Розділ «Частина друга Київська Русь»

Лаврентіївський літопис повідомляє, що Київ було захоплено Батиєм «до Рождества Господня на Николин день», Володимирський літописець — «месяца декабря в 6 день», Тверський та Суздальський дають розгорнуту дату «декабря 6, на память иже в святых отца нашего Николы», та «декабря 6, на память святого отца Николы»[876]. Можливо, це розширене формулювання стало результатом сполучення двох джерел.

Іншу дату повідомляють Псковський І літопис, Авраамки та Супрасльський, які йдуть з Псковського зводу середини XV ст. Вони повідомляють не тільки іншу дату падіння Києва, але й час облоги міста: «приидоша татарове к Киеву, сентября 5, и стояша 10 недель и 4 дни, и едва взяша его ноября 19, в понедельник»[877]. Таке широке формулювання з подробицями, а також те, що 19 листопада 1240 р. дійсно припадало на понеділок, переконує, що це не вільна фантазія пізнішого літописця чи переписувача, а інформація, взята з якогось писемного джерела.

Питання про те, яке з цих джерел дає достовірні дані, залишається відкритим. Проте вони відбивають реальні події стосовно того, що облога була тривалою, а місто було захоплено вже наприкінці осені чи на самому початку зими.

Батий зосередив під Києвом все своє військо. Сюди були підтягнуті вірогідно всі 32 «пороки», яких монголи мали під час походу 1240—1241 рр. на Південну Русь. Захоплений під час боїв у полон Товрул повідомив про наявність багатьох монгольських полководців, у тому числі Чингізідів. Проте до цього повідомлення літопису треба ставитися обережно, оскільки частина з Чингізідів (Гуюк, Бурі, Менгу) ще до осені 1240 р. повернулася до Монголії за наказом великого хана Угедея[878].

Головний удар монголи нанесли біля Лядських воріт, що знаходились в низині поблизу Хрещатицької долини: «Постави же Баты порокы городу, подьлѣ вратѣ Лядьскых, ту бо бѣаху пришли дебри; порокомъ же беспрестани бьющимъ день и ночь, выбиша стѣны»[879]. Ймовірно, в цьому місці зручніше було розгорнути штурмуючі війська й вали тут були не такими могутніми, як на горі. Саме тут знаходились Козяче болото й ручай, які вже замерзли й перестали бути захисним фактором. Монголам вдалося захопити частину валу, де дерев’яні заборола були зруйновані «порокамы». Почався запеклий бій на цій ділянці — кияни прикрили собою пролом («и взиидоша горожаны на избытые стены и ту бѣаше видити ломь копѣины и щетъ скѣпание, стрѣлы омрачиша свѣтъ побѣженымъ»). Батий змушений був дати своїм військам відпочинок, можливо, замінити штурмуючі частини: «и сѣдоша того дне и нощи». Наступного дня бої розгорнулися з новою силою. Кияни були витіснені в глиб міста й закріпилися по периметру старих валів «города Володимира». Проте сили захисників уже були виснажені, монголи значно переважали чисельно. Ця лінія оборони була перервана, ймовірно, у районі Софійських воріт, які пізніше набули назву ще й Батиєвих. Останні захисники Києва зачинилися у Десятинній церкві, стіни та хори якої завалилися від великої кількості людей та знесеного сюди майна: «Людемъ же узбѣчшимъ на церковъ и на комары церковные, и с товары отъ тягости повалишася с ними стѣны церковные». Проте, як слушно вважають дослідники, церква впала не стільки від «тягости» людей, скільки під ударами монгольських пороків. Воєвода Дмитро, який очолював оборону Києва, поранений потрапив у полон.

Під час боїв місто було зруйновано, більша частина його згоріла. Переважна більшість населення або загинула, або потрапила у полон. Палаци та собори, двори феодалів й заможних киян були пограбовані: «и святую Софью разграбиша, и монастыри всѣ и иконы, и вся узорочье церковные взяша, а люди от мала до велика вся убиша мечем».

Археологічні дослідження стародавнього Киева, особливо території «города Володимира», підтверджують повідомлення літопису про розгром міста й загибель тисяч людей. Братські могили, спалені житла із загиблими, що намагалися врятуватися, тайник і підземний хід біля Десятинної церкви, сліди пожеж — усе це красномовні свідчення результатів взяття міста військами хана Батия.

Плано де Карпіні, який 1246 р. Їхав через Київ у столицю монгольської імперії Каракорум, зазначав, що «це місто було досить велике й дуже багатолюдне, а тепер воно зведено майже ні на що, ледь існує там 200 будинків, а людей там вони (монголи. — Г. І.) тримають у самому тяжкому рабстві»[880].

Звичайно, значним перебільшенням є поширена думка, що саме тоді було зруйновано більшість давньоруських кам’яних монументальних споруд. Фізично вони здебільшого вціліли й були лише пограбовані. Та причиною їхнього майбутнього руйнування переважно була саме монгольська навала. Адже кожна споруда (палац чи собор) вимагає певних коштів на своє утримання. А місто потрібних коштів уже не мало. Головна економічна база Києва — Середнє Подніпров’я — була розорена, налагоджені економічні зв’язки перервані, самого населення майже не залишилося. Може тому й не дивно, що вижили ті церкви, що підтримувалися владою чи великими феодалами або й самі були феодалами (Софійський собор, Успенський собор Печорського монастиря, Видубицький монастир, Кирилівський тощо), а загинули парафіяльні храми. Звичайно, у Києві лишилися якісь мешканці, повернувся дехто з втікачів. Це й не дивно, адже для того часу Київ був велетенським середньовічним містом й повністю знищити його було важко. Та, порівняно із давньоруським часом, місто жило вже зовсім по іншому. Загинули блискучі київські ремісники, будівельники, художники, торговці, письменні люди, які століттями накопичували знання та вміння, величезний досвід поколінь. Одним з найбільш страшних наслідків Батиєвої навали стала «інформаційна» катастрофа, перерва у передачі досвіду. В результаті руйнування всієї давньоруської державної та економічної системи, спустошення краю було перерубано те коріння, яке годувало та постачало Київ не тільки як місто, а як столицю великої держави.

Після захоплення Києва головні сили Батий спрямував на захід, на Володимир та Галич. Інші загони розійшлися по Київській землі, захоплюючи та спалюючи численні невеликі міста та села цього густозаселеного та багатого регіону. Археологічні дослідження Вишгорода, Білгорода, багатьох городищ відтворюють картину загибелі цих міст, потужні шари від пожеж, сотні кістяків зі слідами пошкоджень, які знаходять у житлах, клітях оборонних валів, просто на вулицях. Загибель чекала всі міста, що ставали на шляху загарбників, й не було різниці — захоплювалися вони силою, штурмом чи, повіривши монголам, здавались без бою. Яскравим свідченням цього є доля Колодяжина, мешканці якого «послушавшие злого совета его, передашася и сами избиты быша». Археологічні дослідження цього городища показали, що всі його будівлі загинули в пожежі, мешканці міста та найближчої округи, які шукали тут порятунку, були вирізані. На багатьох черепах сліди від ударів шаблею чи іншою холодною зброєю, у кістяках залишились стріли. Серед кістяків чимало виявлено й дитячих.

Такою ж яскравою пам’яткою, загиблою в цей час, є невелике місто на Житомирщині — Райки. Майже повністю розкопане Т. Мовчанівським воно дало можливість наочно побачити картину загибелі захисників та мешканців міста. Чоловіки були вбиті під час штурму, жінки та діти вирізані у своїх оселях, імовірно, мало хто залишився живим після відчайдушного опору загарбникам. Людські кістяки лежали скрізь — у будинках та біля них, на вулицях та вздовж валів. У пожежі загинуло багато худоби (корови, свині, коні, вівці), знайдено численний господарський реманент, ремісничі вироби та інструмент, різноманітне майно. Життя на цьому городищі вже ніколи не відновлювалося.

Таку ж картину дали розкопки Городка на Волині, багатьох інших городищ.

Зруйнувавши міста вздовж Тетерева, Случі та Горині, які утворювали фактично оборонні-лінії, війська Батия увійшли в глиб земель Галицько-Волинського князівства.

Впертий опір монголам вчинили добре укріплені князем Данилом Романовичем Галицьким міста Данилів, Кременець та Холм. Військам Батия так і не вдалося їх захопити. Від Данилова Батий повернув війська безпосередньо на галичанські землі. У цей час починається перерва у житті багатьох місцевих міст та селищ (Пліснеськ, Одеське, Зеленче, Звенигород, Василів, Ясенів тощо). Галич було взято після триденної облоги та штурму. Після того місто занепало, столицю князівства Данило Галицький переніс до Холма.

Стольний град Волині — Володимир, велике місто з потужними укріпленнями, також був захоплений після тривалої облоги та штурму. Літопис повідомляє про розгром та загибель людей, що «не бе бо на Володимере не осталъ живый, церкви... исполнена трупья, иныа церкви наполнены быши троубья и телес мертвых»[881]. Підтверджують це і розкопки: майже повсюди сліди потужного горілого шару цього часу, людські кістяки із слідами ударів мечей та шабель, деякі черепи пробиті великими гвіздками. Як і в багатьох інших містах, останнім оплотом захисту для людей став кафедральний собор — Успенська церква.

Доля практично всіх південноруських міст була однаковою. Про це свідчать як писемні, так і археологічні джерела. Хіба що менш, постраждали землі на півночі України, які знаходилися в глибині поліських лісів й куди не завжди проникали монгольські загони. Землі одного з найбільш розвинутих регіонів Русі переважно були розорені під час походів Батия 1239—1241 рр., а також наступних військових дій та каральних походів загарбників.

1241 р. Батий заглибився на територію Центральної Європи, воював землі Польщі, Угорщини, Чехії, Словакії та Хорватії. Бої були успішними для монголів, проте навесні 1242 р. вони повертаються назад й залишаються у пониззі Волги. Приводом для повернення стала смерть великого хана Угедея 11 грудня 1241 р. Але справжні причини були значно глибшими. Починаючи з боїв за Київ, монголи не мали відпочинку, безперервно несли великі людські втрати, адже більшість руських міст відчайдушно захищалася. Вести військові дії їм довелося практично без поповнень новими силами, їхня головна база залишилася надзвичайно далеко. У тилу Батия знаходились розбиті, але нескорені, народи, які безперервно повставали в тому чи іншому місці. Русь, інші народи Східної та Центральної Європи стали тим щитом, в якому згубилася пробивна сила монголів, хоч цей щит вони й розтрощили. Це врятувало народи Західної Європи, врятувало європейську культуру для подальшого прогресивного розвитку.

Про руйнування Русі монголами на зворотному шляху літописи нічого не повідомляють. Вірогідно, великих подій не відбувалося, Батий поспішав назад до своїх баз. Лише відомо, що Батий вислав загони на чолі з Мономаном та Балаєм на пошуки Данила Галицького й вони дійшли до Володави на Бузі, північніше Угровська[882].

Землі Русі лежали розорені, величезна кількість населення загинула, була виведена у полон, втекла на захід чи в далекі лісові місцевості. «Села від того нечестивого Батиєва полонення спустіли»,— писав літописець. Сучасник подій києво-печерський архімандрит, а пізніше єпископ Володимира-на-Клязьмі Серапіон змалював надзвичайно виразно становище, в якому була тоді Русь: «Кровь и отець и братия нашея, аки вода многа, землю напои... мьножайша же братья и чада наша в плен ведени быша; села наша лядиною поростоша... богатьство наше онѣмь в користь бысть; трудъ нашъ поганий наслѣдоваша; землю нашу иноплеменникомъ в достояние бысть»[883].

Загальне спустошення доповнювалося феодальними чварами, особливо на землях Галицько-Волинського князівства. Місцеві бояри та деякі князі (особливо Ростислав Михайлович) турбувалися лише про власні інтереси і весь час розпочинали військові дії проти Данила Галицького, запрошували іноземні війська. З великими труднощами Данилу Романовичу вдалося опанувати ситуацію.