боняк — “шолудивий хижак”, Тугорхан — “змієвич”, Кобяк — “поганий”, Кончак — “окаянний”, “поганий кащей” тощо.

Необхідно звернути увагу ще на один аспект сприйняття руськими половців. Вони були тим більшим нещастям для Русі, оскільки належали до іншої віри, до того ж, язичницької. У багатьох місцях літопису підкреслюється, що половці “не суть хрестьяне”, “окаянные огаряны”, “безбожный враг”, “безбожный сынове Измаилеви”. Особливо показовою у цьому плані є розповідь літопису про одне з вторгнень на Русь орди хана Кончака. “Придоша иноплеменьници на Рускую землю ... нечистии ищадья, дѣломъ и нравомъ сотонинным, именемъ Кончакъ, злу начальникъ ... богосудний Кончаю» с единомыслеными своими”[281].

Боротьба з половцями усвідомлювалась руськими як необхідність захисту не лише Батьківщини, а й віри християнської. Не випадково літописці не раз відзначають, що думку піти походом на половців підказав руським князям сам Бог. Богоугодність справи дозволяла збирати під знамена великого київського князя (особливо в перші десятиліття і в 60 — 80-ті роки XII ст.) в антиполовецький похід дружини багатьох (іноді 14-ти) князівств. Ці великі військові експедиції вглиб степів були своєрідними “хрестовими” походами проти “невірних”. Є підстави вважати, що роль Русі як захисниці християнського світу визнавали і її сусіди. Про це ідеться і в літопису, і в “Слові о полку Ігоревім”.

Не переоцінюючи їх захоплених оцінок, слід визнати, що саме Русь прийняла на себе основний удар половців і тим самим значно полегшила становище Візантії, Угорщини та інших християнських країн, що також зазнавали нападів степовиків.

Твердження про органічну несумісність православних руських і язичників половців нібито не узгоджуються з тим, що між двома сторонами існували не тільки воєнні, а й мирні відносини, в тому числі і шлюбні. Це справді так. Але ось що характерно. Руські князі охоче брали за дружин своїм синам половчанок, але ніколи не віддавали дочок за половецьких ханів. У цьому факті відбилось, з одного боку, невизнання Руссю рівноправного становища половецьких ханств, з іншого — несприйняття їх релігії. Обернути в християнство “невірну” половчанку вважалося справою природною і навіть богоугодною, але прийняти їх віру (у випадку шлюбу руської княжни з половецьким ханом це було б неминуче) уявлялось абсолютно неможливим.

Однією з постійних турбот Києва у XI — на початку XIII ст. була охорона міжнародних торгових шляхів Русі, насамперед знаменитого “грецького”. С.О. Плетньова та інші дослідники взагалі вважають, що південний відрізок цього шляху повністю перебував у руках половців. За певне мито, коли це їм було вигідно, вони пропускали руські торговельні каравани, а в періоди загострення відносин грабували їх[282]. Гадаємо, що це твердження не відповідає дійсності. “Грецький” шлях, у тому числі і південний його відрізок, завжди перебував у руках Києва. Право своє на нього руські князі з часів Мономаха, а може й раніше, підтверджували силою зброї. Половці мали можливість здійснювати в районі порогів розбійницькі напади на руських торгових людей і до цього нерідко вдавалися, але кожного разу це було пов’язано з відповідною воєнною акцією Русі. У 1168 р. великий князь Мстислав Ізяславич зізвав до Києва васальних князів, щоб обговорити спільні дії, спрямовані на оборону південних торгових шляхів від половців. Він дещо згустив фарби. Це йому було потрібно для того, щоб подвигнути князів на антиполовецький похід. Мети своєї Мстислав досяг. На половців виступили дружини 14-ти руських князівств. Похід завершився їх блискучою перемогою.

Зовсім нема свідчень і про сплату Руссю половцям мита за безперешкодний прохід порогів. Разові випадки, звичайно, могли мати місце (за особливо несприятливих для руських купців обставин), але регулярного права на мито половці ніколи не мали.

Підводячи підсумок, слід сказати, що печеніги і половці не становили собою настільки значної сили, щоб створити загрозу існуванню Русі. Проте їх часті набіги змушували тримати постійний військовий резерв у південному регіоні, відволікати сили і кошти для організації оборони державних рубежів. Це негативно вплинуло на економічний розвиток порубіжних князівств. В оцінці місця і ролі кочовиків південноруських степів у житті Русі сучасний історик повністю може приєднатися до точки зору руських літописців.

Русь, яка віками боролась із степовиками, на початку 20-х років XIII ст. зазнала нападу орд Чингісхана. Битва на Калці, що закінчилась поразкою руських військ, показала — над Руссю нависла смертельна небезпека. Спустошливі походи Батия у 1237 — 1238 рр. (Володимиро-Суздальська Русь) і в 1238 — 1241 рр. (Південна Русь) обернули колись квітучі області країни в руїни. Завойовники спалювали міста й села, знищували або забирали в рабство місцевих жителів. Збитки, завдані Русі завойовниками, були величезні. У полум’ї пожеж гинули палаци і храми, архіви і бібліотеки, розкрадалися культурні цінності.

1 — Похід монголо-татарських військ під проводом Джебе і Субедо в Південну Русі, і Крим 1223 р.

2 — Похід монголо-татарських військ на чолі з Батиєм у 1237 — 1239 р. на Північно-Східну Русь

3 — Походи Батия і його воєноначальників у Південну Русь у 1239 — 1241 рр.

4 — Походи військ Батия в країни Центральної Європи в 1241 — 1242 рр.

5 — Київ — столиця Русі

6 — Битви руських дружин з монголо-татарами в 1223 р. на р. Калка, на р. Сить і під Коломною в 1238 р.

7 — Кордони Русі