Розділ «Частина друга Київська Русь»

Трапляються написи також на ливарних формочках і на металевих виробах. Такими є написи на формочці із Києва — «МАКОСИМОВ»[931] та на руків’ї меча, знайденого у с. Хвощевате на Полтавщині, на лезі якого написано «КОВАЛЬ ЛЮДО(Т)А»[932].

Окремі написи трапляються на голосниках та плінфі. Це відомий напис «СТЕФАН ПИСАЛ» на голоснику Новгородської Софії та початок канонічної формули «ГОСПОДИ ПОМОЗИ» із Десятинної церкви. Під час розбирання руїн Успенського собору Печорського монастиря була знайдена плінфа із трьохрядковим написом: «ЯЖЄ ЛОЗА ВО(Р) РЫТО СЄ БЫЛО Ч(ЬТО ВАЄШИ ЧОВѢК(Ъ)»[933]. Плінфа була вмурована в кладку будівлі під час її зведення в XI ст. Очевидно, напис на плінфі із руїн собору являє собою порівняння будівництва «великої церкви» монастиря із садінням лози, в алегоричній формі пов’язане із засновником монастиря — Феодосієм[934]. Ще один уламок плінфи з продряпаним написом було знайдено 1983 р. у Києві на території Федорівського монастиря (вул. Володимирська, 7—9): «ОХО НАМО ПОПОМО» («ох, нам попам»)[935].

Надзвичайно рідкісною пам’яткою епіграфіки XI ст. є запис на камені із Тмутаракані, зроблений 1068 р. Напис вирізано на мармуровій плиті. Складається він із двох рядків довжиною 0,9 м і виконаний уставом. Напис повідомляє, що року 6576 (1068) князь Гліб міряв море від Тмутараканя до Корчева (Керчі) і виміряна відстань між містами становила 14000 сажнів[936].

Важливими пам’ятками писемності є знайдені у Новгороді та інших давньоруських містах берестяні грамоти, що являють собою в основному переписку городян про різні господарські справи. В 1988—1989 рр. берестяні грамоти знайдено на території Південної Русі — в давньоруському місті Звенигороді. Це три берестяні грамоти, датовані першою половиною XII ст., які засвідчують листування жителів Південно-Західної Русі. Давні звенигородці не лише одержували листи на бересті, але й самі на ній писали й малювали.

Рис. 42. Звенигородські берестяні грамоти.

Перша грамота збереглась фрагментарно. Вона складається з трьох уривків і читається частково. Друга грамота збереглась повністю і має характер ділового листа з вимогливим і погрозливим тоном (очевидно, адресат не виконав своїх зобов’язань). Вона адресована у Звенигород Нежичу, який заборгував якомусь Говенові 40 кун (пише Говенова, ймовірно, вдова останнього). Грамота дає цікаву інформацію про юридичні взаємини жителів Південно-Західної Русі, фіксує ознаки південноруського діалекту. Це є, власне, найдавніший документ розмовної мови з елементами південного діалекту, що лягли в основу формування української мови. Третя грамота є необробленим шматком берести з написанням літери «а» та мініатюрним рисунком погруддя людини[937].

Берестяні грамоти із Звенигорода — це нове важливе історичне джерело про побут, взаємини і мову жителів Південної Русі з відомостями про елементи південного діалекту.

Завдяки успіхам археології українська історична наука поповнилась значною кількістю нових пам’яток давньоруської писемності. Це давньоруські графіті XI—XIV ст., відкриті на стінах давніх будівель. Нині кількість відкритих графіті (головним чином у Софійському соборі, Михайлівській церкві Видубицького монастиря, Кирилівській церкві, Успенському соборі Печерського монастиря, церкві Спаса на Берестовім та Золотих воріт) і особливо зміст деяких написів дозволяє говорити про них як про важливе історичне джерело, без залучення якого неможливе вирішення багатьох питань культури та історії Київської Русі. З 1957 по 1985 р. С. О. Висоцьким досліджувались графіті київських храмів. У 1966, 1976 і 1985 рр. опубліковано фундаментальні праці з вивчення давньоруського епіграфічного матеріалу — графіті, уцілілих на стінах давніх будівель Києва і в першу чергу Софійського собору[938]. У період з 1957 по 1985 р. С. О. Висоцьким було зібрано й опрацьовано величезний матеріал, що налічує 416 записів XI—XVII ст.

За своїм змістом більшість написів типові для середньовіччя, коли всі галузі культури розвивались під значним впливом християнства. Серед графіті: поминальні написи про смерть тієї чи іншої особи; пам’ятні записи про відвідини собору; написи до фресок; побутові написи та рисунки. В своїй сукупності графіті київських храмів дають уявлення про грамотність прихожан соборів. Частина написів віддзеркалює явний зв’язок з давньоруськими літописами, що простежується як по подіях, так і по історичних особах.

Серед київських графіті, зокрема, важливе значення мають написи в Софійському соборі. В першу чергу це стосується таких написів, як запис про смерть князя Ярослава Мудрого, що уточнює літописну дату події і свідчить, що вона сталася 20 лютого 1054 року[939]; напис про чотирирічне князювання в Києві Святослава Ярославича; про мир, укладений на Желяні Святополком Ізяславичем, Володимиром Мономахом і Олегом Святославичем[940]. Великий напис повідомляє про купівлю Боянової землі і внесення до Софії десятини від продажу її[941]. Цей напис являє собою юридичний документ, купчий акт, що підтверджує правильність укладеної угоди. Можливо, згадана в написі Боянова земля мала якийсь стосунок до славнозвісного поета Бояна, оспіваного в «Слові о полку Ігоревім».

Серед знахідок у Софії Київській привертає увагу виявлена в соборі невідома раніше азбука, складена із 27 букв, в тому числі чотирьох оригінальних слов’янських. На думку її відкривача, ця азбука відображає якийсь ранній етап розвитку слов’янської писемності[942].

З інших графіті варто нагадати великий напис XI ст. на стіні Михайлівської церкви Видубицького монастиря про ігумена Києво-Печерського Стефана, вигнаного братією з Печерського монастиря, та напис, виявлений в ході археологічних робіт у Ближніх печерах, який датується 1150 роком. Не менш цікаві написи на Золотих воротах, в Успенському соборі Печерського монастиря, Кирилівській церкві і в церкві Спаса на Берестові.

Останнім часом давньоруські графіті виявлено і в інших містах Південної Русі. Так, великий напис знайдено в Чернігові у церкві Спаса. Напис зберігся частково, але зміст його такий: 23 квітня, на день святого Юрія, піп Ілля обідав у своєму домі[943].

Про грамотність широких народних верств у Київській Русі свідчать і стилі (писала — залізні, бронзові і кістяні) для письма на воскових дощечках, бересті і штукатурці. Таких писал чимало знайдено у Києві та інших давньоруських містах. Більшість із них залізні. Надзвичайно рідкісне кістяне писало X ст. було знайдено на Подолі: різьблена голова ведмедя вінчає собою круглий в перерізі стрижень. В давнину ці писала носились у спеціальних шкіряних капшучках, що прив’язувались на ремінцях до пояса.

Написи (на пряслицях і корчагах, графіті на стінах соборів), предмети і окремі елементи давньоруської книги вказують на те, що використання писемності ремісничо-торговими верствами населення в X—XIII ст. було вже досить значним. Та це й не дивно. Адже знання грамоти твердо вимагали окремі ремісничі спеціальності. Відповідно і писемність була не тільки привілеєм князів, духівництва, всієї панівної верхівки, але й надбанням широких верств міського населення.

Писемність як основний компонент всякої культури навіть за панівної ролі релігійного напряму була для Київської Русі могутнім загальнокультурним фактором, засобом загального культурного розвитку всієї країни, розвитку самосвідомості всього народу.

Князь Володимир Святославич створює в країні школи (посилає забирати дітей у знатних людей, щоб віддавати їх у книжне навчання), книгописні майстерні, ввозить багато книг з Візантії і Болгарії[944]. Визначною подією загальноруського значення було заснування київським князем Ярославом Мудрим першої на Русі бібліотеки (чи книгосховища), про яку згадує літопис під 1037 р. При бібліотеці Ярослав заснував книгописну майстерню-скрипторій, де переписувались та перекладались книги з грецької мови на слов’янську[945]. У книгосховищі зберігались як церковні твори, так і література із світової історії, географії, астрономії, філософські та юридичні трактати та різні державні документи: договори, князівські грамоти.

Київська Софія стала центром передової думки на Русі в XI ст. Тут складено літописний звід 1037р., написано і виголошено «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, складались основи першого збірника законів Київської Русі — «Руська Правда», створено Ізборник Святослава 1076 р. та написано в 1056—1057 рр. знамените Остромирове Євангеліє.

Ці та інші історико-літературні твори старої писемності та різні державні акти тих часів зберігались у Софійській бібліотеці, яка налічувала понад 950 томів і являла собою безцінні скарби давньоруської культури.

Велика заслуга Софійської книгозбірні та переписувальної майстерні при ній полягала в тому, що книги, які вийшли звідти, стали основою інших бібліотек, служили справі найширшого розповсюдження писемності на Русі. Виникає величезна бібліотека Печорського монастиря, який з кінця XI ст. перетворюється на найбільший в країні культурно-ідеологічний центр. Ця бібліотека збагачувалась в основному за рахунок пожертвувань знатних осіб, таких як київський князь Святослав Ярославич, чернігівський князь Святослав Давидович, що став одним з ченців, прибравши ім’я Миколи Святоші.