Розділ 3 Політична історія Русі X-XIII ст.

Палацовий комплекс XII ст. Боголюбове. Реконструкція Б.О. Рибакова, М.М. Вороніна

Велике значення для правильного розуміння справжнього становища новгородського князя має дослідження В.Л. Яніна про князівське землеволодіння. На підставі аналізу актових матеріалів він дійшов переконливого висновку про існування в Новгородській землі княжого домену і після 1136 р.[239] Отже, князі, перейшовши до Новгорода, не тільки не втрачали статусу великих землевласників, а, можливо, ще більше утверджували його.

Що стосується висновку про безправ’я новгородських князів, то він також не відповідає дійсності. Знахідки великої кількості князівських печаток, що походять переважно з Городища (де в епоху Новгородської республіки знаходився архів спільного суду), свідчать про регулярне виконання князями урядових функцій. В.Л.Янін вважає, що князівськими буллами скріплювалися пожалувані грамоти князя і посадника. Аж до початку XV ст., судячи зі свідчення угод Новгорода з князями, пріоритет належав князю: “А без посадника ти, княже, суда не судити”[240]. Таким чином, мова може йти лише про розподіл виконавчої влади князя і посадника, представника боярства, а не про усунення князя від державного управління.

Новгородські князі традиційно виконували обов’язки воєначальників, керівників професійної дружини. В умовах постійних сутичок феодальних володарів, а пізніше й іноземної експансії, роль ця була досить важливою.

І нарешті — про участь новгородських князів у “зовнішніх” зносинах Новгорода. Мова йде про його зв’язки з Києвом, іншими давньоруськими містами і землями. Формування цієї політики було виключно компетенцією князівської влади. Досить згадати у зв’язку з цим рекомендації (щоправда, суперечливі) Всеволода Мстиславича стосовно того, з ким Новгороду належить бути в союзі. Тривала відсутність князя на новгородському столі призводила до порушення звичних зв’язків Новгорода з іншими землями Русі, викликала економічні труднощі. Це добре видно, зокрема, з літописної статті 1141 р.: “Новгородци не стерпяче безо князя сѣдити, ни жито к ним не идяше ни откуду же”[241].

Таким чином, незважаючи на утвердження в Новгороді республіканських порядків, князь залишався досить значною політичною фігурою. Коли б це було не так, боротьба довкола новгородського столу, яку вели великі київські князі і князі — претенденти на загальноруське старійшинство, не мала б розумного пояснення. Не вирували б пристрасті з приводу “угодності” князя і в самому Новгороді. Часта зміна князів на новгородському столі, як це не парадоксально, свідчила не стільки про їх безправ’я, скільки про постійне прагнення боярства до обмеження князівських прерогатив. Це породжувало взаємні претензії до частих князівсько-боярських конфліктів. Не сприяло стабілізації єдиновладдя в Новгороді і те, що він не виділився у спадкову вотчину якоїсь князівської гілки.

Як свідчить літопис, зміна князів на новгородському столі відбувалась услід за зміною князів на київському столі, причому новгородці, як правило, запрошували до себе сина або брата великого князя. Сильні претенденти на Київ також намагались утвердити в Новгороді свого ставленика. Так було і за Юрія Довгорукого, така ситуація склалась і тепер, коли прагнув до Києва Андрій Боголюбський.

Його спроби відірвати Новгород від Києва і посадити там князем вигнаного Ростиславича виявилися невдалими. Тоді Боголюбський спрямовує всі сили своїх союзників на південь. У 1169 р. проти Мстислава виступило 12 князів, котрі йшли з семи кінців Русі — всі Ростиславичі, Олег і Ігор Святославичі, Гліб Юрійович, Володимир Андрійович та ін. За повідомленням Никонівського літопису, до сил руських князів приєдналися “половецкие князи с половцы и угры и чехи и ляхи и Литва и многое множество воиньства совокупиша идоша к Киеву”[242]. Після тривалої облоги Київ було взято. Літописець пише: “И грабиша за два дня весь градъ, Подолье и Гору, и манастыри, и Софью, и Десятиньную Богородицю и не бысть помилования никому же ... и взяша имѣнья множьство, и церкви обнажиша иконами и книгами, и ризами, и колоколы изнесоша”[243].

Вперше за багато вічну історію “мати городам руським” піддалася такому сильному розгрому руськими князями. По-різному оцінювали історики цей факт. С.М. Соловйов вбачав суть справи в тому, що Київ вперше було взято при всезагальному відпорі його жителів”[244]. В.І. Сергеєвич та інші історики вважали пограбування Києва результатом помсти підлеглих племен за його гегемонію і централізаторську політику[245]. Б.О. Рибаков не схильний перебільшувати наслідки розгрому. Історики, на його думку, були введені в оману описом дводенного розгрому міста літописом Печерського монастиря, що його підпалили переможці. Крім літературної майстерності Полікарпа, а саме йому, як вважає Б.О. Рибаков, належав опис подій, жодних об’єктивних даних про погром Києва немає[246]. Деякі історики намагаються на цьому прикладі показати вияв нібито одвічного антагонізму між росіянами і українцями. Безпідставність цієї тези надто очевидна. У поході на Київ брали участь не тільки і не стільки суздальські сили, скільки південноруські. Подібні акції відносно столиці Русі здійснювали й інші князі, зокрема Всеволод Ольгович, Роман Мстиславич і Рюрик Ростиславич, котрі займали чернігівський, волинський і київський столи. Це була боротьба за владу, за старшинство серед давньоруських князів, представників однієї країни і єдиної народності. Тлумачити її інакше — означає свідомо спотворювати істину.

У даному випадку більше, ніж міра завданих збитків (слідом за Б.О. Рибаковим гадаємо, що вони не були такими вже значними), вимагають пояснення сам факт взяття столиці Русі Києва військами Боголюбського, а також його вплив на подальші події. Більшість істориків вважають, що Андрій Боголюбський, що стояв за нові форми політичного устрою Русі, розгромом Києва остаточно підірвав стару державну систему. На думку С.М. Соловйова, ця подія набула величезної ваги, стала поворотною, від неї історія починала новий шлях, з якого встановився на Русі новий порядок[247]. Б.Д.Греков хоча і відзначав, що Андрій не був особою винятковою, вбачав у його діяльності риси, які ріднили його з майбутніми політичними діячами Москви, котрим вдалося зробити те, що було ще не під силу Андрію[248].

Що саме дало підстави історикам вбачати в Андрієві новий тип державного діяча? Які загальноруські заходи чи реформи в Суздальській землі можуть виправдати таку високу оцінку Боголюбського? Здається, нічого іншого, окрім прагнення до самовладдя в своїй землі і старшинства на Русі. Досягнення цих цілей супроводжувалося вигнанням не угодних йому князів і єпископів, розправами з непокірними боярами. Нового, однак, у цьому нічого не було. Подібні явища характеризували політичну ситуацію й інших руських земель. Можливо тільки, що успіхи в Андрія були відчутніші, ніж у його сучасників, але, очевидно, і опір йому чинився значно слабший. Ні князі-васали, ні могутня земельна знать, ні єпископи ще не встигли пустити глибокі корені в порівняно молодому Ростово-Суздальському князівстві і не стали такою політичною силою, якою були в Києві, Новгороді, Галичі та інших старих центрах Русі. Боголюбський був вільнішим у своїх діях не тому, що в Суздальській землі усувалися старі вічові порядки, а тому, що в XII ст. вони ще не набули тут належного розвитку. На думку А.Н. Насонова, на півночі у XII — XIII ст. тільки почали проявлятися побутові риси старої вічової Київської Русі, в основі своїй спільні для всіх волостей того часу[249].

За Андрія Боголюбського, як і за його найближчих наступників, іще продовжувався процес формування Володимиро-Суздальської землі. Ось чому її князі були зайняті не перерозподілом внутрішніх володінь, що характерно для інших земель, зокрема Південної Русі, а переважно розширенням зовнішніх кордонів, а також введенням данини і суду на нових землях. Півтора десятка років Андрій Боголюбський прибирав до рук далекий і спокійний “заліський” край, і в цьому його діяльність перекликається з діяльністю перших київських князів, які формували територію держави.

Убивство Андрія Боголюбського. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Володимиро-Суздальське князівство, відокремившись від Переяслава в роки князювання Юрія Довгорукого, дуже швидко виросло в одне з найбільших на Русі. Воно займало землі Волго-Окського межиріччя, Заволжя, простягнувшись на півночі до озер Білого і Леча, а також Північної Двіни. Окняжіння величезних територій, населених угро-фінськими племенами (мері, муроми, весі та ін.), не зустрічало опору. Взаємовідносини слов’ян, що просувалися на північний схід, з місцевим населенням були мирними. Ішов природний процес етнокультурної консолідації двох народів на більш розвинутій руській основі. Географічне положення Володимиро-Суздальської землі, що була віддалена від половецького Степу і не зазнавала руйнівних вторгнень кочовиків, позитивно позначалось на її економічному розвитку. Цьому, очевидно, сприяла і та обставина, що додатковий продукт, який вироблявся тут, значною мірою осідав на місці. Відчуження його на користь Києва не було надмірним.

У часи князювання Юрія Довгорукого і Андрія Боголюбського велося велике міське будівництво. Літописи відзначають будівництво міст — Москви (вперше згадується у 1147 р.), Юр’ева-Польського, Дмитрова, Коснятина, Кидекши, Звенигорода, Переяслава, Володимира, Боголюбова та ін.

На відміну від князівств центральних районів Русі Володимиро-Суздальська земля ще не зазнала суспільно-політичних криз. їй іще доведеться відчути і пережити і силу боярської опозиції, і плутанину міжкнязівських відносин, і політичне суперництво старих і нових міських центрів. Симптоми роздроблення Суздальщини намітились уже після смерті Боголюбського, тобто тоді, коли ще не повністю завершився процес формування її державної території; після Всеволода її політична ситуація нагадувала ситуацію в Південно-Західній Русі XII — XIII ст., щоправда, ускладнену активною участю в ній населення.

Русь у добу “Слова о полку Ігоревім” (80-ті роки XII — 40-ві роки XIII ст.)

Значний етап історії Русі до 1240 р. з повним правом може бути названий добою “Слова о полку Ігоревім”. У цій геніальній поемі, що оплакує поразку руських дружин на Каялі, пристрасно закликає князів до єдності для захисту Русі від половців, відображена широка картина життя всієї Русі. “Крізь призму коротких мудрих рядків, — пише Б.О. Рибаков, — автор “Слова” ніби розстеляє перед нами карту Великої Руської рівнини й показує долі земель від Карпат до Нижньої Волги та від Ільмень-озера до Чорного моря”[250]. У “Золотому слові” Святослав Київський закликає Всеволода Суздальського, Давида та Рюрика Смоленських, Ярослава Осмомисла, Романа Мстиславича вступити “съ златъ стремень за обиду сего времени, за землю Русскую”. Д.С. Лихачов впевнений, що необхідність єднання Русі автор “Слова” доводить не тільки на прикладі невдалого походу Ігоря та багатьох історичних паралелей, а й малюючи образ Руської землі, її міст, річок, жителів, руську природу, безкраї простори батьківщини[251].

Заклик “Слова о полку Ігоревім” до єднання руських князів, як і аналогічні заклики інших літературних творів, свідчили про те, що ідея збереження єдності Русі була замовленням часу. Але її реалізація була дуже ускладнена. Те, що розуміли передові уми Русі, відчували широкі народні маси, не завжди усвідомлювали руські князі. Вони продовжували вести міжусобну боротьбу на всіх рівнях: за старшинство на Русі, за володіння кращим князівством, за отримання частки в “Руській землі”, за столи всередині князівств. Часом, особливо в роки чергових половецьких навал на Русь, чвари між руськими князями затихали, щоб потім спалахнути з новою силою. Міжкнязівська боротьба, спонукувана, зрештою, об’єктивно прогресивною ідеєю зміцнення князівської центральної влади, ускладнювалась участю в ній боярства, в масі своїй регресивною політичною силою. Намагаючись поставити себе над князівською владою, бояри організовували часті змови проти князів, провокували соціальні безпорядки, вели боротьбу між собою. Усе це посилювало політичну нестабільність в країні, послаблювало її перед зовнішньою небезпекою. Політичний ідеал руського боярства чітко сформулював галицький літописець: “Бояре же Галичьстии Данила княземь собѣ называху: а самѣ всю землю держаху”[252].

Бояри не стільки зупиняли біг князів від міста до міста, скільки прискорювали його. Вони “вабили” їх на столи та виганяли з них: “Поиди прочь, княже, ты нам еси не надобен”.