Розділ «Частина друга Київська Русь»

У XIII ст. було складено унікальну пам’ятку— Галицько-Волинський літопис, що охоплює події на Галицькій і Волинській землях від 1202 до 1292 р. Зберігся він теж в Іпатіївському літопису і розміщений після Київського літопису. Галицько-Волинський літопис — важливе джерело для вивчення Галицького і Волинського князівств, а також міжнародних зв’язків того часу.'До складу літопису ввійшли різні документи (акти, грамоти, військові повісті, фрагменти з інших літописів (наприклад,, «Повість про битву на Калці»), місцеве літописання, витяги з різних історичних творів, як вітчизняних, так і перекладних.

За змістом Галицько-Волинський літопис охоплює події, які стосуються Галича, Холма, Володимира, Пінська, тобто є обробкою його редакторами літописних записів, що складалися при князівських дворах чи монастирях саме цих місцевостей. Відомо п’ять редакцій літопису (1234, 1266,1286, 1289, 1292 рр.), місцем написання яких були Холм, Перемишль, Любомль і, можливо, Пінськ. Дві перші редакції було складено в Холмі, тому вони і названі першим і другим холмськими зводами. Ймовірними їх авторами, які вийшли з найближчого оточення Данила Романовича, були холмський єпископ Іван та Діонісій Павлович, визначний державний діяч, працівник княжої канцелярії. Вони виражають думки Данила, оспівують його подвиги. Холмські редакції являють, власне, військову повість з Данилом в центрі. Тут широко використано тогочасну епічну поезію[981].

В XI—XII ст. Руська земля стає відомим в усіх кінцях світу визначним центром культури. Саме в цю бурхливу і знаменну добу були створені оригінальні літературні пам’ятки нашої минувшини, такі самобутні і високохудожні твори, як «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, «Послання» Климента Смолятича, твори Кирила Туровського, «Повчання» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім», «Києво-Печерський патерик».

В XI ст. значного розвитку набула урочиста ораторська проза, найвидатнішим представником якої є митрополит Іларіон, перший митрополит з руських. Десь між 1037—1054 рр. ним створено «Слово про закон і благодать», пам’ятка великої історичної значимості і сильного емоційного звучання. У «Слові», що складається із трьох частин, проголошується повна культурна і церковна самостійність Русі, «яже вѣдома и слышима есть всѣми четырми конци земли». В останній частині твір Іларіона перетворюється на справжній панегірик хрестителю Русі, а також його сину — Ярославу, вірному продовжувачу справи батька. Але Іларіон прославляє Володимира не тільки за благочестя, а й за військову доблесть і державні заслуги. З особливим патріотичним почуттям прославляється і «славный град Кыев... величьством сіающь»[982].

Авторами ораторсько-«учительної» літератури XI—XII ст. були Феодосій Печерський, Лука Жидята, Климент Смолятич, Кирило Туровський та інші проповідники й оратори Київської Русі. Климент Смолятич, книжник і філософ, другий після Іларіона митрополит з руських, є автором кількох «Слів», у тому числі «Посланія пресвітеру Фомі», в якому він спростовує нападки свого опонента, демонструє неперевершену майстерність тонкого тлумачення божественних писань. У своїх творах Климент спирається не тільки на отців церкви, а й на Гомера, Арістотеля, Платона, що засвідчує його освіченість і обізнаність з античністю.

Великої популярності у другій половині XII ст. набув своїми повчаннями, урочистими «Словами» і молитвами відомий церковний діяч, єпископ Кирило Туровський. Із багатьох творів, що приписувались Туровському, йому безсумнівно належать «Притча о человеческой душе и теле», «Повесть о белоризце и о мнишестве», «Сказание о черноризцем чине», вісім «Слів» з нагоди різних церковних свят, близько 30 молитов і два канони. Видатний майстер красномовства Кирило Туровський володів високою письменницькою майстерністю. Його «Притча о человеческой душе и теле»,, написана між 1160—1169 рр., є гострим викривальним памфлетом проти ростовського єпископа Федора (Федорця), а можливо, і проти князя Андрія Боголюбського[983].

В Київській Русі XI—XIII ст. важливого значення набула агіографічна література, або «Житія», що теж були тісно пов’язані з політичними завданнями, які стояли перед державою. Наприкінці XII ст. Нестором було написане «Чтеніе о житіи и о погубленій блаженную страстотерпцю Бориса и Глѣба». В основу твору покладено життєпис князів-мучеників Бориса і Гліба. «Чтеніе» осуджує війну між братами і дає яскраву картину їх мученицької смерті. Про життя і діяння одного із засновників Печерського монастиря оповідається і в іншому творі Нестора — в «Житии преподобного отца нашего Феодосия, игумена Печерьскаго». «Житіє» Феодосія вирізняється жвавістю зображення монастирського побуту, яскравими характеристиками ченців і мирян. Велику популярність на Русі мало «Сказаніе и страсть и похвала святую мученику Бориса и Глѣба», написане не раніше 1115 р., яке відтворює події і факти з життя святих мучеників.

В єдиному списку у складі Лаврентіївського літопису під 1096 р. збереглось знамените «Поученье» дітям Володимира Мономаха. Воно адресоване дітям-спадкоємям державної влади. Володимир Мономах намагається подати для нащадків об£аз ідеального князя і правителя, досвідченого господаря і зразкового сім’янина. Основні ідеї «Повчання» ті ж, що й в усій діяльності Володимира Мономаха: зберегти Руську землю, об’єднавши князів через взаємні договірні зобов’язання для спільних походів на Степ.

Для давньоруської літератури характерний і такий новий жанр, як паломництво, тобто подорожі до різних релігійних центрів — Константинополя, афонських монастирів, Палестини. Один із таких паломників, ігумен Данило, уродженець з Чернігівщини, десь між 1106—1108 рр. відвідав Палестину і про подорожі написав твір «Житье и хожденье Данила, Русьскыя земли игумена», де відтворено топографію середньовічної Палестини, подано багато легендарних і апокрифічних оповідань.

Найвидатнішою літературною пам’яткою давньоруської літератури, її шедевром, є «Слово о полку Ігоревім», написане в 1185—1187 рр. В ньому знайшли яскраве відображення патріотичні ідеали і поетична культура Київської Русі. Християнські уявлення епохи тісно переплітались з опоетизованими пережитками язичництва. «Слово» — талановитий і пристрасний художній твір, який закликав до об’єднання всіх сил Руської землі для боротьби з ворогом. Поема була тісно пов’язана із життям народу, відображала його думки, почуття і сподівання. На прикладі поразки князя Ігоря Святославича 1185 р. у боротьбі з половцями автор показав, до чого призводять князівські чвари та усобиці. «Слово о полку Ігоревім» написане на півдні Русі. Але хто автор пам’ятки і де знаходилось місце її творення — невідомо. Існує чимало гіпотез про автора «Слова», гіпотез досить спірних і гіпотетичних[984].

На початку XIII ст. було складено «Києво-Печерський патерик» — збірник творів про історію Києво-Печерського монастиря. «Патерик» — це цільний твір і система легендарних новел, в основі яких лежать перекази XI—XII ст. Цю систему склали послання києво-печерського ченця Симона, який з 1214 р. став єпископом у Суздалі і Володимирі, та розповіді києво-печерського ченця Полікарпа, записані у 1223—1233 рр. До складу «Патерика», крім творів Симона («Слово про створення церкви Печерської», послання до Полікарпа, оповідань про печерських ченців) та Полікарпа (послання до ігумена Печерського монастиря Акіндіна та оповідь про печерських ченців), входило літописне «Слово про перших чорноризців печерських». Всі легенди об’єднані прагненням довести особливу святість Печерського монастиря. Крім того, укладачі «Патерика» включали до своїх оповідань картини з буденного київського життя XI—XII ст.[985].

Початком театральних вистав на Русі вважаються народні ігрища та обряди, що супроводжувались співами, грою на музичних інструментах і танцями. Вже про цей зародковий етап театрального мистецтва згадує «Повість минулих літ», розповідаючи про звичаї радимичів, в’ятичів і сіверян: «схожахуся на игрища, на плясанье и на вся бѣсовьская пѣсни»[986]. Носіями театральної народної творчості, першими професіональними виконавцями (головним чином комічного жанру) виступають скоморохи, які зробили лицедійство своєю спеціальністю. Мандруючи по країні, вони завжди під час місцевих торжеств, свят, торгів були бажаними учасниками різних видовищ (старовинне «позорище»), збираючи чималі гурти людей. Скоморохи майстерно володіли різноманітними музично-виконавчими жанрами: були акторами, співаками, танцюристами, фокусниками, водили ведмедів, грали на гуслях, бубнах, гудках, трубах, флейтах, зурнах. Недарма відомий учений і книжник початку XVI ст. Максим Грек називав такі дії скоморохів, які й за його життя були надзвичайно популярними в народі, бісівськими, що відвертали вірних від істинного учення[987].

Крім мандрівних, відомі скоморохи, які жили при князівському дворі чи при дворах знатних бояр і вельмож. Останні були водночас і професіональними музикантами. На фресці XI ст. «Скоморохи» в Софійському соборі у Києві зафіксовано старовинний оркестр і акробатів з жердиною. Музиканти розташовані групами відповідно до наявних інструментів. На софійських фресках відтворено й інші сцени. Це і поєдинок людини з рядженим звіром, свято Коляди, двобій борців[988].

У прикладному мистецтві Київської Русі добре відомі зображення гуслярів і танцюристів на пластинчастих браслетах з Києва, Чернігова та інших міст, на срібній чаші XII ст. з Чернігова та мініатюрах Радзивіллівського літопису. Вони є ніби реальним коментарем до численних згадок про них у пам’ятках давньої історії і літератури. Так, «Повість минулих літ» розповідає про скоморохів уже 1068 р.[989], хоч, певна річ, вони мали бути набагато раніше. Згадаймо знамениті бенкети Володимира Святославича, де, за билинами, обов’язково присутні й скоморохи. У «Житії» Феодосія, написаному Нестором у 80-і роки XI ст., є згадка про один із таких бенкетів великого князя Святослава Ярославича, онука Володимира Святого. Літописець детально розповідає про музикантів, що бренькали на гуслях, гриміли в органи і свистіли в зурни, про те, що всі присутні тут грали і веселились, як це заведено було у князів[990]. Яскраву картину із життя скоморохів описано у «Слові Данила Заточника», автор якого був прекрасно обізнаний із побутом сучасних йому акторів. Це і сміливі вправи на конях, не менш яскраві вправи на канаті (однією рукою актор тримається за його край, а в іншій тримає оголений меч), боротьба з лютим звіром[991].

Читаючи рядки про мистецтво скоморохів у пам’ятках давнини, переконуємося у величезній популярності перших акторів і музикантів серед простого люду і навіть вищих верств населення, незважаючи на гоніння з боку церкви, на заборону народного мистецтва як поганського. «Видим бе игрища утолочена, и людий много множьство на них, яко упихати начнут друг друга, позоры дѣюще от бѣса замышленаго дѣла а церкви стоять»[992].

Рис. 43. Зображення музикантів і танцюристів. Музичні інструменти епохи Київської Русі.

Отже, спочатку були видовища з нехитрим сюжетом, які влаштовували скоморохи. Поступово вони розвивались, унаслідок чого складались народні драми. Саме мистецтво мандрівних акторів-скоморохів створило на Русі ґрунт для справжнього народного театру.

Важливе значення у житті давньоруського народу мала музика. З нею пов’язані усі найважливіші події у житті громади. У супроводі музики виконувались обрядові пісні, танці та видовища на громадських та родинних святах. Під звуки музики розпочинали бої. Чимало професійних виконавців героїко-епічних пісень було тоді на Русі, які під акомпанемент гуслів оспівували («славили») подвиги та діяння своїх знаменитих сучасників і попередників. Яскравим представником таких виконавців вважається знаменитий співець Боян, що жив в XI ст., якого згадує автор «Слова о полку Ігоревім». Ще одного «славутного»-співця — Митусу — згадано в Галицько-Волинському літописі під 1241 р.

На Русі професіональними музиками були скоморохи, які майстерно володіли різними музично-виконавчими жанрами. У фресці Софійського собору зафіксовано придворний оркестр із семи музикантів. Грають вони на флейті і трубах, лютні, лірі, на тарілках та органі. Крім органіста, ліворуч від нього, зображено двох помічників, які ногами натискують на міхи органа[993]. За дослідженням І. Ф. Тоцької, музикантів-виконавців дев’ять. Замість танцюристів, вона називає музиканта, що грає на парних маленьких барабанчиках і музиканта зі дзвонами[994]. За кількістю і різноманітністю представлених на фресці інструментів — це один із найбільших ансамблів середньовіччя. Причому софійський ансамбль відрізняється наявністю досконалих на той час інструментів (орган з ножним міхом, величезна ліра)[995]. У північній башті собору є зображення музиканта зі смичковим інструментом, очевидно, гудком.

Неабияку роль відігравала на Русі військова музика. У військових оркестрах відомі, за літописом, такі інструменти, як труби, зурни, бубни (барабани), аргани, накри. Під час облоги Болгара 1220 р. музиканти в готових до штурму руських військах «удариша в накры, и в арганы, и в трубы, и в сурны, и в посвистели»[996].