Розділ «Частина перша Давні слов’яни та їхні сусіди»

У фракійського населення Українського Прикарпаття у першій половині І тис. (племена липицької культури та культури карпатських курганів) набуває значного поширення овес та чумиза (італійське просо)[237]. Однак ще на рубежі н. е. у носіїв поєнешті-лукашівської культури Пруто-Дністровського регіону, за матеріалами поселення Круглик (Чернівецька обл.), склад землеробських рослин був близьким до зарубинецької культури Середнього Подніпров’я. Взагалі видовий склад рослин, що культивувались на території сучасної України протягом І тис., був досить специфічним. Тут велику питому вагу мало просо. У І тис. відбувається кількісне і якісне районування сільськогосподарських рослин, що зумовлювалося як фізико-географічними та кліматичними умовами проживання населення, так і їхньою етнічною специфікою. У цей час помітні прогресивні зрушення в землеробстві, насамперед у розвитку системи землекористування, в удосконаленні знарядь праці, що мало своїм наслідком значне підвищення врожайності і водночас створювало необхідну базу для соціально-економічного розвитку слов’янського суспільства. На жаль, поки що немає даних про місцезнаходження давніх ланів, які добре зафіксовані для доби раннього залізного віку в Північній і Середній Європі[238]. Щоправда, в одному випадку можна припустити приналежність підсічного лану в уроч. Прірва біля м. Трубчевськ слов’янському поселенню середини І тис.[239]. В усіх інших випадках ландшафт ланів слов’янського населення можна умовно реконструювати за топографією поселень, виходячи з якості розташованих поблизу ґрунтів. За етнографічними даними, оптимальне місцезнаходження ланів від поселень могло бути в радіусі 1—5 км від житла[240]. На рубежі н. е. поселення відзначались тривалою осілістю і тому, мабуть, населення використовувало під лани різні земельні ділянки — зволожені розчленовані пагорби, пагорби в заплавах річок, краї першої надзаплавної тераси. З І—II ст. використовуються здебільшого ландшафти надзаплавного та заплавного типу. Поселення стають менш тривалими, тому значно зростає ареал пам’яток цього часу, але щільність їх зменшується. В цей час дещо змінюється клімат у Східній Європі — середньорічні температури підвищуються, а вологість повітря зменшується[241]. Це, мабуть, якоюсь мірою пояснює зміни в господарчому укладі населення, що знайшло свій вияв в освоєнні нових територій, посиленні внутрішньої і зовнішньої міграції. Процес інтенсивного використання заплавних земель став характерною рисою населення лісостепової і поліської смуг майже до кінця І тис. Це може свідчити про те, що східнослов’янські племена орієнтувалися не на найродючіші і важкі для обробки чорноземні плато, а на легші для обробки ґрунти перших надзаплавних терас[242]. Можливо, що під городину використовували також болотяні сухі торф’яники і чорноземи у заплаві.

Отже, слов’яни протягом І тис. використовували для землеробства різні ландшафтно-екологічні ніші з ґрунтами неоднакової родючості (від деградованих чорноземів до піщаних ділянок). Ця варіантність в освоєнні земельних угідь сприяла подоланню залежності слов’янських племен від екологічних криз. Підтвердженням цьому може бути порівняння землекористування у населення другої чверті І тис. на прикладі пам’яток київської та черняхівської культур Середнього Подніпров’я. Якщо київським пам’яткам притаманна різноманітність природно-екологічних умов з тенденцією найбільшого тяжіння до надзаплавних терас з різними за складом ґрунтами, то для населення черняхівської культури характерна певна екологічна ніша, пов’язана здебільшого з наявністю рівнинних чорноземів[243]. Обробка ж чорноземів на мисових плато стала посильною головній масі східних слов’ян лише в переддержавний період — у VIII—X ст.[244]. Використання різноманітних ґрунтів зумовило появу різних систем обробки ланів і підготовку їх до посіву. Безперечно, на той час землеробство було орним. Але характер землекористування був екстенсивним. Ділянки використовувалися до повного виснаження[245], а потім їх залишали (короткочасний або тривалий переліг). Це підтверджують відбитки зернівок специфічних бур’янів на кераміці, зокрема волошки лучної, з часів зарубинецької культури (поселення Лютіж, Пирогівське городище тощо). Значного поширення набула підсіка як засіб розчищення земель під посіви і як окрема система землеробства. На це вказує питома вага ячменю в посівах протягом І тис., який потребує добрих, незасмічених ґрунтів і дає найбільші врожаї на згарищах[246]. Практика використання сільськогосподарських угідь до повного їх виснаження призводила до необхідності періодично змінювати населенню постійні місця проживання і таким чином поступово освоювати нові території (так звана землеробська колонізація). Екстенсивне землекористування за наявності великої кількості вільних земель було досить продуктивним і давало змогу з мінімальною витратою сил отримувати відносно великі врожаї[247].

На рубежі н. е. і в перші століття І тис. основні сільськогосподарські культури були яровими (пшениця-двозернянка, плівчастий ячмінь, просо), що також підтверджується складом бур’янів. Переважають супутники саме ярових посівів (спориш, гірчак в’юнковий, лобода біла, кукіль, осот). Але у другій чверті І тис. населення Лісостепу, можливо, вже використовувало системи землеробства з чергуванням ярових і озимих культур. На це вказують зернівки супутників озимих у матеріалах черняхівської культури (в’юнок польовий, волошка синя, стоколос житній та польовий у сполученні з голозерними пшеницями і житом, посіви яких набувають у цей час подальшого поширення у черняхівських племен). Мабуть, у посівах озиме жито чергувалося з яровою пшеницею, просом чи ячменем. І все ж протягом майже всього І тис. головною системою землеробства залишалися перелогова (коротко- чи довготривала) у Лісостепу і підсічна у Поліссі. Лише наприкінці VIII ст. стають помітними якісні зміни у землеробстві — перехід до інтенсивного землекористування, який спричинився поліпшенням кліматичних умов у Європі та збільшенням народонаселення. Це, у свою чергу, призвело до нестачі сільськогосподарських угідь і було поштовхом до пошуків досконалих агротехнічних прийомів. Протягом VIII—X ст. частіше використовуються родючі важкі чорноземи на плато. Термін перебування ділянок під перелогом зменшується. Зрештою, слов’янські племена починають застосовувати двопільну систему рільництва. Це підтверджує використання голозерної пшениці та жита у пам’ятках роменської, боршевської та Луки-Райковецької культур, а також знахідки своєрідних бур’янів озимих культур. Але, незважаючи на наявність більш інтенсивних систем землеробства наприкінці І тис., переліг і підсіка не зникають остаточно.

Протягом І тис. відбулися значні зрушення в удосконаленні землеробських знарядь праці. На рубежі н. е. орними знаряддями, мабуть, були дерев’яні рала схожі на знайдені у торфовищах поблизу с. Токарі Сумської області та с. Жабичи (Полісся) Чернігівської області. Орні знаряддя цього типу відповідали знаряддям збирання врожаю, останні представлені залізними слабковигнутими асиметричними серпами латенського типу, довжина леза яких — від 10 до 24 см. Більше 30 таких серпів знайдено на пам’ятках зарубинецької культури. Такими серпами користувались і племена, що займали у перші століття н. е. Волинь і Середнє Подністров’я. Доповненням до них у Поліссі були серпоподібні ножі, довжина леза яких не перевищувала 12—16 см, відомі й залізні коси.

Для подрібнення зерна на рубежі і в перші століття н. е. застосовувались одноручні сферичні й дворучні плоскі кам’яні зернотерки і кам’яні ступи. Ротаційні жорна лише починають з’являтися у І—II ст. на Середньому Дніпрі (поселення Бабина Гора), на Середньому Дністрі (Пасіки Зубрецькі). У племен, що жили ближче до кельтів, сильніше помітні впливи латенської культури на землеробських знаряддях. Так, серед пам’яток перших століть у Закарпатті знайдено скарби й окремі знаряддя праці кельтського типу: наральники, серпи, коси, зернотерки, жорна. Такі ж знахідки зафіксовано на території поєнешті-лукашівської культури в Пруто-Дністровському межиріччі (біля Круглика, Лукашівки, Лозни, Негри, Оничени).

Деякі зрушення в агротехніці по всій слов’янській ойкумені спостерігаються у другій чверті І тис. Найпомітніші вони у племен-носіїв черняхівської культури. Ці племена користувалися досягненнями провінційно-римської культури більшою мірою, ніж поліські слов’янські племена. Тому серед їхніх пам’яток дещо ширший набір сільськогосподарських знарядь праці — залізні наральники й подекуди чересла, мотики, серпи, оковки лопат, коси. Для переробки зерна застосовувались ручні млини з ротаційними жорнами та ножні ступи. Показовою є знахідка у могильнику Чернелів-Руський — 9 серпів і 4 коси. Великий центр виробництва жорен з вулканічного туфу зафіксовано в Південному Побужжі. Племена черняхівської культури користувались плужним ралом із залізною кінцівкою. Рівень розвитку, близький до черняхівської культури, мали ті етнічні утворення з території сучасної України, які також були під впливом римських провінцій. Це стосується населення Прикарпаття, де серед пам’яток культури карпатських курганів знайдено залізний наральник, мотики, серпи, жорна з пісковику і кварциту. Агрокультура античних міст Північного Причорномор’я помітно впливала на рівень сільськогосподарських знарядь пізньоскіфського населення Нижнього Подніпров’я, де вже з IV—III ст. до н. е. з’являються чотирикутні жорна елліністичного, а з рубежу н. е. — круглі жорна римського типу.

Слов’янські племена другої чверті І тис., відомі нам за пам’ятками київської культури, використовували місцеві традиційні знаряддя, але також перейняли деякі провінційно-римські досягнення. Так, у Роїщі знайдено залізний серп, на деяких пам’ятках Подесення — кам’яні жорна черняхівського походження. Залізні знаряддя праці в цей час стають досконалішими. Серпи, наприклад, більші за розмірами і сильніше загнуті, ніж зарубинецькі. Зернотерки повністю замінені ручними млинами, що підвищило продуктивність праці в декілька разів.

Ранньосередньовічні слов’яни дещо вдосконалили землеробські знаряддя праці, пристосувавши їх до потреб місцевого землеробства. Так, голозерні пшениці та жито вимагали глибшої оранки, ніж просо чи полба. Тому в ранньосередньовічних слов’янських пам’ятках все частіше трапляються знахідки залізних наральників з плічками (поселення Селище, Бакота, Городок та ін.), а також серпи з відігнутим держаком, хоча в ужитку використовувалися й слабозігнуті серпи, коси-горбуші (Зимне, Городок, Устя). У VI—VII ст. існувало два типи рал: з полозом і без нього. Ралом без полоза, як і сохою, можна було розпушувати ґрунт на 5—7 см, без особливих зусиль орача працювати на кам’янистому чи засміченому корінням рослин ґрунті. Ралом з полозом і залізним наральником обробляли ділянки з важким ґрунтом на плато, щоправда, не перевертаючи підрізаного пласта. Для обробки зерна поряд із сферичними ручними зернотерками застосовували ротаційні кам’яні жорна.

Рис. 12. Комплекс слов’янських сільськогосподарських знарядь:

І — ІІ ст. до н. е. — II ст. н. е.; 2 — III—V ст.; 3 — V—VII ст.; 4 — VIII—X ст.

Прискорене вдосконалення сільськогосподарського інвентаря припадає на останню чверть І тис. У цей час в усій східнослов’янській ойкумені широко розповсюджуються знаряддя праці, характерні для Подунав’я та Балкан. Це, зокрема, досконаліші рала, які складалися з чересла, відвальної дошки і наральника з широким лезом та асиметричними плічками (Новотроїцьке городище, Хотомель). Такими ралами можна було підрізати шар ґрунту вже на глибину 10—15 см, що значно підвищувало врожайність. Це знаряддя було перехідним типом від рала до плуга. У Поліссі найбільшого поширення набула дерев’яна соха, яка найкраще відповідала вимогам лісових піщаних ґрунтів. Всюди, як і раніше, використовували мотики та лопати з"залізним окуттям. Для обробки врожаю слугували серпи з асиметричним лезом і відігнутим держаком, що наближаються до сучасних. Частіше трапляються знахідки кіс, а також жорен. Скарби залізних землеробських знарядь праці походять із Макарового острова і Битиці. В цілому сільськогосподарський інвентар VIII—X ст. з пам’яток Луки-Райковецької, волинцевської, роменської та боршевської культур є тією основою, на якій виник давньоруський комплекс. У цей час спостерігається чітка зональна спеціалізація, що знайшла яскраве відображення, насамперед на орних знаряддях.

На кожному культурно-хронологічному ступені розвитку слов’янських племен І тис. поряд з металевими та кам’яними знаряддями праці значне місце посідали й дерев’яні, подібні відомим за етнографічними даними — різноманітні ступки, суковатки тощо.

Врожай (зернові, коренеплоди) зберігали у великих корчагах, мішках, плетеній тарі, які розміщувались у коморах, льохах, під укриттям. Залишки ям у великій кількості відкрито на поселеннях усіх археологічних культур І тис. Але якщо на рубежі і в перші століття н. е. вони мали округлу чи грушоподібну форми, розмірами 1,0—1,5 м у перетині й глибиною в середньому 1,0—1,3 м, то розміри зернових ям у VIII—X ст. значно збільшуються і нерідко перевищують 2,0—2,5 м у розрізі і завглибшки. Трапляються ями зі східцями, стінами, укріпленими хмизом і глиною, які, до речі, нерідко були обпалені. Відомі численні господарські споруди, які складалися з зернових ям-льохів, приміщень для інвентаря і ручних млинів.

Поряд із землеробством найважливішою галуззю господарства у східних слов’ян було тваринництво. Ця галузь виробництва пов’язана з розведенням свійських тварин з метою отримання продуктів харчування (молока, м’яса, яєць тощо), сировини для виготовлення одягу (вовни, шкіри тощо), матеріалу для різних виробів з кістки, рогу, копит. Крім того, тваринництво забезпечувало населення тягловою силою та засобами пересування. Без тваринництва важко уявити життя хліборобів і вирішити, яка галузь була першорядною у структурі господарства слов’ян. Можливо, ці галузі розвивалися приблизно однаково. Для характеристики тваринництва маємо дві групи джерел: різні засоби для утримання, вирощування та використання тварин і остеологічні залишки, ґрунтуючись на яких можна мати уявлення про видовий склад худоби та м’ясний раціон харчування.

Із скотарського начиння в поодиноких випадках відомі ботала у матеріалах культур другої чверті І тис. (Леськи, Улянівка) і в ранньосередньовічних слов’янських пам’ятках другої половини І тис. (Волинцево, Лука-Райковецька). Зафіксовано фрагменти та мініатюрні моделі-амулети залізних ножиць, які могли вживати як у побуті, так і для стрижки овець. Трапляються різні типи кіс, якими заготовляли сіно упродовж всього І тис., починаючи з часів зарубинецької культури. Знайдено вудила та шпори, які поширились, мабуть, під впливом кельтів у східних слов’ян вже з рубежу н. е.

З’ясувати склад свійського стада значною мірою допомагають дослідження кісток, знайдених під час розкопок[248]. На жаль, остеологічні збірки часто малочисельні, що утруднює порівняльне вивчення якості і ступеня розвитку тваринництва різних культурно-хронологічних періодів історії східних слов’ян. Та все ж виявляється, що перше місце серед слов’янських культур посідала велика рогата худоба, друге — свині, третє — дрібна рогата худоба або коні. Але подекуди, зокрема в черняхівських пам’ятках Верхнього Подністров’я і Побужжя, кількість корів та свиней була приблизно однакова. У південних районах Лісостепу вівці за кількістю голів іноді займали друге місце після великої рогатої худоби. Незначна кількість кісток коней, можливо, вказує не на їх реальне місце у стаді, а на те, що конина рідше вживалась у їжу, ніж яловичина, баранина чи свинина. Таким чином, у тваринництві східних слов’ян переважав м’ясо-молочний напрям.

Серед залишків їжі трапляються також кістки свійської птиці. Кістки курей знайдено в пам’ятках усіх археологічних культур І тис.

За своїм складом свійське стадо у східних слов’ян відрізнялося від стада сусідніх племен, що були носіями інших культур. Так, у східних балтів і фінів — північних сусідів слов’ян, серед остеологічних матеріалів домінують кістки свині та коня; у населення степової смуги, тобто південних сусідів,— кістки вівці та коня.

Осілий спосіб життя східних слов’ян зумовлював певний тип тваринництва. Ймовірно, воно було стійлово-вигінним. Це означає, що вночі худоба перебувала у хліві або в кошарі на поселенні чи недалеко від нього, а вдень у теплу пору року її виганяли на пасовиська[249]. Можливо, у весняно-літні місяці частина худоби знаходилась на пасовиськах досить далеко від постійних поселень. Тобто східні слов’яни могли поєднувати стійлово-вигінну та відгінну форми утримання худоби. Оскільки слов’яни у другій половині І тис. заселяли різні фізико-географічні ландшафти, то складалися різні за характером типи тваринництва, тобто виникали локальні відмінності в утриманні тварин (до речі, як і в землеробстві), що відбилося на складі стада і характері тваринництва. Такі особливості мало тваринництво передусім у Прикарпатті й Карпатському регіоні, а також пристеповій і до деякої міри степовій смугах.

Чимале значення в житті слов’ян І тис. мали різні промисли, пов’язані із збиральництвом, полюванням та рибальством. На жаль, дані, які дали б змогу висвітлити рівень їх розвитку, нечисельні. Мисливством займалися з подвійною метою: по-перше, воно було додатковим способом отримання продуктів харчування на доповнення до м’яса свійських тварин і, по-друге, способом отримання хутра і шкур диких звірів головним чином для пошиття одягу чи окремих його деталей. Шкури були предметом торгівлі. Виходячи з етнографії різних мисливських народів, обробка тушок хутряних звірів, м’ясо яких не вживалося до їжі, відбувалося на місці полювання, а тому даних про цей різновид промислу небагато. Та все ж нечисленні кістки хутряних звірів, а саме: ведмедя, бобра, вовка, рисі, барсука, куниці, лисиці, видри тощо, систематично, хоча й в обмеженій кількості, фіксуються археологами в пам’ятках усіх періодів історії слов’ян І тис. Свідчення про хутряний промисел у слов’ян залишили також східні автори[250]. На цій підставі деякі дослідники вважають, що хутро наприкінці І тис. було тим самим товаром, який сприяв розвитку жвавих торговельних зв’язків з арабським Сходом, унаслідок чого на слов’янські землі потрапили численні східні монети і вироби із срібла. Звірі, м’ясо яких вживалося в їжу і шкури яких використовувались у господарстві, відомі ширше — це кабан, лось, олень, тур, косуля, зубр, заєць тощо.