Розділ «Передмова до третього тому»

Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба

Третій том «Стародавньої історії України» присвячений історії східних слов’ян від рубежу нової ери до XIII ст. включно. За цей тривалий період вони пройшли кілька етапів етногенетичного і суспільно-політичного розвитку. Умовно можна вирізнити три етапи: етап пізньої античності, коли слов’яни вперше з’являються на історичній арені, етап раннього середньовіччя, коли відбувається консолідація східнослов’янських племен у великі етнополітичні об’єднання, й етап розвинутого середньовіччя, що характеризується виникненням і розвитком держави, яка увійшла в історіографію під назвою «Київська Русь».

Структурно том поділений на дві частини. У першій — висвітлюється історія східних слов’ян та їхніх сусідів упродовж І тис. нашої ери, у другій — подається історія Русі до монголо-татарської навали в 40-х рр. XIII ст. Джерельною базою дослідження є писемні свідчення вітчизняних та іноземних авторів, а також археологічні матеріали, масове нагромадження яких створило сприятливі можливості для широких історичних реконструкцій. Академічний характер дослідження зумовив ретельний добір і аналіз свідчень писемних та археологічних джерел, залучення даних допоміжних дисциплін, використання набутків вітчизняної та зарубіжної історіографії. Отже, висновки, що містяться у пропонованому фундаментальному дослідженні, максимально обґрунтовані й відповідають сучасному рівню знань про походження і ранню історію східних слов’ян та Київську Русь.

У лінгвістиці та археології склалася більш-менш усталена думка, що вже на рубежі III—II тис. до н. е. разом з іншими етнічними утвореннями із індоєвропейської спільноти виокремилась германо-слов’янська група племен, представлена культурами кулястих амфор та шнурової кераміки. У II тис. до н. е. окрему праслов’янську племінну спільність археологи співвідносять з тшинецькою та комарівською культурами, що займають велику територію в межиріччі Одри та Дніпра. В І тис. до н. е. диференційовані групи праслов’ян пов’язуються з певними групами пам’яток лужицької і поморсько-підкльошової культур у Середній Європі та землеробськими культурами лісостепової частини України. Але ця схема надто загальна. Встановити етнічну належність археологічних культур глибокої давнини без їх прив’язки до більш пізніх етнічно визначених старожитностей та зіставлень з даними писемних джерел і результатами досліджень інших наук (лінгвістики, антропології) майже неможливо. Тому дослідники етногенезу праслов’ян, як правило, свої висновки роблять у вигляді більш чи менш вірогідних припущень та гіпотез. Що стосується навколонаукових археологічних «розробок», автори яких нібито знаходять слов’ян і навіть предків українців у степових культурах кочових аріїв доби бронзи, населення яких спілкувалось іранськими і, пізніше, тюркськими мовами, то вони тут із зрозумілих причин не розглядатимуться.

Велике значення у розв’язанні проблем етногенезу має історична лінгвістика. На жаль, для згаданого періоду вона обмежується виявленням на території Середньої і Східної Європи шарів давньоєвропейських гідронімів, що слабо піддаються мовній диференціації. До того ж давні назви важко, а в більшості випадків неможливо продатувати. Кращі справи з датуванням археологічних культур. Їх хронологія є більш-менш чіткою, але етнічне визначення завжди ускладнене. В археології відомі поліетнічні культури, які покривають кілька етнічних груп (лужицька, пшеворська, черняхівська та ін.). Крім того, археологічні матеріали без зіставлення їх з писемними джерелами або мовними даними самі по собі не можуть визначити конкретного етносу. Тому дослідження починається з рубежу нашої ери, коли з’являються перші писемні відомості про слов’ян-венедів. Має свої особливості й історична антропологія. Зокрема, всі слов’янські ранньосередньовічні поховання, за поодинокими винятками, являють собою трупоспалення, що значно звужує їх інформативність. Все це якоюсь мірою обмежує можливості дослідників кожної окремої науки у вивченні етногенетичних процесів та етногенезу слов’ян, зокрема, і вимагає комплексного підходу до їх вирішення із використанням результатів усіх суміжних дисциплін, які б корелювали і доповнювали одна одну. Таким чином, перша частина тому побудована на основі широкого комплексного використання археологічних, писемних, лінгвістичних і антропологічних даних.

Внесок археології у вивчення складних проблем етногенезу і ранньої історії слов’ян загальновизнаний. Він у міру нагромадження все нових джерел, які практично невичерпні, постійно зростає, однак просте нагромадження артефактів не завжди збільшує можливості вирішення проблем. Якісні зміни у більшості випадків залежать від знаходження нових ланок в історичному розвитку народів, що є предметом вивчення.

Загальновизнано, що відкриття і широке дослідження слов’янських ранньосередньовічних пам’яток VI—VII ст. після Другої світової війни, а в останні десятиліття виокремлення слов’янських пам’яток V ст. не тільки заповнили хронологічну лакуну в історичному розвитку матеріальної культури слов’ян І тис. н. е., але й поставили дослідження етнічних груп на наукову основу. Нововідкриті слов’янські культури раннього середньовіччя вдалося достовірно зіставити з писемними джерелами, довести археологічними методами їх переростання в культуру Київської Русі, а також шляхом ретроспекції зв’язати з більш ранніми старожитностями Східної і Середньої Європи. Виявилось, що вже у VI—VII ст. н. е. слов’янські старожитності розділяються на чотири різні культурні групи (колочинську, пеньківську, празьку і дзедзіцьку). Перші три виникають вже у V ст. н. е. на території України і суміжних областей Білорусі та Росії, а дзедзіцька група — в Середній і Північній Польщі, але не раніше VI ст. Кожна із названих слов’янських ранньосередньовічних культур має свої підоснови, які необхідно шукати в більш ранніх культурах на цій же території. До виявлення слов’янських пам’яток V—VII ст. такі пошуки, як правило, закінчувались безрезультатно. Вони породжували велику кількість суперечливих концепцій, оскільки етнічну належність археологічних культур першої половини І тис. н. е. і більш ранніх без типологічної прив’язки до етнічно визначених культур раннього середньовіччя неможливо було визначити. Ще важче виокремити певні етнічні групи в багатоетнічних культурних ареалах. Деякі археологи навіть вважали, що жодну з культур I—V ст. н. е. і більш ранніх неможливо визначити як слов’янську.

Безнадійність і зневіра в можливості використання археологічних джерел для вирішення проблеми слов’янського етногенезу в міру виявлення нових слов’янських пам’яток V—VII ст., заповнення реальними матеріалами хронологічних лакун і зіставлення з більш ранніми культурами стали поступово зникати і тепер згадуються як труднощі, які свого часу переживала слов’янська археологія.

Отже, в першій частині тому на новій методологічній основі розкриваються процеси історичного розвитку слов’ян на території Південно-Східної Європи й України зокрема. Аналіз та класифікація пам’яток рубежу і І тис. нашої ери з урахуванням нововідкритих слов’янських пам’яток V ст. дозволили шляхом ретроспективного порівняння вирізнити ті культури та елементи у лісовій та лісостеповій смугах України, що можуть бути пов’язані із слов’янським етносом у більш ранній час. Дніпро-Дністровські групи носіїв цих культур можна розглядати як далеких предків українського народу. Картографування цих пам’яток визначає регіони, що входили до складу слов’янської прабатьківщини. При цьому встановлено, що в першій половині І тис. и. е. із слов’янами на території України в різний час жило германське, балтське, іраномовие, фракійське населення. Це знайшло своє відображення в археологічних матеріалах.

Значна увага приділена також проблемі Великого слов’янського розселення, коли слов’янські племена з’являються в глибинних районах Балканського півострова на півдні, доходять до балтійського узбережжя на заході, заселяють верхів’я Дону і Волги на сході. У другій половині І тис. н. е. розселення слов’ян досягло таких розмірів, що вони стали однією з основних груп, які формували етнічну карту ранньосередньовічної Європи. Одночасно велике розселення слов’ян започаткувало процеси формування слов’янських, у тому числі східнослов’янських, народів.

На території України на рубежі VII—VIII ст. в результаті соціально-економічного розвитку слов’янського суспільства відбуваються помітні зміни в матеріальній культурі. На основі празької, пеньківської та колочинської культур виростають райковецька на Правобережжі, волипцевська та роменська культури на лівому березі Дніпра. В межах цих культурних ареалів формуються нові племена і племінні союзи, які зафіксовані на сторінках літопису. Нові археологічні матеріали дозволяють по-новому осмислити витоки процесів поділу східних слов’ян на три народності. Зокрема, визначити місце склавинів як предків тієї групи слов’ян, що взяли участь у формуванні українського народу.

Процеси формування слов’янства відбувалися у тісних взаємозв’язках із сусідніми народами. Тому проблемам взаємовідносин слов’ян з сусідніми південними і західними цивілізаціями, починаючи від кельтів і закінчуючи Візантією, присвячена належна увага. Авторський колектив не обминув історичних подій, часто надто драматичних, які найчастіше розгорталися на південних рубежах українського лісостепу і були пов’язані зі східними кочовими племенами. Викладені факти відображають реальну історію народів Східної Європи і спростовують спроби підміни одної етнічної групи іншою, наприклад слов’ян — гунами.

Питанням походження і ранньої історії слов’ян присвячено чимало фундаментальних праць. В українській науці це передусім роботи видатного історика М. Є. Грушевського, мовознавця й археолога В. П. Петрова, археологів В. В. Хвойка, М. Ю. Смішка, В. Д. Барана та ін. Серед російських вчених визначний внесок у вивчення слов’янського етногенезу зробили археологи П. М. Третяков, В. В. Седов, І. П. Русанова, історики В. Д. Королюк, Г. Г. Літаврин, мовознавці О. О. Шахматов, Ф. П. Філій, О. М. Трубачов. Серед зарубіжних науковців не можна не згадати П. Шафарика, Л. Нідерле, Й. Поуліка, Б. Хроповського, Т. Лер-Сплавинського, Г. Ловмянського, В. Генселя, К. Годловського, Й. Германа та ін.

Проблеми праісторії слов’янства належать до числа найактуальніших у вітчизняній науці, оскільки саме територія України знаходилась у центрі слов’янської прабатьківщини. В Інституті археології НАН України колективом відділу археології ранніх слов’ян провадяться дослідження пам’яток ранніх слов’ян, опрацювання здобутих даних, а також їх історико-культурна інтерпретація.

Значне місце в роботі займають питання соціально-економічного розвитку слов’ян переддержавного періоду. Широкі польові дослідження ранньослов’янських поселень разом з писемними джерелами відкрили можливості нових методологічних підходів до вивчення слов’янських суспільних структур, зокрема слов’янської общини — верві. Широко розкрито духовний світ слов’ян, наповнений новими фактами, які в міру проведення археологічних досліджень постійно зростають.

На рубежі VIII—IX ст. в результаті тривалого розвитку східних слов’ян, збагаченого впливами сусідніх народів, у Середньому Подніпров’ї склалось ранньодержавне утворення «Руська земля». Рівень його політичної організації був вищим порівняно з союзами племен попереднього етапу. Рання Русь об’єднувала в єдиній політичній структурі вже кілька літописних союзів племен. Йдеться, насамперед, про полян, сіверян, древлян, можливо, південних дреговичів.

Процес становлення східнослов’янської державності набув якісно нового змісту наприкінці IX — на початку X ст., коли в Києві утвердилась князівська династія Рюриковичів, а Південна і Північна Русь склали єдиний територіальний і адміністративно-політичний простір.

У вітчизняних писемних джерелах нова держава виступає під назвою «Русь» або «Руська земля», в іноземних — «Русь». В історичній літературі найчастіше трапляється термін «Київська Русь», хоч вживаються також «Давня Русь» і «Давньоруська держава».

Така термінологічна розмаїтість зумовлена не лише потребами пошуку найприйнятнішої наукової дефініції для перших століть української державності, але, на жаль, і певними ідеологічними настановами. В радянський час термін «Київська Русь», що був результатом кабінетної творчості істориків Москви і Санкт-Петербурга, несподівано зазнав репресій. Особливо запопадливими були цензори і редактори в Україні, які старанно вилучали нібито націоналістичний термін «Київська Русь» і заміняли його нейтральними — «Давня Русь», «Давньоруська держава». В іноземній історіографії фігурують терміни «Київська Русь», «Руська держава», «Русь», «Київська держава».

Дещо випадають з цього ряду праці істориків української діаспори. Спершу вони, очевидно, під впливом М. С. Грушевського, широко використовували у своїх дослідженнях термін «Русь-Україна», а згодом взагалі почали обходитись без слова «Русь», заміняючи його словом «Україна». Їх видання рясніють дефініціями — «княжа Україна», «хрещення України», «українські язичницькі боги», «українські князі». В наш час щось подібне відбувається вже й в Україні.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба» автора Колектив авторів на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Передмова до третього тому“ на сторінці 1. Приємного читання.