Розділ «Частина друга Київська Русь»

Безпосереднім приводом для переведення митрополита, вірогідно, були якісь антиординські виступи, за якими послідували каральні акції, через що й «весь Киев разыдеся». Можливо, це пов’язано з боротьбою між темником Ногаєм (якого підтримала київська влада) та ханом Токтою, що відбувалася десь на Середньому Подніпров’ї й завершилась перемогою хана.

Загальне положення на Русі можна охарактеризувати словами Серапіона: «Се уже к 40 летом приближаеть томление и мука, и дани тяжькие на мы не престануть, глади, морове живот наших и всласть хлеба своего изъести не можем; и воздыхание наше и печаль сушать кости наши».

Проте, незважаючи на тяжке ординське іго, життя на українських землях починало відроджуватись. Налагоджувались нові економічні та культурні зв’язки. Країна готувалася жити в нових історичних умовах, зберігши традиції та основи матеріальної і духовної культури народу.

Розділ VIII

Культура Київської Русі

Глава 1

Шляхи формування і розвитку давньоруської культури

Пряма спадкоємиця Візантійської імперії Київська Русь завжди була центром своєрідної культури. Проте багатозначність терміна зумовлювала різні визначення. Поняття «культура» вбирає в себе уявлення про цілеспрямовану діяльність — свідоме перетворення якогось матеріалу відповідно до певного зразка. Культуру визначають як усвідомлений процес відтворення або формування суб’єктивної діяльності, а в такому разі під культурою розуміється завжди певний тип спілкування[891]. Історико-культурологічний напрям у вітчизняній медієвістиці з 20-х років до нашого часу був характерним для праць в галузі давньоруської історії. Проблеми історії повсякденності, речового оточення середньовічної людини, співвідношення «людина — об’єкт», середньовічної ментальності вирішувалися в комплексних дослідженнях 60—7,0-х рр. Велике значення мали роботи істориків-філософів і культурологів Л. П. Карсавіна, М. М. Бахтіна, праці яких для перших спроб історико-культурного синтезу (А. В. Арциховський, Б. О. Романов, А. Л. Ястребицька) є методологічною основою тією ж мірою, що й праці істориків школи «Анналів» для Заходу.

У творчій спадщині М. М. Бахтіна міститься визначення культури, що значною мірою знімає нескінченні дефініції: «Культура — це втілений у творах (і в їх цілісності) феномен самодетермінації або самовизначення людського буття і свідомості»[892]. Основою образу «піраміди» культури є цілісний процес всієї знарядської (предметної) діяльності людини як процес спрямований. Феноменологічна реконструкція минулого з притаманними археології конструкціями — артефактами, проходить через етап розуміння, через різні інформаційні тексти як соціокультурні явища[893].

Виходячи з цього, культуру Давньої Русі треба розглядати як єдиний процес розвитку духовної і матеріальної культури. При цьому типологічні особливості культури Русі можуть бути зрозумілими тільки при виявленні ролі традицій і новаторства в культурно-історичному процесі східнослов’янського суспільства. Предметом такого аналізу є філософія, політична ідеологія, література, естетика і різні види мистецтв, природознавчі уявлення тощо.

Відомо, що головною умовою поступального розвитку культури є поступовість в передачі культурної спадщини від одного покоління до іншого. Вивчення традиційних явищ в культурі східних слов’ян водночас допомагає розумінню причин зародження нових рис у культурному житті.

Умови формування давньоруської культури характеризуються різкими змінами в суспільно-політичному житті східних слов’ян у VIII— IX ст. У ході широкого розселення в VI—VII ст. слов’янські племена заселяють Балканський півострів і лісову смугу Східної Європи. У землеробстві і скотарстві на рубежі VII—VIII ст. впроваджують більш прогресивні засоби ведення господарства[894]. Значний крок, у тому числі перехід до двопільної системи, зафіксований у літопису X ст., призвів до піднесення ремесла і торгівлі. Виникають центри гончарства, де виробляється більш досконала кераміка (Ріпнів, Битиця). Склад деяких скарбів і окремі знахідки на поселеннях (Зимне) свідчать про значне поширення у слов’ян пальчастих, антропо- та зооморфних фібул, «геральдичних» наремінних прикрас, що відповідали моді від Середньої Азії до Подунав’я. На IX—X ст. припадає формування основного типу слов’янського житла, який з незначними змінами зберігається в традиційній культурі XI—ХІІІ ст.

Зміни в культурі східних слов’ян пов’язані, з одного боку, з формуванням «градів», з другого — зі збиранням та реалізацією «полюддя» залежних від Києва слов’янських племен[895]. Зростає рівень міжнародних зв’язків, які відповідають традиційним напрямкам зі Сходом, Західною Європою, Скандинавією і з Візантією. Дещо гірше вивчені зв’язки зі степовими сусідами слов’ян, але й вони були інтенсивними в період залежності частини племен (полян, сіверян, радимичів, в’ятичів) від Хозарського каганату у VIII—IX ст.

У процесі формування культури Київської Русі великого значення набув зовнішній фактор, стимулюючий внутрішні творчі імпульси — скандинавський вплив на Східну Європу. Близько середини IX ст. походи вікінгів, або варягів (воїнів, купців), поширилися на Середнє Подніпров’я. Зазначимо, що напади варягів на слов’ян не набули такого масштабу, як у Західній Європі, де виникнення нової феодальної системи, зокрема у Франції та Англії, пов’язується з протидією скандинавському тиску — морським походам. Проте система «полюддя» базувалася на договорі слов’янських племен «пактіотів» (від пакту — ряду) — надплемінної воєнної організації, що складалася переважно з варягів, із русами (росами). Воїни-варяги перебували на службі київських князів і в XI ст. Окремі комплекси поховальних споруд у Києві, Чернігові, Шестовицях, Гньоздові містять речі скандинавського походження. У першій половині X ст. варяги активно брали участь у зовнішньополітичній діяльності київських князів, а найраніше свідчення в Бертинській хроніці про русів скандинавського походження відносять до 838—839 рр. З 907 по 945 р. після підписання відомих договорів з Візантією кількість скандинавів значно зменшилась.

Дуже рідкісною пам’яткою, що свідчить про перебування варягів на Дніпровському шляху, є камінь з рунічним написом «Грані зробив холм цей по Карлу, товаришеві своєму» з острова Березань[896]. Вивчення давньоруської зброї А. М. Кирпичниковим дозволило вирізнити вироби, що є наслідуванням місцевого ремесла північній моді[897]. В цих речах, так званих гібридах, в декорі змішані мотиви стилів різних культур. Це дуже важливий факт, що свідчить про особливо якісну ознаку нової культури язичницької Русі й спроби подолати еклектичність. Створення нового стилю пов’язане з подоланням старого знання про річ, що включало уявлення про божественне походження її форми. У цей час формується дружинна культура — особливе явище в культурі Київської Русі, євразійський характер якої простежується в костюмі, озброєнні, поховальному обряді та ін. Виготовлення нових речей — «гібридів» характерне для міст і поселень, розташованих на торговельних шляхах.

Зв’язки Русі і Скандинавії набули характеру діалогічного обміну досягненнями. У північному ремеслі поширювалися мотиви давньоруського стилю. Водночас у Подніпров’ї йшла переробка північного стилю. Найбільш видатними пам’ятками з такими ознаками є ритони з чернігівської Чорної Могили, в декорі яких можна бачити мотиви скандинавського, угорського, середьоазійського мистецтв. З курганів Києва походять браслети з S-подібними формами, латунні та срібні фібули (шкаралупоподібні, трьохпелюсткові та ін.) — жіночі прикраси, знахідки яких пояснюються присутністю скандинавок[898]. Варяги на Русі були носіями мечей каролінгських типів. Через територію Русі в Скандинавію йшов транзит східного монетного срібла, і на дирхемах виявлені давньоруські й рунічні написи[899].

Зв’язки з Візантією набули регулярного характеру після укладення ряду договорів, а також унаслідок стабілізації внутрішнього життя в імперії в післяіконоборський період з другої половини IX ст., з організацією Херсонської феми в 30-і рр. IX ст. Ці події, а також торгівля херсонеситів з населенням Степу, зокрема з печенігами, що набула характеру збуту ремісничої продукції, предметів розкоші (шовкових і парчевих тканин, ювелірних і скляних виробів), красномовно описані Константаном Багрянородним в книзі «Про управління імперією»[900].

Після прийняття християнства в Києві та інших великих містах Русі з’являються візантійські майстри, що сприяло будівництву храмів з каменю та цегли, створенню пам’яток монументального і станкового живопису, скульптури. На Русі почалося виробництво прикрас з перегородчастою емаллю, полив’яного і скляного посуду, різних скляних прикрас (намистин, каблучок, браслетів). З будівництвом церкви Богородиці (Десятинної) в Київ з Корсуня вивозиться значна кількість пам’яток грецького мистецтва, навіть дві мідні «капищі» і четверо мідних коней (квадрига), що були встановлені на площі перед церквою. Наприкінці X ст. в Київ було вивезено кілька мармурових саркофагів, використаних для князівських поховань. До нашого часу неушкодженим зберігся саркофаг Ярослава Мудрого.

При будівництві перших храмів — Богородиці, св. Софії і, можливо, інших — були використані мармурові деталі X—XI ст. У XI ст. з пірофілітового сланцю налагоджено виробництво парапетів хор Софії Київської, рельєфів, подібних парним зображенням святих воїнів з території Дмитрїївського монастиря, або рельєфів з міфологічними сценами, знайдених на території Печерського монастиря.

Існує думка, що головним постачальником виробів візантійського ремесла був Константинополь. Тут був монетний двір, майстерні зброярів, ювелірів, імператорські гінекеї, в яких виготовляли найвищого гатунку шовкові тканини і парчу. В XI—XII ст. зростає імпорт на Русь тканини і начиння, а зменшення імпорту полив’яного посуду пов’язане з конкуренцією товарів місцевого виробництва.