Розділ «Частина друга Київська Русь»

З Візантії походять визначні пам’ятки середньовічного художнього ремесла: Вільгортська чаша, потири, дискоси, емалеві пластини Мстиславого Євангелія, іконки і деталі шкатулок з кістки. У XII ст. зв’язки поширюються на візантійську провінцію, і з Солуні потрапляють амфори, а з Коринфа — скляний посуд, знайдений у Новогрудку, Новгороді, Турові, Старій Рязані. З цим же напрямком торгівлі пов’язані знахідки стеатитових іконок, скарбів монет. У XII ст. зростає роль посередників — Херсона, половецького Судака, а частина візантійського імпорту надходить до Галича.

Становлення давньоруської культури проходило під постійним впливом країн Західної Європи. Найбільш раннім свідченням таких зв’язків є франкські мечі з клеймами середньорейнських майстерень Ulbercht та Ingelred, що датуються X ст. З 20-х рр. із Заходу надходять денарії германського чекана, окремі монети з Англії, Чехії, Угорщини. Частина бурштину, що знайдена в містах Русі, походить з Прибалтики.

Розквіт культурних зв’язків з країнами Заходу припадає на другу половину ХІІ ст., що пов’язано з порівняно масовим виробництвом в цей час ремісничих виробів як в містах Німеччини і Франції, так і Русі. Один з шляхів проходив через Регенсбург, Прагу, Краків, Володимир-Волинський на Київ, інші — через Дорогичин, Готланд. Головними магістралями, по яких надходив імпорт, були дунайська, магдебурзька, прибалтійська. Крім романського начиння на Русь, в основному регенбурзьким шляхом, потрапляли емалі з Ліможу. Знахідки давньоруських речей (пряслиць, полив’яного посуду, писанок, хрестів-енколпіонів, скроневих кілець) походять з Польщі, слов’янського Помор’я, Чехії, Моравії, Німеччини, Трансільванії та ін.

Початок зв’язків зі Сходом у слов’ян відносять до VI—VII ст. — часів контактів з болгарами й аварами, з Хозарським каганатом — до VІІІ—IX ст. Скарби арабських монет — дирхемів, у VIII—IX ст. охоплюють слов’янські племена Лівобережжя, де роменська археологічна культура співвідноситься з племенем сіверян. У IX — першій половині X ст., в період, який збігається з початком правління Абасидів, ісламські купці проникають на європейський ринок, з вигодою для себе збувають лишки монетного срібла в обмін на сировину і рабів.

«Повість минулих літ» замовчує слов’яно-хозарські відносини з 885 по 965 р., проте інші джерела свідчать про те, що Хозарський каганат, а точніше колонія купців рахдонітів, мала переважний вплив на розвиток культури Східної Європи до середини X ст.[901]. Тільки після укладення 945 р. договору з Візантією і реформи податкової системи княгинею Ольгою, Давня Русь почала створювати власну культуру нового типу, більш орієнтовану на Візантію.

Вплив культури країн Ісламу помітний в першу чергу у побуті слов’янської знаті. Це зовнішня розкіш, звичаї дарувати дружинникам багаті шовкові тканини, поясні прикраси, дорогоцінний посуд, монетне срібло. Монетні скарби пов’язані з судоплавними річками та найдавнішими містами (Київ, Любеч). Ісламські ремісники виготовляли в містах Русі прикраси за східними зразками. Прикладом є знахідка на Подолі у Києві пірофілітової формочки для виготовлення поясних бляшок з арабським написом «Благословіння...».

Розквіт Волзького торгового шляху пов’язаний з прийняттям Ісламу Волзькою Булгарією. В XI ст. торгівля охоплює скляні вироби — золотоскляне і срібноскляне намисто. Твори ювелірів Волзької Булгарії знаходять і західніше Києва: плетені гривни типу Балькульського скарбу під Казанню знайдені у скарбах другої половини X — початку XI ст. поблизу Копієвки, Боршевки, В. Хайчі. З Києва походить серія сфероконічних посудин XII—XIII ст. для ртутних препаратів, ліків, знайдених серед залишків князівських палаців і ремісничих майстерень на Старокиївській горі. Ртуть вивозилася з Волзької Булгарії для виробництва фарб і амальгування благородних металів. Через Булгар на Русь потрапляли шовкові середньоазійські тканини.

У XI—XIII ст. простежуються сталі зв’язки із Закавказзям і Східним Середземномор’ям, що здійснювалися через вірменські колонії. Окремо треба відзначити імпорт з Сирії і Палестини. Це речі, рознесені з святих місць паломниками, — велика колекція хрестів-енколпіонів, церковного начиння. Проте вплив Ісламського Сходу на культуру Русі після 988 р. був обмежений з релігійних причин.

Вирішальну роль у формуванні культури Русі відігравали релігійні, філософські, естетичні уявлення, запозичені після 988 р. з Візантії. Провідним тут є релігійний аспект. Зміни орієнтації з «язичницької» культури на християнську пов’язані з реформами Володимира Святославича. З метою об’єднання слов’янських і неслов’янських племен в одну державу Володимир розпочав державні реформи, будівництво укріплень, нових міст і фортець, переніс керівництво державою до Києва.

Офіційному хрещенню Русі 988 р. передувало хрещення Русі за часів Аскольда за патріарха Фотія між 860 і 867 рр., проте у списку єпархій кафедра Русі посідає чи не останнє місце. Сучасні дослідники підкреслюють, що запровадження християнства на Русі в середині IX ст. було закономірною подією, пов’язаною із загальною історичною обстановкою і з початком його утвердження в слов’янських країнах: Болгарії, Моравії, Чехії, Словаччині, Південній Польщі[902].

Незважаючи на вороже ставлення Олега, а потім Ігоря до християн, вплив візантійської культури поступово зростав. Важливим фактором цього, крім торгових зв’язків, була військова служба в якості найманців, а потім докорінна зміна зовнішьополітичного курсу Києва після 945 р. Війна Святослава з Іоанном Цімісхієм знову поставила існування християн Русі під загрозу. Реставрація язичницького пантеону у 80-і рр., коливання Володимира в процесі вибору віри вже не зупинили утвердження християнства. Значною мірою цьому сприяла християнська (православна) теорія образу Іоанна Дамаскіна, загальні естетичні уявлення і художня концепція візантійського мистецтва. При цьому княжими колами Русі розглядався онтологічний статус усього створеного людиною предметного світу. Саме «Діалектика» Іоанна Дамаскіна, перекладена на слов’янську мову вже на початку X ст., була філософським введенням до праці, що містила основні логічні й онтологічні поняття, запозичені у Арістотеля, Порфирія й Аммонія[903].

Діяльність Кирила Філософа, передусім винайдення чи упорядкування ним слов’янської абетки, сприяла появі значної кількості перекладів, зроблених в Болгарії за царя Сімеона. Продукція першого скрипторію, заснованого в св. Софії Ярославом Мудрим, зробила можливим знайомство давньоруського читача з богословською, історичною, природознавчою літературою: хроніками Григорія Амартола і Іоанна Малали, «Християнською топографією» Козьми Індикоплова, Словом Григорія Назіанзіна, фізіологами, мінеями, прологами, апокріфами тощо. Це знайомство дуже скоро породило місцеву літературу і авторів: Луку Жидяту, Іларіона, провіденціалістські схеми літописання (Нестор), «Слово» або «Моління» Даниїла Заточника тощо.

Язичницька релігія не загинула без сліду — ознаки двовіри зберігаються століттями. Запозичена візантійська культура і релігія поширювалися серед незначних груп населення. У глибинах народної свідомості розвивається своєрідна синкретична культура, де язичницькі пережитки зростаються з мотивами давньої міфології і християнськими образами[904]. Особливо міцне коріння язичництва спостерігається в культурі давньоруського села.

Хрещення поєднало Русь не тільки з традиціями візантійського православ’я, але й з політичною думкою, зокрема з уявленнями про божественне походження влади.

До 988 р. перші взаємовідносини між князівською владою і релігійним культом формувалися на основі язичництва. Протягом І тис. н. е. поступово відбувався процес відокремлення світських політичних і релігійних функцій, які до того виконувала одна особа. Для часу формування держави, влада і культ були розділені територіально і персонально. Епічна традиція зберегла ці реліктові уявлення в образі Олега Віщого і Всеслава Полоцького[905]. Б. О. Рибаков припускає, що культові функції могли зберігати і місцеві східнослов’янські князі, такі як Мал, Ходота[906].

Важливий матеріал для розуміння генезису влади на Русі дає язичницька реформа Володимира Святославича 980 р. Князь взяв участь у створенні державного язичницького пантеону в Києві, а в Новгороді новий культ було впроваджено за допомогою його дядька посадника Добрині. Офіційне запровадження християнства також вказує на зв’язок державної влади з культом. «Правила апостольські» з Кормчої книги (Номоканона) були відомі на Русі з XI ст., в яких відбилися різні концепції взаємозв’язку «священства» і «царства». Уявлення про погляди на владу дає Похвала Іларіона князю Володимиру, де заслуга князя вбачається в християнізації держави, встановленні християнського Закону.

На початку XII ст. київський митрополит Никифор проголошує тезу про обов’язок князя Володимира Мономаха захищати віру. До середини XII ст. в процесі еволюції взаємовідносин між владою і церквою (десятина, земельна власність) виникають протиріччя. У цей час давньоруською політичною думкою була повністю засвоєна концепція «влади від бога», що зафіксовано не тільки в Слові Іларіона, але й у «Сказанні про Бориса і Гліба» та в літописах.

Візантійська естетика мала глибокий вплив на музичну культуру Київської Русі. Краса грецького богослужіння була для слов’ян згідно з літописом одним з головних критеріїв релігійної істини. Ідея божественного походження мистецтва Візантії, у тому числі музики, була основою теорії архетипів. Освоєння музичних жанрів Візантії на Русі було практичним і йшло разом з освоєнням нотної грамоти. Служіння небесним силам найбільш виразно виступає в Херувимській пісні. Важливу роль виконав музично-поетичний канон, цілком сприйнятий разом з хрещенням Русі. Для церковної культури співу велике значення мав старий знаменний розспів[907].

Знайомство з античною культурою було опосередковано також візантійською культурою. Такі фундаментальні поняття, як «сутність», «єство», «кількість», «якість», «відносини» та інші, відомі давньоруському читачеві через переказ логічних трактатів Арістотеля в Ізборнику 1073 р.[908]. Сам Ізборник є свідченням контактів Русі з Болгарією, оскільки був написаний за царя Сімеона (893—927) і перекладений на слов’янську мову з грецького оригіналу. Мініатюри Ізборника 1073 р. відтворюють архітектурні мотиви арок (фронтисписи). Використання тріумфальних арок в якості обрамлення мініатюр наслідує античну традицію[909]. Вплив мистецтва Болгарії простежується на прикрасах дружинного костюма, зокрема в матеріалах поблизу Чернігова[910]. Проникненню елементів культури Болгарії сприяла діяльність слов’янських просвітителів Кирила і Мефодія, створення писемності.

З прийняттям християнства пов’язана значна подія в культурному житті Русі — розвиток мурованої архітектури. Початок його пов’язаний з будівництвом церкви Богородиці і перших князівських палаців на її садибі. Ці три палаци наслідують в деяких формах візантійський імператорський палац X ст. Десятинна церква, яка на думку А. Поппе, була палацовою церквою Володимира Святославича, нагадує Фароську церкву Великого палацу імператора X ст., а Спасо-Преображенський собор у Чернігові — Десятинну церкву[911]. Інтер’єр Софії Київської уподібнений християнському космосу з наочним втіленням його вищих істин і сотнями ликів святих. Тріумфальний характер візантійського (за принципами архітектури і декору) храму повністю відповідає ідеї митрополичого храму, складової частини князівської культури.