Розділ «Частина друга Київська Русь»

Батий пішов далі вздовж Оки до Коломни, біля якої зосередились рязанські дружини Романа Ігоровича, володимирські полки на чолі із сином великого князя Всеволодом, полки з інших князівств та міст. Під Коломною відбулася одна з найкровопролитніших битв, загинув князь Роман Ігорович, а з монгольського боку хан Кулькан (єдиний з роду Чингісхана, який загинув під час Батиєвої навали).

На захоплених землях продовжувалася партизанська боротьба. Відоме сказання про Євпатія Коловрата, який зібрав вцілілих рязанських воїнів й активно діяв у тилах загарбників, наводячи на них жах.

Після Коломни Батий захопив та зруйнував Москву і 3 лютого 1238 р. підійшов до Володимира-на-Клязьмі — стольного міста всіх земель Північно-Східної Русі. У місті лишалися сини великого князя Всеволод та Мстислав. Сам великий князь Юрій із своєю дружиною збирав війська біля Ярославля.

Батий стягнув під Володимир головні свої сили. Всеволод загинув під стінами міста під час вилазки. Пороками (стінобитними машинами) були пробиті міські стіни, й 7 лютого монголи увірвались до міста. Населення було знищено або взято у полон.

Останні захисники із княгинею та дітьми зачинилися в Успенському соборі, де загинули після того, як його було підпалено монголами.

Одночасно інші загони монголів захоплювали та руйнували всі більш-менш помітні центри краю, монастирі та села округи, серед них Ростов, Ярославль, Переяславль, Галич, Твер, Кострому, Вот. логду тощо.

Після розгрому Володимира монголи на чолі з полководцем Бурундаєм виступили проти війська Юрія Всеволодовича, до якого приєднався його брат Святослав. Битва відбулася 4 березня на р. Сіті. Руське військо було розбите, обидва князі загинули.

Одночасно інший загін загарбників після двотижневої облоги захопив (5 березня) Торжок, всі мешканці якого були вирізані. Новгород нічим не допоміг захисникам міста. Загін монгольської кінноти виступив у напрямку Новгорода, але від Ігнач-хреста (за 100 верст від Новгорода) повернув назад. Імовірно, вперті бої та великі втрати не дозволили монголам розгорнути наступ на великий та могутній центр. Крім того, починалося весняне бездоріжжя, яке заважало перегрупуванню військ, підтягуванню резервів та й самому наступу на шляху, де була величезна кількість водних перепон.

Батий повернув на південь і пройшов по східних кордонах Смоленської та Чернігівської земель. Від Смоленська його загін було відбито, міста Подесення були розорені. Прославилося своєю семитижневою обороною чернігівське місто Козельськ у верхів’ях Оки. Батий змушений був підтягнути сюди свої резерви із стінобитними спорудами. Під час однієї з вилазок частина цих машин була знищена. Монголи несли великі людські втрати («убиша 4 тысящи»), загинули три сини темників, тіла яких після битви не змогли знайти. Цікаво., що оборону організували самі мешканці міста, бо князь їхній Василь був «млад». Взявши штурмом «градъ злый», Батий «изби вси, и не пощадѣ отъ отрочатъ до сосущихъ млеко». Після великих втрат під Козельськом монголи відійшли у половецькі степи, на своєму шляху зруйнувавши Курськ. Хан Батий накопичував сили для подальшого наступу, придушував повстання половців, аланів, черкес та інших народів.

Звідти Батий посилав війська на князівства Лівобережної України. З березня 1239 р. штурмом було взято Переяславль («взятъ градъ Переяславль копьем»), місто було спалено, захисників «изби все», «церковь архангела Михаила скруши». Був навіть вбитий епископ Сімеон, який, імовірно, очолював оборону міста, бо про князя літопис нічого не згадує — можливо, він втік перед облогою.

Восени того ж року монголи спрямували свій удар проти Чернігівського князівства. Вони «объступиша градъ в силѣ тяжцѣ». Князь Мстислав Глібович намагався зняти облогу Чернігова, але невдало: «побѣженъ бысть Мьстиславъ и множество отъ вой его избіено бысть». Монголи увірвалися на стіни й «град пожегше и люди избиша, и монастыре пограбиша». Археологічні дослідження дають численні сліди сильної пожежі середини XIII ст., які пов’язуються з цими боями. Колись квітуче місто надовго припинило свій поступальний розвиток.

Від Чернігова загони Батия пішли вздовж Десни й далі по Сейму, руйнуючи міста (Путивль, Глухів, Рильськ тощо) та села. Практично всі найбільш економічно розвинуті та родючі райони Чернігівської та Переяславської земель були цілком розорені.

У 1239 р. великий загін на чолі з двоюрідним братом Батия Менгуханом підійшов близько до Києва й став проти міста на лівому березі Дніпра біля града Пісочного (сучасна Вигурівщина). З цього місця повністю розкривалась панорама древнього міста, спостерігалися його численні величні собори та церкви від Печерського монастиря до Кирилівського. Велич столиці Русі вразила монголів, вони мали намір захопити місто незруйнованим. «Меньгуканови же пришедшу сглядать града Кыева, ставшу же ему на оной странѣ Днѣпра во градъка Пѣсочного, видавъ градъ удивися красотѣ его и величеству его: «Присла посли свои к Михаилу и ко гражаномъ, хотя прельстити».

Михайло Всеволодович, який зайняв київський стіл 1238 р., та кияни вже достатньо знали про звичайні наслідки обіцянок завойовників «и не послушаша» Менгухана. Вони відмовились здати місто і вбили монгольських послів. Менгухан не відважився на переправу й штурм великого міста й повернув у Степ[873].

Князь Михайло Всеволодович не очолив підготовку оборони міста й княжого домена, а втік до Угорщини («Михаилъ бѣжа по сыну своемь передъ Татары во Угры»). Деякі дослідники вважали, що він пішов за допомогою. Проте з наступної поведінки князя цього не випливає. Коли він домовився про мир з Данилом Галицьким, останній вирішив повернути йому Київ, але Михайло Всеволодович не зробив ніяких практичних дій для здійснення цього. «Михаилъ же, за страхъ Татарскый, не смѣ ити Кыеву»,— пояснював літописець.

Київ після втечі Михайла Всеволодовича на короткий час зайняв князь Ростислав Мстиславич, проте його вигнав Данило Романович Галицький, який посадив у місто свого досвідченого воєводу Дмитра («и вдасть Кыевъ в руцѣ Дмитрови обьдержати противу иноплеменьныхъ языкъ, безбожьных Татаровъ»)[874].

Київ після битви на Калці був значно ослаблений як з боку військового, так й економічного. З берегів Калки повернувся лише кожен десятий з київського війська. На київському столі після майже десятирічного князювання загиблого Мстислава поновилася князівська чехарда. Київ весь час переходить з рук в руки, проте легше його було зайняти, ніж втримати. Князі приводили з собою кочовиків-союзників (торків чи половців), які грабували Київ. Так, коли Ізяслав з половцями здобув місто, то останні «багато злого наробили киянам», а князі ще велику контрибуцію взяли з колонії західноєвропейських купців («і на нѣмцихъ имаша искупъ князи»). Крім нього на київському столі встигли посидіти Володимир Рюрикович, Ярослав Всеволодович Суздальський.

Взагалі в цей небезпечний час землі південноруських князівств стали ареною міжкнязівських усобиць, які розгорнулися з новою великою силою. Про будь-яку підготовку до оборони держави взагалі чи своїх земель від грізного супротивника не було й мови. Феодали турбувались про себе, відцентрові тенденції повністю перемогли. Київ чекала доля всієї Давньоруської держави.

Восени 1240 р. хан Батий підійшов до Києва «въ силѣ тяжьцѣ, многомь множьствомъ силы своей». Почалася облога міста. Про неї розповідає літописна повість, яка написана сучасником, вірогідно автором Київського літопису 1246 р., звідки вона попала до Галицько-Волинського літопису. «И окружи градъ и остолпи сила татарськая, и бысть градъ во обьдержаньи велицѣ. И бѣ Батый у города и отроци его обьсѣдяху градъ, и не бѣ слышати отъ гласа скрипання телѣгь его, множества ревения вельблудъ его, и рьжания отъ гласа стадъ конь его. И бѣ исполнена земля руская ратныхъ»[875].

Про точну дату та час облоги й взяття Киева літописи повідомляють по-різному. Іноземні джерела також не вказують точної дати. Рашид ад-дін повідомляє, що монголи заволоділи великим руським містом Макерфааном (дослідники вважають, що так вони називали Київ), Плано Карпіні свідчить, що «після тривалої облоги взяли його». Галицько-Волинський літопис (що входить до Іпатіївського ізводу), який найповніше розповідає про цю облогу, не зберіг хронології подій. Більшість літописів прямо чи опосередковано пов’язують загибель Києва з 6 грудня 1240 р.