Розділ «Частина друга Київська Русь»

Язичницька поліетнічна знать Русі (слов’яни, варяги, хозари, північні племена тощо), яка залишила великі дохристиянські могильники у Києві, Чернігові, Гньоздові та інших центрах ремесла і торгівлі, була в X ст. головним споживачем візантійських культурних цінностей. Відома подорож Ольги в Константинополь свідчить про одночасне перебування в «пошані» 1500 осіб. За умови повернення на Русь цих людей можна розглядати носіями нових духовних цінностей і матеріальної культури в містах Русі. Князівська культура виступає носієм візантійських традицій і повноправним учасником візантійсько-слов’янського культурного діалогу. Сфера правової ідеології є ще одним результатом візантійсько-слов’янського діалогу. Давньоруська церква відзначалася організацією язичницькою, а устроєм — подібно візантійській церкві.

Розглянувши складний процес формування давньоруської культури, треба відзначити, що, незважаючи на перевагу візантійської спадщини, культурний зв’язок з сусідніми країнами не обмежувався релігією.

Глава 2

Писемність. Освіта. Наукові знання. Література. Театральні дійства. Музика

Про існування у східних слов’ян писемності ще до офіційного запровадження 988 р. на Русі християнства засвідчують повідомлення арабських письменників та вчених X ст. Ібн Фадлана, Ал Масуді, Ібн ель Недіма та перського історика XII ст. Фахр ед-діна Мерверудді[912].

Щоб уявити собі виникнення і розвиток писемності у східних слов’ян варто навести періодизацію слов’янської писемності, подану на початку X ст. болгарським письменником Чорноризцем Храбром: «прежде убо словене не имеху книг, но чъртами и резами чьтеху и гадааху, погани суще, кръстивше же ся, римскими и греческими писмени нуждаахуся (писати) словенску речь без устроенна... и тако бешоу многи лета». Далі оповідається, що у слов’ян з’явився Костянтин Філософ, який винайшов слов’янську азбуку[913].

В історії розвитку слов’янської писемності Храбр, таким чином, вирізняє три періоди. Спочатку, коли слов’яни були язичниками, вони не мали книжок, а для ворожіння і лічби користувались чертами і різами. Пізніше, ставши християнами, намагалися записувати слов’янську мову за допомогою грецьких і латинських літер. Третій період розвитку слов’янської писемності Храбр пов’язує з винаходом Костянтина Філософа.

На думку вчених, черти і різи були в ужитку і східнослов’янських племен на Русі[914]. Чертами і різами написана грамота русів, про яку згадує Ібн ель Недім, передаючи оповідь посла одного з кавказьких князів до царя русів за рік до запровадження на Русі християнства: «Один чоловік, словам якого я можу вірити, розповів мені, що цар гори Кабк послав його до царя русів, і це була йому нагода запримітити, що ці останні мають письмо, яке вирізується на дереві. При цьому він витягнув кусок білого дерева і подав його мені. На ньому були вирізані письмена, які означали чи то слова, чи то окремі літери»[915]. За описом ця грамота — типова берестяна табличка, а відтворений арабським вченим напис — це давнє докирилівське письмо — черти і різи.

Підтверджується існування у русів писемності типу черт і різів й багатьма археологічними знахідками. Вартими уваги є черняхівські календарні знаки, досліджені Б. О. Рибаковим[916], та знаки на шиферних пряслицях, на амфорах, корчагах, що походять з Києва, Вишгорода та інших давньоруських міст, на ребрі барана з-під Чернігова, на глиняному горщику X—XI ст. із с. Алєканова під Рязанню та на уламках ліпних горщиків із житла VII—VIII ст. на схилах Старокиївської гори у Києві. На зазначених предметах накреслені написи у вигляді рисок, знаків тощо. Найбільше таких накреслень на шиферних пряслицях із Києва, Вишгорода, Чернігова, Жовніна і Воїня[917]. Іноді на одному пряслиці напис міг сполучати знаки і кириличні літери. Подібне засвідчено в сполученні кирилиці з графіті значкового типу на вишгородському пряслиці з написом «Юліана» (знахідка 1937 р.), на пряслиці з розкопок 1981 р. на Старокиївській горі та на пряслиці з Аскольдової могили. Часто на пряслицях графіті виступають або у вигляді окремих знаків, або в’язі чи кількох знаків, з’єднаних у певну сукупність (Воїнь і Жовніно). Безумовно, графіті значкового типу на пряслицях, на корчагах, амфорах та інших посудинах, різних предметах побуту — це написи різами (у вигляді рисок, знаків), елементи системи слов’янського письма першого періоду розвитку слов’янської писемності, яка існувала у східних слов’ян і є яскравою ілюстрацією до першого періоду розвитку писемності у слов’ян за Храбром.

Та проникнення християнства на Русь зумовило виникнення у східних слов’ян письма, якого потребували і держава і церква. Складні філософські догмати християнського вчення не могли бути передані за допомогою черт і різів, тому на першому етапі ознайомлення східних слов’ян з візантійською культурою і внаслідок економічних зв’язків виникла необхідність користуватись грецькими літерами. Всі слов’янські звуки приблизно передавалися сполученням грецьких літер, що, звичайно, мало великі незручності. Тому і виникають перші спроби доповнення грецького алфавіту спеціальними знаками для досконалішої передачі особливостей слов’янської фонетики.

Спочатку в слов’янській чи руській азбуці додаткових літер було не 19, як у пам’ятках книжної писемності XI ст., і навіть не 14, як в азбуці X ст., згадуваній Чорноризцем Храбром, а значно менше. Доказом існування у східних слов’ян докирилівського письма є «руська» азбука, наведена перським істориком кінця XII ст. Фахр ед-діном Мерверудді (19 грецьких і 3 слов’янські літери, яких не знали греки: Б, ДЖ, Ш)[918], та азбука, виявлена і досліджена С. О. Висоцьким в Софійському соборі, що складається з 27 літер (із них 23 літери грецького алфавіту, решта для передачі слов’янських звуків: Б, Ж, Ш, Щ)[919]. Софійська азбука була видряпана на штукатурці XI ст. і, очевидно, відображала письмо якихось відомих у той час писемних пам’яток, що зберігались в «митрополії руській». Стародавню азбуку міг написати або дяк-учитель або один з його учнів, що навчались в приміщенні Михайлівського вівтаря (недарма на стіні собору бачимо напис: «Піщан писав до дяка ходивши виучеником»). Повідомлення Мерверудді про алфавіт русів спирається на свідчення IX—X ст. Побудоване на грецькій основі письмо русів побутувало ще задовго до подорожі Костянтина Філософа в Хозарію. Між іншим, за так званим Паннонським «Житієм» слов’янського просвітителя, він 860 р. бачив у Корсуні (Херсонесі) книги — євангеліє і псалтир —написані «роусьскыми письмены». За два тижні перебування в Херсонесі Костянтин з допомогою людини, яка володіла «руською бесідою», тобто мовою виявлених книг, на подив багатьох почав читати, перекладати й розмовляти цією мовою[920]. Отже, йдеться про наявність книжної писемності у східних слов’ян до 860 р. Людина, яка розмовляла руською мовою, це, безумовно, якийсь східний слов’янин, русин. Щодо цього не існувало сумнівів уже в Давній Русі. В одному з рукописів руських читаємо: «а грамота русская явилася, богом дана, в Корсуни русину, от нея же научися философ Константин»[921]. Як справедливо зазначив П. Я. Черних, «нема підстав сумніватися в цьому і в наш час»[922].

І «руська» азбука Мерверудді, і софійська, і грамота русина з Херсонеса є перехідними варіантами від грецького алфавіту до кирилиці (863 р.), варіантом письма «без впорядкування», про яке писав Храбр.

Після запровадження 988 р. на Русі християнства вдосконалене Костянтином слов’янське письмо — так звана кирилиця — набуло тут особливого поширення. Поступово воно витіснило стару писемність. Однак саме існування докирилівського письма забезпечило швидке поширення кирилиці, чим і можна пояснити той бурхливий злет, який спостерігається наприкінці X — в середині XI ст.

Отже, першим періодом розвитку східнослов’янської писемності були написи різами на шиферних пряслицях та інших побутових предметах з Києва, Вишгорода й інших давньоруських міст. Письмо різами не зникло безслідно, воно продовжувало існувати у східних слов’ян і в XI—XII ст. поряд з розвинутою писемністю. На жаль, у східних слов’ян, які вживали азбуку «руську» чи софійську, побудовані на грецькому алфавіті, і які відносять до другого періоду першопочатків слов’янської писемності, текстів з такими письменами не збереглося, а точніше, вони ще не знайдені. А про те, що такі тексти існували, свідчать договори Русі з греками 911 і 944 р.[923]. Згідно з візантійськими дипломатичними традиціями, договори писали у двох примірниках — грецькою мовою і мовою народу, з яким укладався мир. Згадані договори теж були написані на «двох хартіях», тобто в двох списках, які призначалися для кожної з договірних сторін. Зрозуміло, що ці списки були написані один грецькою, а один мовою, вживаною на Русі. Крім того, у договорі Олега з греками 911 р. згадується про звичай руських писати на випадок смерті духівниці, а в одному пункті договору 944 р. зазначалося, що посли та купці руські, які ходили до Царгорода в різних справах, мали спеціальні супровідні грамоти, підписані самим князем. У договорі 911 р. є вказівка на те, що Русь і Візантія й у давніші часи (тобто в IX ст.) розв’язували різні питання «не тільки на словах, а й на письмі»[924].

Отже, з утвердженням християнства на Русі разом із писцями та богослужбовними книгами із Болгарії прийшло досконале слов’янське письмо — кирилиця, якою написані видатні книжкові пам’ятки XI—XII ст. — Остромирове Євангеліє, Ізборники 1073 і 1076 рр., Мстиславове євангеліє (бл. 1115 р.) та ін.

Для вивчення писемності надзвичайно важливе значення мають археологічні матеріали, виявлені дослідженнями на території Київської держави. Це написи на різних предметах та виробах — на пряслицях, горщиках, корчагах, голосниках, ливарних формочках та на багатьох інших предметах домашнього вжитку. Такі написи (на камені, металі, дереві, кістці тощо) вже за своїм змістом є багатим історичним матеріалом. Вони засвідчують належність того чи іншого предмета певному власникові, відзначають дарування, вкладення в монастир і містять дорогоцінні відомості про майстрів, що їх виготовляли. Такі написи свідчать, що писемність була приналежністю найширших верств міського населення.

Особливо цікаві написи, знаки і малюнки трапляються на пряслицях для веретен. Пряслиця — це в основному речі власниць, які робили мітки на своїх речах написами імен, ініціалів, іноді малюнками. Одним з перших було знайдено пряслице з написом у Києві 1885 р. поблизу Софійського собору. На пряслиці, яке датується XI—XII ст., чітко читається назва предмета та ім’я власниці у присвійній формі: ПОТВОРИНЪ ПРЯСЛЬНЪ[925]. Потвориня — жіноче ім’я з пестливим закінченням — чарівниця, знахарка. З Києва походять і кілька інших пряслиць з написами XI—XIII ст. Це пряслице, знайдене 1968 р. на Старокиївській горі — «ЯНЪКА ВЪДАЛА ПРЯСЛЄНЬ ЖИРЪЦѢ»[926], і пряслице з київського дитинця (вул. Володимирська, 7—9), знайдене 1985 р., з написом «ГОСПОДИ ПОМОЗИ. ГЕОРГИОС МАРИА» та написом на бічній поверхні, де добре вичитується ім’я дарувальника — «ГЕОРГИОС». Із численних знахідок пряслиць на київському Подолі (розкопки 1981— 1987 рр.) окремі мають написи, що датуються XI—XII ст.[927]. На Подолі 1987 р. на вул. Верхній Вал, 41 виявлено пряслице з написом: «ПРЯСЛЬІМЬ», «АКО ТОѢі ДНЄ».

На вишгородських пряслицях відомі такі написи, як «НЄВЄСТОЧ(Ь)», «ИУЛИАНА», «ЛИДИА», з любечських — «ЖИЛИСЛАВА», «ОТ НЄЖИЛОВЦА», «СТИПАНИДА», «ІВАНКЪ СЪЗДАЛЪ ТЄЄ Ю ОДИНА ДЩЕРЬ», з Теребовлі — «РОМАДИНЪ»[928]. Чимало пряслиць з написами знайдено і в інших давньоруських містах. Написи на пряслицях являють собою важливий матеріал, що свідчить про грамотність жінок у Київській Русі.

Чимало написів на давньоруських глиняних посудинах (корчагах і амфорах). Добре відома корчага з Києва з написом «БЛАГОДАТНЕЙША ПЛОНА КОРЧАГА СИЯ»[929] з побажаннями майстра. Інша корчага з Киева, знайдена 1975 р. на Подолі, засвідчує ім’я її власника «МСТСЛВЛ КРЧГЪ» (Мстиславова корчага). З Києва походять і корчаги з написами «ГАВЪРІИЛО» (Поділ), «ДОБРОТА» (з Успенського собору Печерського монастиря), частина напису втрачена; можлива реконструкція напису: «добро Гаврила» чи з меншою вірогідністю «(корчага) доброго (вина)». На окремих уламках корчаг з Києва читаються такі написи: «ОЛЄКСИ» (Поділ), «БѢЛO В(ИНО) ЗОКОВА...» — із Софійського собору, «УР» (імовірно, «КУР») із дитинця (В. Житомирська, 2) та ін. Із Козаровичів Київської області на уламку корчаги зберігся напис: «БДИ КЪПА(НЬ)», що значить «Зберігай міру»[930].

Рис. 41. Давньоруські написи на побутових речах.