Розділ 3 Політична історія Русі X-XIII ст.

Захопивши Галич, Роман Мстиславич об’єднав Волинь та Галичину. Тепер до своїх володінь він приєднав і Київщину. У руках енергійного Романа опинився величезний та компактний шмат руських земель, який не поступався розмірами священній Римській імперії Фрідріха Барбаросси.

Відновлення політичної єдності Південної Русі від Карпат і Дунаю до Дніпра було важливою подією її державного життя, хоча це і не уявлялося Роману кінцевою метою його широкої політичної програми. Після вигнання з Києва Рюрика Ростиславича й постригу його в монастир Роман, як випливає з літопису В.М. Татищева, направив руським князям послів з пропозицією прибути до Києва для обговорення нового порядку обрання великих київських князів. Згідно з програмою Романа, в обранні київського князя, який, як і раніше, залишався старшим у Русі, повинні були брати участь князі суздальський, чернігівський, галицький, смоленський, полоцький та рязанський. Великий князь був зобов’язаний підтримувати спокій та порядок у країні, а також очолювати боротьбу з зовнішніми ворогами[273].

Можна зробити висновок з наведеного В.М.Татищевим повідомлення, в основі якого, можливо, лежить давньоруське джерело, що Русь початку XIII ст. бачилась Роману Мстиславичу у вигляді федерації шести найбільших князівств на чолі з Києвом. Його задумам не судилося збутись. Удільні князі не хотіли прийняти такого статуту, а Всеволод Юрійович, посилаючись на неможливість “преступать обычая древнего”, відповів відмовою. Невідомо, чи мав Роман намір наполягати на своєму проекті. Він загинув у 1205 р. під Завихостом під час військового походу на Польщу.

Як волинський, потім галицький і фактично київський князь Роман Мстиславич в умовах бурхливого дроблення Русі на невеликі князівства став одним із небагатьох політичних діячів кінця XII — початку XIII ст., який знаходився на рівні тих загальнодержавних завдань, що їх усвідомлювали сили, які відстоювали загальноруську єдність.

Шість найбільших князівств Русі, за пропозицією галицько-волинського князя, не повинні були в майбутньому дробитися на уділи, “чтобы Русская земля в силе не умалялась”. Переможні походи проти зовнішніх ворогів Русі, в тому числі й половців, забезпечили Роману високий авторитет як в межах країни, де його називали “самодержавцем всея Руси”, так і на міжнародній арені. В Галичі знаходить політичний притулок візантійський імператор Олексій Ангел (його вигнав з країни у 1202 р. племінник Олексій Ісакович), а в 1204 р. папа римський Інокентій III пропонує Роману Мстиславичу королівську корону.

Політичні тенденції до відновлення колишньої єдності Русі, що так виразно виявилися на південному заході в діяльності Романа, були притаманними і княжінню Всеволода Велике Гніздо на північному сході країни. Вони проявлялись у всьому: в постійному звертанні володимиро-суздальських зодчих, художників, письменників до київської культурної спадщини, в народних сказаннях та билинах, де оспівуються руські богатирі. На початку XIII ст. почуття національної самосвідомості охоплювало дедалі ширші верстви руського народу, що свідчило про незворотність об’єднавчих процесів, остаточна перемога яких, проте, прийде пізніше. Тепер, особливо після смерті Всеволода Велике Гніздо, яка наступила в 1212 р., у Північно-Східній Русі тимчасово взяли гору відцентрові тенденції. Могутнє й велике Володимиро-Суздальське князівство роздробилося на уділи між синами Всеволода.

Великою складністю відзначається в цей час і ситуація на півдні Русі. Єдність Романової держави не пережила свого творця. До Києва, дізнавшись про смерть зятя, повернувся Рюрик Ростиславич, в Галичині та на Волині залишились малолітні сини Романа — Данило й Василько. Політичне становище в цих землях на початку XIII ст. було вкрай напруженим.

Знову загострилася боротьба за Київ. Цього разу конкурентом Рюрика Ростиславича виступив чернігівський князь Всеволод Чермний. Врешті йому вдалося одержати перемогу над Рюриком, і в 1211 р. князі “міняються” столами. Перевівши Рюрика до Чернігова, Всеволод Чермний тим самим позбавив підстав твердження Мономаховичів про те, що Київ може бути тільки їхньою вотчиною, як Чернігів — вотчиною Ольговичів.

У руках князівського роду Всеволода Чермного несподівано опинились також Галичина та Волинь. У Галичі, Звенигороді й Володимирі утверджуються сини Ігоря Святославича — Володимир, Роман та Святослав, яких запросили галицькі бояри. Малолітні сини Романа разом з матір’ю змушені були шукати притулку в Польщі.

Короткочасне княжіння Ігоровичів в Галичині і Волині супроводжувалося безперервною боротьбою з галицькими боярами, яка велася з перемінним успіхом. У 1210 р., переконавшись на власному досвіді, що сильні і незалежні галицькі бояри, незважаючи на клятви й запевнення, ніколи не погодяться з другорядною роллю в управлінні землею, Ігоровичі вдаються до репресій. За короткий час було знищено близько 500 представників великої земельної знаті, багато емігрувало до Угорщини. Терор, проте, не дав бажаних результатів. У 1211 р. галицькі бояри разом з угорськими та польськими полками увійшли в межі Галичини, перемогли й стратили синів Ігоря Святославича.

Галицькі бояри, намагаючись поставити себе над князівською владою, втягнули князівство в глибоку соціально-політичну кризу, з якої воно не могло вибратися впродовж десятиліть. Князівством розраховувалися бояри із своїми іноземними союзниками за співучасть у боротьбі з князями, воно стало ареною, на якій зводили рахунки володарі сусідніх країн, служило навіть предметом політичних маніпуляцій Римської церкви. Земельні магнати не зупинились і перед загрозою повної втрати західноруськими землями політичної та національної самостійності. Вони то запрошували на галицький стіл руських князів (зокрема Мстислава Удалого і Данила Романовича), то організовували проти них змови й сприяли переходу Галича до рук угорських королевичів Андрія та Коломана. Потрібне було втручання широких народних мас, щоб не дозволити утвердженню в Галичі іноземного панування — у 1219 та 1229 рр. вони взяли активну участь у вигнанні з столиці князівства угорців.

Напередодні навали орд Чингісхана галицьким князем втретє став Данило Романович, але він зіткнувся з тією ж самою боярською опозицією: “Кромолѣ же бывши въ безбожныхъ боярахъ в Галичкихъ”. Подолати її в цей період князювання він так і не зміг.

У той час як західні землі Русі переживали смугу нових усобиць, ускладнену втручанням угорців та поляків, у Подніпров’ї спостерігається певна політична стабілізація. Після смерті Всеволода Чермного (1214) й короткого князювання Інгваря Ярославича київським князем став Мстислав Романович. Знову значна частина давньоруських земель опинилась у володінні одного князівського роду — Ростиславичів. Хоча не всюди їх становище було таким міцним, як у Києві і Смоленську. Незатишно почували себе в Новгороді Мстислав та Святослав Мстиславичі, Всеволод Романович. З перемінним успіхом велася боротьба Ростиславичів з угорцями й поляками за Галич, де з 1219 до 1224 р. княжив Мстислав Удалой. Не було ясності й у стосунках Києва з Черніговом. І все ж факт незвично довгої (1214 — 1224) неучасті Ольговичів у боротьбі за великокнязівський київський стіл свідчить про визнання ними старшинства Мстислава Романовича.

Нормальний хід історичного розвитку руських земель було порушено вторгненням у межі Русі орд Чингісхана. Перше десятиріччя після поразки руських князів у битві на Калці київський стіл займав Володимир Рюрикович, який підтримував тісні зв’язки з Данилом Романовичем. Київ неодноразово надавав йому допомогу в боротьбі з угорським королем, Данило, з свого боку, підтримував Володимира в його конфліктах з князем чернігівським Михайлом (за що й отримав у Київській землі Пороський уділ): “Данилъ же из Рускои земля взя собѣ часть”[274]. Вірогідно, Данило Романович, як колись його батько, вважав себе фактичним співправителем Володимира Рюриковича й старійшиною руських князів. Як свідчить літопис, Данило в цей час очолив антиполовецьку боротьбу й брав активну участь у примиренні князівських усобиць. У 1234 р., одержавши повідомлення від Володимира Рюриковича про виступ проти Києва чернігівського князя Михайла, Данило негайно рушив свої полки на Русь та обложив Чернігів. Після “лютого бою”, в якому було застосовано й тарани (стінобитні машини), Михайло змушений був просити миру. Щоправда, вже в наступному році він і син Мстислава Романовича Ізяслав завдали поразки Володимиру і Данилу й зайняли їхні столи: Михайло сів у Галичі, а Ізяслав — у Києві.

З 1235 р. на київському столі перебували князі, які не лишили помітного сліду в історії. Останнім з них був Михайло Всеволодович. Дізнавшись про нове вторгнення орд Чингісхана, він злякався і залишив Київ, який зайняв Данило Романович, і посадив у ньому свого боярина Дмитрія.

В аналогічному становищі в цей час опинилися й інші землі Русі, роздрібнені на багато невеликих наділів. Навала орд Батия на Русь застала її квітучою, багатою й культурною країною, але враженою іржею феодальної удільної роздробленості. Русь опинилася в однаковому становищі з іншими феодальними державами — Хорезмшахів, Грузинським царством, які не зуміли дати відсіч ордам Чингісхана і Батия.

Русь і кочовики південноруських степів

Одним із суттєвих факторів історичного розвитку Русі X — XIII ст. було її сусідство з кочовим світом степів. З часів великого переселення народів по XIII ст. східні слов’яни постійно перебували у стані вимушеного протиборства з Гунами, хозарами, печенігами, торками, половцями, монголо-татарами. Звичайно, було б спрощенням вбачати у взаємозв’язках Русі зі своїми південними кочовими сусідами домонгольського періоду лише негативний аспект. Їх історія знає і світлі сторінки. Були мирні договори, союзницькі відносини, торговельні і навіть шлюбні зв’язки, взаємовплив культур, мирне входження торкських племен в державно-територіальну і етнічну структуру Русі. Усе це зафіксовано в писемних джерелах, підтверджено археологічними знахідками.

І все ж треба визнати, що загалом відносини Русі зі своїми південно-східними кочовими сусідами були антагоністичними. Причина об’єктивна. Вона полягала насамперед в характері господарського укладу двох світів. Кочовики не знали кордонів. Спосіб ведення господарства змушував їх постійно шукати нових життєвих просторів. Щодо світу хліборобів вони завжди виявляли агресивність. Не останнє місце тут відводилося пограбуванню сусідів, на цьому спеціалізувалась військово-дружинна верхівка

У даному розділі зупинимося на воєнно-політичному аспекті відносин Русі з печенігами, половцями і монголо-татарами, який складав основний зміст її зовнішньої політики впродовж трьох століть. У вітчизняній історіографії тема ця традиційна, але все ще не вичерпана остаточно.