Розділ «Частина перша Давні слов’яни та їхні сусіди»

На слов’янських пам’ятках V—VIII ст. залізних знарядь зафіксовано начебто менше, ніж у попередній час. Але залізоробне виробництво цього періоду свідчить про підвищення його обсягу, наслідком чого є спеціалізовані металургійні центри типу Гайворона, на яких виявлено залишки тільки залізодобування. Тому зменшення кількості виробів із заліза на поселеннях цього часу, очевидно, не можна пояснити деяким уповільненням поступального розвитку ранньосередньовічних слов’ян. Ймовірна причина криється в майновому та соціальному розшаруванні слов’янського суспільства цього часу. Виявом його є рядові, общинні поселення з досить бідними знахідками та городища — господарсько-адміністративні центри племен, як Зимне чи Пастирське, з багатим асортиментом ковальських виробів та ювелірних прикрас, з численними залишками слідів їх виробництва і, зрештою, скарбів (Мартинівський, Хацьківський, Ржавецький тощо), які за характером знахідок пов’язуються саме з слов’янським етносом. Ковальство слов’янських культур V—VII ст. мало приблизно однаковий рівень розвитку. Всі ковалі використовували той самий вид сировини (кричне залізо і сирцеву сталь) й однакові технологічні прийоми. Вони досконало володіли технікою пластичної обробки заліза в гарячому стані, тобто вільною ковкою, широко застосовували гартування та відпуск металу. Вироби з цементованої сталі трапляються рідко, як і випадки виготовлення конструктивно складних виробів з наварними сталевими лезами. Широко розповсюджений був пакетний метал, який одержували за допомогою певної системи обробки залізного та сталевих напівфабрикатів. У слов’янській металообробці V—VII ст. спостерігаються процеси внутрішньої розгалуженості, хоча й досить слабкої. З’являються центри виготовлення заліза (Гайворон) і центри його обробки (Зимне). Виникає торгівля напівфабрикатами, про що свідчать знахідки стрижнів напівфабрикатів. Але ковалі, що забезпечували потреби рядових общинників, які складали головний кістяк галузі, мабуть, залишались спеціалістами широкого профілю і тримали в своїх руках весь обсяг робіт, пов’язаних із видобутком та обробкою чорних і кольорових металів.

Певні відмінності спостерігаються у ковальстві лівобережного населення VII—VІІI ст., відомого за пам’ятками волинцевської культури. Серед його виробів значно більше предметів із сталі, отриманої, напевне, шляхом удосконалення сиродутного процесу та з пакетного металу. А крім того, тут уперше з’являються вироби, виконані в техніці цілеспрямованого тришарового зварювання клинка ножа: у центрі смуга високовуглецевої сталі, по боках — залізо. Ці відмінності зумовлені впливом ремесла волинцевських племен та алано-болгарських племен салтівської культури, що входили до складу Хозарського каганату. У пеньківському та празькому ремеслі відчутне продовження місцевих традицій попередніх часів[257].

Рис. 13. Залізні знаряддя праці з городища Зимне VI—VII ст.

Серед пам’яток VIII—X ст. (культури типу Лука-Райковецька на Правобережжі та роменська — на Лівобережжі України) знайдено залізні вироби, які свідчать про помітний прогрес у ковальській обробці та водночас збереження технологічних традицій попереднього періоду. Кількість залізного інвентаря зросла, він набуває сталих форм, що зберігаються і в подальшому. Збільшується частка знарядь праці та інструментів. У різних пам’ятках їх налічується до 30 видів. Але спеціалізація в самій галузі перебувала ще в початковому стані, оскільки залізо добувач, коваль та ювелір найчастіше поєднуються в одній особі. Доказом цього є залишки майстерень, де поруч з горнами зафіксовано ковальський та ювелірний інструментарій. Прикладом є ремісничі майстерні на поселенні Кодин II, на городищах Добринівське, Новотроїцьке тощо. Ковалі Правобережжя в цілому продовжували традиції пеньківсько-празьких майстрів V—VII ст., але значно ширше використовували складні технологічні прийоми, такі як пакетування та цементування металу, наварювання сталевого леза на залізну основу. В ковальстві Лівобережжя переважали прийоми отримання більш якісної сталі в сиродутних горнах з наступною термічною обробкою виробів з неї та досить широке цілеспрямоване використання тришарового пакетного металу. Тобто за наявності певного прогресу в ковальському ремеслі слов’ян другої половини І тис. спостерігаються деякі відмінності в технології ремесла на різних територіях. На Правобережжі зберігаються технологічні традиції, започатковані ще в кельтський період (цементація готових виробів з наступним їх гартуванням, пакетування металу). На Лівобережжі при збереженості тих самих прийомів значного поширення набули зварні вироби, особливо за технологією тришарового пакету — наслідок впливів салтівської технології. Широке застосування складних прийомів у ковальському ремеслі вказує на процес внутрішньогалузевої спеціалізації, на ріст обсягів ковальської продукції, призначеної на ринок, тобто на розширення товарного виробництва. Цей висновок підтверджується наявністю ремісничих пунктів протоміського типу (Пастирське, Битиця, Добринівське).

Кольорові метали йшли головним чином на виготовлення прикрас, оздоблення костюма, кінське спорядження, посуд. Їх обробкою тривалий час, ймовірно, займалися ковалі-універсали. На початку нової ери ювелірне ремесло було порівняно скромним, але з часом набуло розквіту. Наслідком цього, зокрема, є чудові скарби другої половини І тис., що містять значною мірою речі місцевого виробництва.

На території розселення слов’ян не було промислових запасів кольорових металів. Отже, основну кількість потрібної сировини місцеві майстри повинні були ввозити. Інтерпретація даних Спектрального аналізу металевих виробів І тис. надзвичайно ускладнена внаслідок складності сплавів того часу, оскільки набір домішок, пов’язаний з вихідною сировиною, стає непомітним через штучні забарвлення. Однак, враховуючи дані щодо основних економічних традиційних зв’язків, найбільш ймовірним є припущення про семигородське походження міді.

Звідти мідь у прикрасах і різних виробах надходила у вигляді олов’яних бронз. Срібні вироби трапляються значно рідше, а золоті в поодиноких випадках. Сировина до ювелірів могла надходити у вигляді злитків кольорового металу. Шматки бронзи, хоч і в невеликій кількості, знайдено серед пам’яток майже всіх культурно-хронологічних етапів історії слов’ян І тис. Вторинною сировиною слугували також речі з кольорових металів, які вийшли з ужитку або були зіпсовані.

Залишки ювелірного ремесла знайдено на поселеннях різних культур протягом всього І тис. Здебільшого це уламки ллячок, тиглів, ливарних формочок, шматочків шлаків з накипом бронзи, іноді напівфабрикати, нарешті, самі ювелірні вироби. Інколи ці знахідки вдається поєднати з окремим приміщенням, тобто майстернею. Можливо, часто такі майстерні були й житлом, бо характер інших знахідок у них вказує на це. Крім того, для плавлення кольорових металів у невеликій кількості спеціальні печі були непотрібні, у пригоді ставали звичайні хатні вогнища чи ковальські горни. І все ж таки з ювелірними майстернями можна пов’язати лише деякі з приміщень на окремих поселеннях: три житла-майстерні на поселенні Пилипенкова Гора та житло на Почепському поселенні рубежу н. е.[258]; житло-майстерня в Черепині, на поселеннях носіїв черняхівської культури[259]; на пам’ятках другої половини І тис. — це майстерні ковалів на Пастирському та Новотроїцькому городищах[260], городищах Хуча і Зимне, на поселенні Паріївка.

Шлях розвитку ювелірного ремесла можна простежити на підставі огляду і порівняння його продукції. Ця галузь ремесла специфічна, оскільки задовольняла більшою мірою не практичні, а естетичні потреби населення, її продукція являла собою здебільшого прикраси з дорогоцінностей. Втім, здобутий під час розкопок матеріал дуже обмежений.

Знахідки речей з кольорових металів на поселеннях трапляються дуже рідко, частіше вони засвідчені в похованнях (фібули, пряжки тощо). Але найбільш повно асортимент ювелірних виробів представляють скарби. Скарби початку І тис. є рідкісним явищем і дуже обмежені за кількістю речей. Перші великі скарби з’являються лише в другій половині І тис. Так, на поселеннях початку І тис. знайдені в житлах чи ямах скарби з двох-трьох жіночих прикрас, наприклад у Чаплині. Скарби речей з емаллю другої чверті вже більші за обсягом, вони знайдені на поселеннях київської культури Хлепча, Шишино 5. До цього ж часу належать скарби Межигірський у Середньому Подніпров’ї й Борзнянський у Подесенні. В цих скарбах були ланцюги з ажурних пластин, великі трикутні фібули, обручки, арбалетні, круглі та підковоподібні фібули, підвіски в формі лунниць, простих і складних, а також ромбічні й круглі, браслети з ажурними щитками тощо. Значно більше багатих скарбів пов’язується з пеньківською культурою VI—VII ст. Це — Мартинівський, Малоржавецький, Хацьківський, Козієвський, Колосківський, Новоодеський, Новосуджанський, Ципляєвський та скарб з Вільховчика. За своїм складом вони неоднорідні, містять жіночі та чоловічі набори. Неоднорідні вони і за своїм походженням. Їхнє коріння можна простежити в самих різних етнічних масивах. Але поясні гарнітури, пальчасті фібули і деякі інші категорії жіночих прикрас дають підстави пов’язати їх з конкретними племенами русів-росів[261]. На деяких поселеннях, зокрема на Зимному та Пастирському, знайдено майстерні із залишками напівфабрикатів подібних прикрас.

Найбільш відомими скарбами наступного періоду VIII—X ст. є Харівський скарб, до якого входили золоті і срібні сережки, срібні обручки, шийні гривни, антропоморфні фібули, срібний ланцюг тощо; Новотроїцький та Полтавський скарби IX—X ст. Скарб срібних речей, а саме жіночих прикрас, знайдено у с. Фативиж на Сумщині. Кілька скарбів знарядь праці та прикрас походить з городища Битиця. Ці скарби складаються із скроневих кілець (спіральних, семипроменевих), каблучок, різних за формою підвісок, пряжок із зооморфними зображеннями тощо.

Короткий перелік скарбів яскраво демонструє збільшення як їх кількості, так і їх асортименту, а отже, певний поступ у ювелірному виробництві. І справді, якщо з технічного і технологічного погляду оцінювати речі з кольорових металів, що належали населенню рубежу н. е., то побачимо, що головним чином вони виготовлені простим куванням. Це стосується, насамперед, фібул — найчисленніших виробів того часу так званого зарубинецького типу, а також простих за формою багатьох типів кілець, каблучок, браслетів, підвісок, пронизок. Відливання як технічний прийом для виготовлення прикрас застосовувалося рідше, хоч цим шляхом виготовляли деякі види браслетів, шпильок, підвісок. З II ст. з’являються так звані варварські вироби з виїмчастою емаллю геометричного стилю. Територія поширення цих виробів охоплює середню смугу Східної Європи, від Прибалтики до Прикам’я. Але більша частина таких знахідок походить із Середнього Подніпров’я, а саме з територій, що займали в III—V ст. племена київської культури[262]. Технологія таких виробів була складніша від зарубинецьких. Бронзові литі ажурні прикраси мали виїмки геометричної форми, які заповнювалися різнокольоровою емаллю. Для ранньосередньовічних слов’ян V—VII ст. характерний так званий комплекс пальчастих фібул, що уособлює блискучу традицію ювелірного ремесла в Середній Наддніпрянщині. До цього комплексу входять досить характерні і своєрідні типи ювелірних виробів: пальчасті фібули, зоо- і антропоморфні фібули, браслети з потовщеними кінцями, сережки, прикрашені зерню і сканню, скроневі кільця пастирського типу, речі поясного набору (пряжка, декоративні бляшки, наконечники поясів) з прорізним чи карбованим орнаментом тощо.

Рис. 14. Срібні і бронзові прикраси II ст. до н. е. — IV ст. н. е.

Ювелірне ремесло І тис. н. е. базується на складній технології. Передусім, це різні види відливання — за восковою моделлю чи кам’яною. Чисельні уламки кам’яних формочок знайдено на Зимному, Пастирському, Бакоті, Паріївці тощо. Для виготовлення масових серій речей робилась плоска однобічна формочка способом відтиснення в глині негативу готової речі. Широко застосовувались прийоми тиснення, або карбування, волочіння дроту. Широкого поширення набули прикраси з плоскою і об’ємною зерню, а також орнаменти з крученого дроту, напаяного на пластинку (скань) або з’єднаного в об’ємну композицію (філігрань). Застосовувався орнамент, нанесений способом карбування за допомогою пуансонів та інших видів штампів. Широко застосовувалися гравіровка по гладкій поверхні, інкрустація, позолота.

У VIII—IX ст. формується нова художня культура, безпосередньо пов’язана з соціальною верхівкою держави, що складається в цей час. Виявляється декілька напрямів розвитку ремесла Руської землі: вбрання племінних князів і бояр та вбрання сільських старійшин. В основному це срібні речі, тиснені з зерню, традиція яких походить від аваро-балканських прототипів. Одяг дружинника, кінське спорядження, посуд, зброя — продукція майстерень художньої обробки, в яких домінуючими були традиції металообробки ісламських центрів, що поширювалися, ймовірно, через Хозарію, угорців та інші степові етноси[263].

На рубежі та в перші століття нашої ери у племен Східної Європи побутував спосіб ручного ліплення глиняного посуду. Виходячи з ретельності виготовлення та обробки поверхні парадних посудин зарубинецької культури можна дійти висновку, що всередині общин працювали майстри-керамісти, ймовірніше жінки, які забезпечували потреби сусідніх сімей. Ще до впровадження справжнього гончарного верстата при виробленні посуду користувалися поворотною підставкою, що значно полегшувало роботу.

Асортимент ліпної кераміки зарубинецької культури був досить різноманітним[264]. Для приготування їжі та збереження продуктів із глини, яка мала грубі домішки (пісок, жорства, шамот), виробляли горщики або великі корчаги. Рідше з такої ж маси ліпили миски, кришки, плоскі диски. З більш тонкої глини робили столові або ритуальні посудини, нерідко із старанно лощеною чорною поверхнею. Це горщики різних типів, іноді прикрашені рельєфним валиком або наліпами, миски, кухлики, зрідка трапляються глечики. Основну кількість лощеного посуду знайдено на могильниках, на поселеннях він становить не більше 12—15%. Значна частина ритуального посуду з поховань випалювалась дуже слабо і тому розсипається від вологи. Решта зарубинецької кераміки добре випалена на вогнищі до дзвінкого черепка. Приблизно такий самий рівень виробництва посуду мали племена поєнешті-лукашівської культури та зубрицької групи.

Крим. Золоті прикраси гунського часу IV—V ст.

Черкаська обл. Мартинівський скарб VI—VII ст.

Рис. 15. Срібні та бронзові прикраси із слов’янських пам’яток V—VII (1) і VIII—X ст. (2).