Розділ 3 Політична історія Русі X-XIII ст.

На короткий час Києвом заволодів Ізяслав Давидович, але втриматись на великокняжому столі не зміг. Настав час Юрія Довгорукого, найбільш досвідченого і сильного претендента на Київ, що вже давно чекав зручного моменту для вирішального удару. Дізнавшись про те, що Київ захопив Ізяслав Давидович, Юрій рушає з великими силами на південь. Підійшовши до Моровійська, він відправляє до Ізяслава посла з вимогою негайно покинути Київ, оскільки це його отчина. Ізяслав не поспішав виконати ультиматум Довгорукого, “зане возлюби зело великое княжение Киевское”. Однак, “видя, что ему противо силы Юрия не удержаться, паче же ведая, что вся Русь более преклонна к детем и внучатам Владимировым, нежели Святославлим”[223], змушений був покинути Київ.

Захопивши Київ утретє, Юрій Довгорукий оточив себе синами: у Переяславі посадив Гліба, у Турові — Бориса, в Пороссі — Василька, у Вишгороді — Андрія. В його руках залишалась фактично і Ростово-Суздальська земля. Через деякий час Юрій змусив відмовитись від претензій на Київ Ізяслава Давидовича, за що уступив йому Корчеськ, а Святославу Ольговичу — Мозир. Племіннику Володимиру Андрійовичу Юрій віддав погоринські міста. Святослав Всеволодович одним із перших зустрів Довгорукого біля Стародуба і присягнув йому “на всей воли его”, за що одержав невеличкий уділ у Подесенні. Святослав не міг змиритися із становищем третьорозрядного князя і знову перейшов на бік Ростислава Смоленського. Так проти Юрія Довгорукого почала створюватися коаліція, до якої незабаром приєдналися Ізяслав Давидович, котрий відбив у Юрія Івана Берладника, а також Мстислав Ізяславич, князь Волинський, який успішно протистояв вторгненню на Волинь великого князя.

Чернігівська і Переяславська землі у XII — XIII ст.

Війська Ростислава, Ізяслава і Мстислава були вже на марші, коли з Києва прийшла звістка про несподівану смерть Юрія Довгорукого. З пояснення літописця (“Пивъ бо Гюрги въ осменика у Петрила: в той день на ночь расболѣся и бысть болести его 5 дний”[224]) зрозуміло, що в Києві проти Юрія Довгорукого також існувала змова. Місцеві бояри, напевно, напоїли суздальського князя трутизною, а низи заходилися громити і грабувати його двори, бити князівську адміністрацію і дружинників. Прикметно, що народні повстання в Києві спалахували, як правило, після смерті київських князів і за відсутності твердої влади. Так було 1113 р., коли після смерті Святополка народ почав громити двори купців-лихварів, 1146 р., коли після смерті Всеволода Ольговича спалахнуло повстання, що закінчилося вбивством князя Ігоря, так сталось і 1157 р.

Через чотири дні після смерті Юрія Довгорукого великим князем київським став Ізяслав Давидович, цього разу його запросили київські бояри: “Поѣди, княже, Києву, Гюрги ти умерлъ, онъ же прослезивъся и руцѣ въздѣвъ к Богу и рече: благостенъ еси Господи оже мя еси росудилъ с нимъ смертию”[225]. Чому кияни віддали перевагу чернігівському князю, сказати важко. Можливо, що запрошення надійшло не від усіх киян, а лише від чернігівської боярської партії, що виявилась у даний момент досить впливовою політичною силою. Очевидно, саме цим слід пояснити той факт, що проти зайняття Ізяславом Давидовичем великокняжого столу не наважились протестувати ні Ростислав Смоленський, ні Мстислав Ізяславич, князь Волинський.

Захопивши Київ, Ізяслав вирішив залишити за собою і Чернігів і посадив там племінника Святослава Володимировича. Такий поворот справ не влаштовував насамперед Ольговичів, які опинились у досить скрутному становищі. Об’єднавшись, Святослав Ольгович і Святослав Всеволодович змушують Ізяслава відмовитись від Чернігова. Там сідає Святослав Ольгович, а Новгород-Сіверський він передає своєму племіннику Святославу Всеволодовичу. За Ізяславом, як колись за Всеволодом, залишилась В’ятицька волость, а також, вірогідно, і більша частина Чернігівщини.

Підставою для такого твердження може бути визнання Святослава Ольговича, що Ізяслав дав йому “Черниговъ съ седмью городъ пустыхъ ... а всю волость Черниговьскую собою держить и съ своимъ сыновцемъ, и то ему не досыти”[226].

Незважаючи на зміцнілі позиції родини великого київського князя, жоден з них не міг вважати себе незалежним від Києва. Досить показовою щодо цього може бути реакція Ізяслава Давидовича на відмову Святослава Ольговича взяти участь у волинсько-галицькій кампанії великого князя у 1158 р. Він наказує послу Святослава Георгію Шакушаню передати своєму князю: “Оже ты сам не идеши, ни сына пустиши, оже ми Бог дасть успѣю Галичю, а ты тогда не жалуй на мя, оже ся почнешь поползывати изъ Чернигова к Новгороду”[227]. Погрозу свою великий князь не виконав, оскільки в бою під Білгородом зазнав поразки від Мстислава Ізяславича і втратив київський стіл. 1161 р. на короткий час він ще раз заволодів Києвом, але в бою з Ростиславом під тим же Білгородом наклав головою.

Князювання Ізяслава Давидовича в Києві не можна вважати ані вдалим для нього самого, ані корисним для Русі. Ізяслав не міг впоратися з роллю великого київського князя. Пов’язавши свою долю з галицьким ізгоєм Іваном Берладником ще за часів претендентства на київський стіл, він не виявив достатньої гнучкості, коли Ярослав Осмомисл, Мстислав і Ярослав Ізяславичі, Святослав Ольгович і Святослав Всеволодович, підтримані угорським королем і польськими князями, вимагали видачі бунтівного князя. Передавши через послів названих князів негативну відповідь (“попрь всѣхъ”), Ізяслав різко загострив внутрішню ситуацію в країні. Він не зрозумів, що покровительство, яке він виявляв Берладнику, котрий вважався на той час одним із головних зачинщиків князівських усобиць, компрометувало його в очах сучасників. Як тут не згадати Ізяслава Мстиславича, який в боротьбі з сепаратизмом князів галицьких — Володимирка і Ярослава, не скористався сумнівними послугами їх політичного супротивника.

Союзу князів Ярослава Галицького, Мстислава Волинського і Ростислава Смоленського Ізяслав Давидович намагався протиставити сили об’єднаного роду Ольговичів, але угода, якої вони досягли в Лутаві, виявилася недовговічною. У самому Києві становище Ізяслава також не було міцним. Очевидно, далася взнаки його традиційна для Ольговичів, але непопулярна серед киян політика загравання з половцями.

Перемога Мстислава Ізяславича і Ярослава Галицького під стінами Бѣлгорода відкрила їм дорогу на Київ. За образним висловом Б.О. Рибакова, Ярослав Осмомисл, який закликав дев’ять держав, щоб розсудити його з ватажком дунайської вольниці, тепер ішов переможцем до столиці Русі[228]. Заволодівши Києвом, Мстислав Ізяславич і Ярослав посилають запрошення зайняти великокняжий стіл Ростиславу Смоленському. Останній, однак, не поспішав його приймати. Ще свіжою була в пам’яті невдала спроба 1154 р. Перш ніж погодитись, Ростислав ставить перед князями дві умови: перша — щоб з митрополичої кафедри було усунуто Клима Смолятича, через якого на Русі стався церковний розкол, і друга — щоб князі визнали в ньому старійшину: “Оже мя въ правду зовете с любовию, то я всяко йду Киеву на свою волю, яко вы имѣти мя отцемь собѣ въ правду, и въ моемъ вы послушаньи ходити”[229]. Зважаючи на те, що умову про старійшинство було передано запрошуючим князям не особистими представниками Ростислава, а послами від Смоленська і Новгорода, він домагався свого визнання всіма давньоруськими князями. Ростислава запросили до Києва волинський і галицький князі, але треба думати, що його прихід був бажаним і для киян, які пов’язували зі смоленським князем надії на припинення боротьби за київський стіл.

Тут доречно відзначити, що Смоленське князівство, розташоване в центрі руських земель, завжди підтримувало тісні контакти з Києвом. Його князі виступали носіями доцентрових тенденцій і майже всі побували на київському престолі. Б.О. Рибаков основну причину цього вбачає в тому, що Смоленське князівство знаходилось у стратегічній близькості до Києва. Смоленськ мав дуже зручний зв’язок з Києвом — вниз по Дніпру можна було пустити флотилію будь-якої чисельності, і за якихось вісім днів вона була вже під стінами столиці.

Розташовані на найважливішій торговій магістралі Русі і фактично всю її контролюючи, Київ і Смоленськ не могли вступати в протиборство, їх об’єднували спільні економічні інтереси, і не випадково ці центри гостріше відчували необхідність єдності руських земель. Смоленськ, повністю убезпечений від половців, все одно регулярно посилав військові загони у розпорядження київських князів, які очолювали антиполовецьку боротьбу.

Значною була роль у зміцненні традиційної києво-смоленської єдності Ростислава Мстиславича. Він княжив у Смоленську 32 роки і став засновником смоленської династії князів. На момент зайняття київського столу Ростислав — найбільш досвідчений і авторитетний державний діяч Русі, і саме тому його повторне утвердження у Києві виявилося вдалим (1158 — 1167). Поступово він стабілізував внутрішнє становище Русі і по праву вважався старійшиною руських князів. У Смоленську, Новгороді і на Волині сиділи сини і племінники великого князя; Київською землею правили молодші Ростиславичі. Один із них, Рюрик, знаходився при батькові і був воєводою Київського полку, другий, Мстислав, тримав важливу стратегічну фортецю Білгород. Іще один син великого князя, Давид, утвердившись на деякий час у Вітебську, тиснув на полоцьких князів.

Волинська і Галицька землі у XII — XIII ст.

На відміну від свого попередника, Ростислав не робив ставки на князів, що зійшли зі сцени. У конфлікті Ізяслава Давидовича, який намагався компенсувати втрату Києва поверненням Чернігова, із Святославом Ольговичем великий князь став на бік останнього. Цим він не тільки вивів з боротьби за Київ князів Чернігова і Новгорода-Сіверського, а й здобув у їх особі надійних помічників у боротьбі зі Степом.

Вплив Ростислава на чернігівські справи ще більше посилився після того, як Олег Святославич одружився з його дочкою. У конфлікті, який виник після смерті Святослава Ольговича між Святославом Всеволодовичем і Олегом Святославичем, великий князь виступив у ролі посередника, “добра имъ хотя”, і змусив Святослава віддати Олегу чотири міста.

Ще раніше, у 1161р., Ростиславу вдалося погасити конфлікт на півночі країни, в Новгороді, де повсталі новгородці вигнали князя Святослава Ростиславича. Замішаний у цих подіях Андрій Боголюбський розраховував на утвердження в Новгороді одного із своїх братів, але великий князь наполіг на поверненні туди сина Святослава. “Том же лѣте пояша Новгородьци Святослава Ростиславича к собѣ княжить опять, а Гюргевича внука выгнаша”[230]. Зговірливість суздальського князя, та й самих новгородців, очевидно, пояснюється зміцнілими позиціями Ростислава.

У сфері впливу великого князя була також Галицька земля, князь якої Ярослав Осмомисл регулярно посилав свої полки за його наказом.

Стабілізація внутрішнього становища Русі, досягнута в роки княжіння Ростислава, збіглася з новим натиском половецьких орд на південноруське порубіжжя. У його відбитті брали участь майже всі давньоруські землі, а очолив боротьбу з половцями великий київський князь.