Розділ «Частина друга Київська Русь»

Географічні знання Київської Русі були досить обширними. Здобувались вони як в результаті безпосередніх відкриттів, здійснених русичами, так і через знайомство з географічними трактатами того часу. Особливо вражають знання з географи, відбиті у «Повісті минулих літ», Іпатіївському та Новгородському першому літописах. Вони охоплюють величезну територію від Гібралтарської затоки й Британії до півночі Східної Європи, Уралу і півночі Західного Сибіру, від Баренцевого та Білого морів до Індійського океану і Південно-Китайського моря[958]. На Русі добре відомі були все Середземномор’я, Північна Африка, Мала Азія, Персія, Середня Азія, Індія.

Особливо добре знали руські люди географію своєї країни. Так, вже в Початковому літопису перелічено всі слов’янські племена Східної Європи, місце проживання яких пов’язується з річками, озерами, горами. Ці ріки — Дунай, Дніпро, Дністер, Двіна, Буг, Десна, Сула, Прип’ять, Волга, Ока, Шексна та ін., озера — Ільмень, Нево, Біле[959]. Детально описується шлях «із Варяг у Греки», який пролягав по Дніпру, Ловаті, через Ільменське озеро, р. Волхов і далі через море Варязьке, звідки, за словами літописця, можна було дістатись Рима, а від Рима йти морем до Царгорода, а від нього прийти в Понтійське (Чорне) море, куди впадає Дніпро. Відомий літописам і шлях по Волзі.

Важливу роль у розвитку географічних знань у Київській Русі відігравали перекладені з іноземних мов: «Хроніка» Георгія Амартола, хронограф Іоанна Малали, Паннонське житіє Костянтина (Кирила), «Космографія» Козьми Індикоплова, «Александрія», Біблія, Палея. Вільно оперує знаннями з географії своєї країни й автор «Слова о полку Ігоревім», повідомляючи про степи (край поля Половецького), про річки Дон, Сулу, Волгу, Калку, Рось, Двіну, Донець, про міста Корсунь, Тмутаракань, про різні народи: німців, венеціанців, греків, моравів, литву, ятвягів, угрів. Цікаві відомості подано в описах руських паломників в «святі місця». Один із них ігумен Даниїл побував у 1106—1108 рр. в Палестині і написав свою оповідь в 1109—1113 рр. Інший паломник, новгородський архієпископ Антоній, побував у 1200—1204 рр. в Константинополі (опис подорожі складено 1212 р.). Його «Книга Паломник» — це опис Єрусалима. В першій чверті XIII ст. на Афон їздив архімандрит Печорського монастиря Досіфей. Продовжувались подорожі руських людей і в XIII—XIV століттях.

Слід зауважити, що руська громадська думка бачила Русь складовою частиною всесвітньо-історичного процесу відомого тоді світу[960].

Київська Русь одержала у спадок все багатство медичних знань язичництва. Волхви, знахарі, віщуни тривалий час після запровадження християнства були фактично професійними народними лікарями («лечцами»), популярними в народі. Лікарські рослини, «мовниці», лазні, масаж, кровопускання — все це було на озброєнні народних цілителів. Проповідники, церковні устави, нагадуючи про те, що хвороби людей послані богом за їхні гріхи, неодноразово забороняли «ведовство» і «зелейничество», а ліки оголошувались отрутою. Про порівняно високий рівень медичних знань на Русі свідчать повідомлення «Руської Правди» про «лечца», а також свідчення «Ізборника» Святослава 1076 р. та інших писемних джерел. В «Ізборнику» подано спеціальні медичні статті про різні людські захворювання і рекомендації щодо лікування їх (до хірургічних операцій включно). Про одну із спроб хірургічного лікування розповідає літопис. 1076 р. князю Святославу оперували пухлину («резанье желве»), від чого він і помер[961].

Вивченням медицини й лікуванням хворих іноді займались і представники київської знаті. Так, внучка Володимира Мономаха Євпраксія склала лікарський порадник «Мазі» («Алліма»), де розповідалось про гігієну тіла, вплив клімату на організм, про сон, лазні, гігієну матері і дитини, їжу, різні хвороби і лікування ран[962]. Відомий також один з лікарів-професіоналів XII ст. — чернець Печорського монастиря Агапіт, який успішно лікував хворих.

Кращі твори київської писемності тісно пов’язані з тогочасною руською дійсністю, з важливими подіями епохи. В них знайшли яскраве втілення ідеї боротьби за зміцнення та розквіт Руської землі, її рівність з передовими країнами того часу. Давні письменники закликали руських князів до єднання і злагоди, проводили думку про згубність чвар для народу і держави у зв’язку з постійною небезпекою вторгнень на Руську землю численних ворогів. Цей історизм літератури доби Київської Русі корінням своїм сягає глибокої давнини, і початок літератури нашої слід шукати, на думку І. Я. Франка, ще в X ст., коли вона виступає вже «на досить високім ступені розвою»[963].

В міру розвитку культури Київської Русі зростав у народі інтерес до минулого, до подій та діячів давноминулих часів. Складались історичні перекази, що передавались усно і поширювались у формі героїчних билин і казок. Билини — епічні пісні, що відображають історію Київської Русі. Вони є джерелом уявлень про погляди народу на рідну історію, розповідають про подвиги богатирів-захисників Руської землі. Зародились билини наприкінці першого тисячоліття, і місцем складання їх були міста Київ, Новгород, а також Чернігівська, Галицько-Волинська та інші землі. Відомі билини так званого Київського та Новгородського циклів, найдавнішими серед яких вважаються билини про богатиря Святогора та орача Минулу Селяниновича. Билини Київського чи Володимирового циклу безпосередньо пов’язані зі «славним градом Києвом» та князем Володимиром Святославичем. Улюбленими героями таких творів є богатирі — Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, Ставр Годинович та ін.

Билинні герої та образи переважно мають реальну історичну основу, а деякі з героїв згадуються в давньому письменстві як імена історичних осіб[964].

З виникненням писемності почалось записування історичних фактів за хронологічним порядком. З’явилось літописання — найважливіший вид історичної літератури, що пов’язано з розвитком суспільної свідомості, інтересом до рідної землі. Першим історичним твором на Русі вважається «Літопис Осколда» (Аскольда), події якого датуються другою половиною IX ст.[965]. Першим літописним зводом, датованим 996—997 рр., був історичний твір, в якому подане діяння Володимира Святославича і його попередників[966]. Писався він на основі заміток, вихідним моментом яких служить хрещення та побудова церкви св. Богородиці, повідомленням про яку він і завершується. Немає сумніву, що цей літописний звід було створено при Десятинній церкві[967]. Однак зазначені літописні зводи до нас не дійшли, відгомони про них збереглись у пізніших літописах (як, наприклад, літопис Аскольда у пізнішому Никонівському зводі).

На думку дослідників, наступним етапом у давньоруському літописанні був найдавніший Київський звід 1037 р., складений при Софії Київській, який завершується похвалою будівельної та просвітницької діяльності Ярослава[968]. Близько 1073 р. ігумен Печорського монастиря Никон складає літописний звід, який, власне, є продовженням зводу 1037 р., чи «Сказання про розповсюдження християнства на Русі»[969]. Никон є творцем хронологічної структури літописання, він вводить до літопису розповіді про хрещення Володимира в Корсуні (Херсонесі), походи руських князів на греків, новгородський переказ про прикликання варягів[970]. Звід Никона був використаний у 1093—1095 рр. укладачем так званого Початкового літопису, написання якого пов’язують з іменем ігумена Печорського монастиря Іоанна[971].

На початку XII ст. (близько 1113р.) ченцем Печорського монастиря Нестором створюється звід, відомий під назвою «Повість минулих літ», що набув значення найвидатнішої хроніки європейського середньовіччя. «Повість минулих літ» збереглась у багатьох списках. Найдавніші з них — Лаврентіївський (1377 р.) та Іпатіївський (початок XV ст.). Відомі і три її редакції. Перша до нас не дійшла, друга читається у складі Лаврентіївського літопису, а третя — у складі Іпатіївського. За Лаврентіївським списком «Повість минулих літ» має назву: «Се повѣсти времянных лѣт, откуду есть пошла Руская земля, кто в Киевѣ нача первѣе княжити, и откуду Руская земля стала есть».

«Повість минулих літ» — історико-художній твір, що викладав події на Русі у зв’язку зі світовою історією, розповідав про виникнення східнослов’янської держави і її столиці Києва, про ратні подвиги русичів, про народні заворушення, княжі міжусобиці. Через увесь літопис проходить настійна проповідь єднання князів у боротьбі проти зовнішніх ворогів, засуджуються князівські чвари.

Джерела «Повісті» різноманітні. До літопису внесено важливі документальні матеріали — чотири договори руських князів з греками, оповідання сучасників про певні події. Чимало тут оповідей попередників Нестора, які він значно розширив і надав їм літературної форми. Кілька нових оповідок Нестор вмістив до Володимирового циклу. Йому ж належать оригінальні твори про перенесення мощів Феодосія (1091 р.), про напад половців на Печерський монастир (1096 р.) та про похід князя Святополка разом з іншими князями на половців (1107 р.). У «Повісті минулих літ» вміщено такі літературні твори, як «Повчання» Володимира Мономаха, оповідання про осліплення Василька Теребовльського, та використано багато іноземних джерел (біблійні книги старого і нового заповітів, візантійські хроніки — Георгія Амартола і його продовжувача, інші хроніки світової історії). У літопису використовуються твори іноземних письменників тільки як іноземне джерело.

«Повість минулих літ» доведена до 1110 р. і була покладена в основу пізніших зводів, які доповнювали її місцевим матеріалом. У 1116 р. ігумен Видубицького монастиря Сильвестр переробив заключні статті «Повісті», позитивно оцінюючи діяльність Володимира Мономаха, показавши його мудрим і діяльним князем, захисником Руської землі. Так виникає друга редакція «Повісті». Третя редакція зроблена 1118 р. для сина Мономаха Мстислава у Печорському монастирі[972].

1199 р. у Видубицькому монастирі ігуменом Мойсеєм було укладено Київський великокняжий літописний звід, до якого ввійшов Київський літопис. В Іпатіївському списку він розміщений вслід за «Повістю минулих літ» і розповідає про події 1118—1198 рр., що відбулися, головним чином, у Київській землі. До Київського літопису ввійшли матеріали, які залишила група князівських та монастирсько-єпископських літописців. Найяскравіші сторінки літопису (з 1146 по 1168 р.) належать, як твердять дослідники, київському боярину Петру Бориславичу, літописцю великого князя київського Ізяслава Мстиславича[973].

У Київський літопис увійшли також матеріали 1139 (1140) — 1171 рр., які ввів, ймовірно, ігумен Печерського монастиря Полікарп, а також окремі твори — повість про вбивство Андрія Боголюбського, повість невідомого автора про похід Ігоря Святославича на половців 1185 р. Події останніх двох років (1197—1198) писав, очевидно, сам ігумен Мойсей[974]. До київського зводу ввійшли матеріали переяславського (літописець переяславський Володимира Глібовича) та чернігівського (чернігівський літописець князя Ігоря Святославича) літописання.

Літописання у Переяславі велося вже за князів Всеволода Ярославича та Володимира Мономаха. Першим вірогідним укладачем Переяславського літопису (в основу якого було покладено Сильвестрівську редакцію «Повісті минулих літ») був Сильвестр[975]. До складу літопису, крім систематичних записів офіційних подій, що відбувались на Переяславщині, ввійшли народні перекази, легенди, прислів’я.

У подальшому літопис Переяслава поповнювався записами подій (з 1119 по 1187 р.), що відбувались у князівстві, його столиці й підвладних землях. Дослідники літописання О. О. Шахматов та М. Д. Присьолков вважають, що в Переяславі існувало два літописи, про що свідчать суздальські зводи. Один з них був єпископським, а другий — княжим[976]. А. М. Насонов, який приділяв значну увагу вивченню переяславського літописання, припускає, що в Переяславі існував лише один княжий літопис, який вівся при єпископській церкві св. Михаїла, причому побудований він здебільшого на київських матеріалах[977]. Матеріали Переяславського літопису .були широко використані при складанні літописного зводу у Володимирі в 50—70-х роках XII ст.

У Чернігові літописання велося вже з XI ст. Є досить виразні свідчення літописної роботи, можливо, при церкві св. Спаса, заснованій ще до побудови Софійського собору в Києві[978]. Добре відомий чернігівський літопис князя Ігоря Святославича, який закінчувався повідомленням про смерть чернігівського князя Ярослава Всеволодовича і вступ на чернігівський стіл Ігоря Святославича. Чернігівський літопис був започаткований ще за Святослава Ольговича — батькові Ігоря[979], продовжений за Олега, а потім за його брата Ігоря Святославича, тобто це сімейний літопис Святославичів. Однак літопис Ігоря Святославича, на думку дослідників, переростає рамки сімейного літопису: після 1120 р. (під 1128, 1140, 1142 р. та ін.) з’являються повідомлення про чернігівських князів і єпископів, що виходить за межі сімейної хроніки[980].