Розділ «Частина друга Київська Русь»

Київська Русь

Вступ.

Джерела та історіографія

У IX ст. внаслідок тривалого розвитку східнослов’янського суспільства, збагаченого досвідом сусідніх народів, склалась одна з найбільших держав середньовічної Європи. Її історичним ядром було Середнє Подніпров’я, де традиції політичного життя сягали ще скіфо-античних часів. Оскільки центром цієї східнослов’янської держави впродовж багатьох століть був Київ, то в історичній літературі вона отримала назву Київська Русь. Рівнозначно вживаними є також назви Давньоруська держава, Давня Русь.

У часи свого розквіту Київська Русь займала величезну територію — від Балтики й Північного Льодовитого океану до Чорного моря і від Карпат до Волго-Окського межиріччя. Це близько 1,5 млн км2. На цій площі, за нашими розрахунками, проживало до 12 млн чоловік[448]. Етнічну основу держави складали східні слов’яни, об’єднані у великі міжплемінні союзи. У «Повісті минулих літ» їх налічується 14. Південну групу складали поляни, древляни, сіверяни, волиняни, дуліби, уличі, бужани, тиверці, білі хорвати; північно-західну — дреговичі, кривичі, словени; північно-східну — радимичі та в’ятичі. Крім східних слов’ян у межах Русі проживали карели, весь, меря, мурома, мордва, печеніги, чорні клобуки, балтські племена. Частина цих народів політично та етнічно інтегрувалася у складі Давньоруської держави.

Русь являла собою історично важливу зону, через яку здійснювалися контакти між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією. Це зумовило порівняно швидке входження її в загальноєвропейський історико-культурний ландшафт. Про сильну східнослов’янську державу заговорили в різних частинах Старого Світу. Відомості арабських і візантійських авторів, свідчення скандинавських саг, французькі епічні твори показують Русь як велику країну, що посідала важливе місце в системі європейських політичних та економічних зв’язків. Ал Масуді повідомляв, що руси «складають великий народ». Знаменита пісня про Роланда свідчить про участь руських дружин у війні проти Карла Великого. Микита Хоніат змушений був визнати, що «християнський» руський народ врятував Візантію від навали половців.

На Русі в цей час росло і міцніло усвідомлення власної причетності до світової історії. Не випадково на монетах Володимира Святославича великий київський князь зображався, як візантійський імператор. Він і його попередники, за висловом визначного церковно-політичного діяча Русі першої половини XI ст. Іларіона, «не въ худѣ бо и не вѣдомѣ земли владычѣствоваша, нъ въ Руськѣ, яже ведома и слышима есть всѣми четырьмя концами земли»[449].

Київській Русі належить особливе місце серед країн Східної Європи, аналогічне тому, котре посідала імперія Карла Великого в історії Європи Західної. Обидві виплекали і дали життя кільком народам і державам.

Процеси політичної консолідації і формування держави перебували в тісному безпосередньому зв’язку з процесами етнічними. Східнослов’янські міжплемінні об’єднання поступово складалися у відносно єдину народність, яка одержала назву «русь».

Давня Русь мала широкі міжнародні зв’язки. Тісні контакти вона підтримувала з Польщею, Чехією, Болгарією, Угорщиною, Грузією, Вірменією, Середньою Азією, Волзькою Булгарією, країнами Західної Європи — Францією, Англією, Данією, Швецією, Норвегією і, звичайно, з Візантією. На ранньофеодальному етапі розвитку Київської держави міжнародні зв’язки здійснювалися централізовано, пізніше поряд з Києвом у систему європейських політичних та економічних відносин активно включилися й інші центри Русі — Новгород, Галич, Смоленськ, Володимир-на-Клязьмі.

Існування відносно єдиної Київської Русі охоплює період з IX по 30-ті роки XII ст. Політична форма держави — ранньофеодальна монархія з елементами федералізму. На першому етапі існування держави відбулося формування її території, визначилися кордони країни, склались усі основні інститути влади (князь, собор, снем, віче, ряд), адміністративно-територіальна структура.

У 30-ті роки XII ст. (рубіж до певної міри умовний) Русь вступила в період феодальної роздробленості, який характеризувався дальшим розвитком продуктивних сил і виробничих відносин, кристалізацією окремих князівств, регіональною консолідацією. Держава не розпалась, як іноді стверджується в літературі, а змінила свою феодальну форму, стала федерацією відносно самостійних князівств. Київ, хоч і втратив свою колишню політичну велич, все ж залишався найавторитетнішим центром Русі, символом її історичної спільності, церковною столицею.

Давня Русь проіснувала до 40-х років XIII ст. і впала під ударами монголо-татарських орд Чингісхана і Батия.

Тривалий час основним джерелом дослідження історії Київської Русі були літописи. Їх історіографічне опрацювання і публікація здійснюються вже понад півтора сторіччя. Великий внесок у цю надзвичайно важливу і копітку справу зробили О. О. Шахматов, А. М. Насонов, М. Д. Присьолков, М. М. Тихомиров, Д. С. Лихачов, В. М. Істрін, О. С. Орлов, М. Г. Бережков, Л. В. Черепній, Б. О. Рибаков, А. Г. Кузьмін, В. Ю. Франчук та ін.

Основу давньоруського літописання складає «Повість минулих літ», до якої увійшли більш ранні літописні твори, написані в Києві наприкінці X — в XI ст. Перша редакція «Повісті» здійснена літописцем Нестором близько 1111 р. Її ґрунтовну публікацію з перекладом на сучасну російську мову, текстологічним аналізом і археографічним описом списків здійснили Д. С. Лихачов та Б. О. Романов[450].

Як пам’ятка історіографії Київської Русі «Повість минулих літ» є видатним явищем не лише давньоруської, а й світової культури. Вона увібрала в себе досвід історичних знань, нагромаджений на Русі в попередню епоху, досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської культури. У вступі до «Повісті» Нестор розгорнув широку картину світової історії, показав місце слов’ян і Київської Русі в системі тодішнього світу, ствердив прогресивну філософську ідею взаємозв’язку і взаємозумовленості історії всіх народів. «Повість» характеризується постійним звертанням до Біблії, яка була вищим авторитетом історичних знань середньовіччя, візантійських хронік, давньоруських сказань. Особливо помітний вплив на Нестора справила візантійська «Хроніка» Георгія Амартола. На основі хронологічної канви грецького літочислення від створення світу він розподілив факти руської історії.

Нестор був не лише літописцем, якому судилось створити своєрідну історичну енциклопедію Київської Русі до початку XII ст., але й істориком. Це добре видно вже із заголовка «Повісті», в якому поставлено дві важливі дослідницькі проблеми: «откуду есть пошла Руская земля» і «кто въ Киевѣ нача первѣе княжити»[451]. На відміну від своїх наступників, у тому числі й деяких сучасних істориків, Нестор розумів взаємозв’язаність цих явищ, їх зумовленість внутрішнім розвитком східнослов’янського суспільства. Не випадково виникнення Києва він пов’язував з діяльністю першого слов’янського князя Кия, влада якого поширювалася на всю Полянську землю, а дипломатичні зв’язки сягали Константинополя.

Джерелознавчий аналіз «Повісті», здійснений Б. О. Рибаковим, показав, що праця Нестора за часів Мономаха — Мстислава була піддана тенденційному редагуванню. В результаті в ній з’явилась «норманська» концепція початкової давньоруської історії, яка не має нічого спільного з історичною дійсністю[452].

Академік Г. Міллер, вражений широтою інформації «Повісті» і рівнем систематизації матеріалу, писав, що Нестор і продовжувачі його літопису склали систему руської історії, яка настільки повна, що жодна нація не може похвалитися таким скарбом. Серед переваг «Повісті», як і літописів, що склали її основу, було й те, що вона написана рідною мовою, на відміну від латинської історіографії країн Західної Європи або арабомовної літератури Середньої Азії. Із слов’янських країн до XIV—XV ст. тільки Болгарія створювала історичну літературу рідною мовою.