Розділ «Частина перша Давні слов’яни та їхні сусіди»

Якщо поселення і городища сіверян та виявлені на них житла мало відрізняються від аналогічних пам’яток їх правобережних сусідів, то керамічний матеріал, а також прикраси мають здебільшого свою специфіку. Зокрема, для сіверянського ареалу характерні скроневі спіральні кільця, які вирізняють його серед інших синхронних культурних груп.

Окремі слов’янські курганні поховання відомі вже з VI—VII ст., але цей обряд стає масовим лише в IX ст. У них виявлено трупоспалення, які були поховані переважно у верхній частині курганного насипу. Кургани з трупопокладенням датуються здебільшого XI ст. Тобто зміни в поховальному ритуалі тут спостерігаються з певним запізненням, порівнюючи з Правобережжям, де ця зміна відбулася в X ст.

У цілому матеріальна культура сіверян близька до старожитностей полян та інших правобережних племен і до культури північнозахідних та східних сусідів.

На північ від древлян, між Прип’яттю і Двіною, мешкали дреговичі. Їх назва походить від слова «дрегва» — болото. Племінним центром дреговичів був Турів. На території розселення дреговичів відоме широко розкопане городище Хотомель. Найхарактернішою ознакою дреговицьких курганних поховань є знахідки великих металевих намистин, прикрашених зерню.

У басейні Дніпра і Сожа, за літописом, розміщувалися радимичі: «бяста бо два брата в Лясех — Радимь, а другий Вятко,— и пришедши седоста Радим на Сожью и прозвашася Радимичи». Матеріальна культура радимичів представлена переважно курганними похованнями ІХ—X ст. Характерними для радимичів були семипроменеві скроневі кільця. За літописом, другий брат «... Вятко седесь родом своим по Оце, от него же прозвашася вятичи...». З цими племенами археологи пов’язують групу городищ, поселень і курганних могильників на верхній Оці.

Верхів’я Дніпра, Західної Двіни та Волги займали племена кривичів: «кривичи, иже седят на верхь Волги, и на верхь Двины и на верхь Днепра». Кривичі представлені характерними довгими курганами VI—VIII ст. Фахівці на основі вивчення даних археології та лінгвістики вважають, що кривичі переселилися з Вісло-Одерського межиріччя. У IX—X ст. довгі кургани змінюються круглими. Для кривичів у X—XII ст. характерні браслетоподібні зав’язані скроневі кільця.

Найпівнічнішою групою східнослов’янських племен були ільменські словени, що жили над озером Ільмень. На думку деяких дослідників, вони прийшли сюди з півдня, на думку інших — із заходу, з Польського Помор’я. Найширше дослідженим городищем на території ільменських словен є Стара Ладога.

Перелічені племена в другій половині IX ст. були об’єднані (часто силою зброї) династією Рюриковичів у державу Київська Русь. Незважаючи на об’єднуючу силу державних інститутів, основні етнографічні риси матеріальної культури слов’янських племен другої половини І тис. н. е. зберігаються, відбиваючи історичну послідовність племінного розвитку східного слов’янства. Спостерігаються й певні відмінності різних культурних груп, основи яких закладено ще в першій половині І тис. н. е. (черняхівська та київська культури) і ранньому середньовіччі. Однак найвиразніше в матеріальній культурі спостерігається племінний поділ слов’ян, зафіксований літописом. Дослідники вважають, що навіть у XII ст. у період роздроблення Київської держави на окремі князівства останні значною мірою відповідають ареалам літописних племен[233]. Очевидно, все це й створило передумови поділу східного слов’янства на три окремі слов’янські народи.

Розділ III

Економічний розвиток слов’янського суспільства у І тис. н. е.

Глава 1

Землеробство та скотарство

Слов’янські племена населяли територію, де здавна розвивалося землеробство та скотарство. Вони значною мірою були нащадками попереднього населення й користувалися його здобутками в різних галузях господарства. Разом з тим економіка слов’ян мала свої особливості, зумовлені характером життя на цій території, етнічною специфікою.

Територія давньої України в цілому мала досить сприятливі умови для життя людини. На більшій її частині протягом І тис. клімат був помірний, переважно континентальний, хоча зафіксовані й деякі його коливання, наприклад, похолодання на рубежі н. е., на що вказує значне потовщення льодовиків; близько 400 року — посилення вологості та зниження середньорічної температури, а, починаючи приблизно з VIII ст., у Європі всюди встановлюється так званий малий кліматичний оптимум — клімат теплішає[234]. Всі ці коливання, безумовно, позначались на господарчій діяльності населення. Велике значення для економіки мала добра забезпеченість водою. В більшості районів було достатньо і навіть багато атмосферних опадів. Річкова мережа добре розвинута. ґрунти здебільшого придатні для землеробства (різні види чорноземів, а також заплавні та торфяні, підзоли, сірі лісові тощо), розмаїтий рослинний та тваринний світ. Територія України багата корисними копалинами, насамперед покладами залізної руди, особливо болотної, різними мінералами. Це успішно використовувало населення.

Стародавні автори, починаючи з середини І тис., донесли до наших днів деякі свідчення про господарську діяльність слов’ян. Так, Маврикій сповіщає, що у слов’ян велика кількість різної худоби і плодів, які лежать просто неба у великих купах, особливо багато проса й пшениці. Пізніші автори також підтверджують це. Арабський автор X ст. Ібн-Руста писав, що слов’яни розводять багато свиней. Про землеробсько-тваринницький характер господарської діяльності слов’янського населення з часу формування його як окремого етносу свідчать також історико-лінгвістичні дослідження[235].

Господарство кожного стародавнього колективу — це певна збалансована система, в якій окремі галузі мали гармонійно поєднуватись або ж компенсувати своїм розвитком нерозвинутість інших. І хоч не всі прояви життя давніх суспільств відбиті в матеріальних залишках однаковою мірою, все ж у загальних рисах можна окреслити основу господарства населення І тис., головним чином, завдяки комплексному використанню археологічних джерел та даних природничих наук.

Східнослов’янські племена, як і населення Лісостепу та Полісся, що їм передувало, вели осілий спосіб життя, про що свідчить тривалість поселень. Основу господарчої діяльності складали рільництво і тваринництво, з тенденцією перетворення рільництва на провідну галузь виробництва. Розкрити суттєві ознаки рільництва допомагають палеоботанічні дослідження, що провадилися в останні десятиріччя[236]. У рослинних домішках до кераміки різних археологічних культур І тис., у глиняній обмазці стін, господарських ям тощо, внаслідок промивки заповнень житлових і господарчих споруд вдалося отримати достовірну інформацію про видовий і популяційний асортимент культурних рослин, які вирощувались у той час.

Основу рільництва у населення лісостепової і південної частини лісової смуг складали зернові, насамперед просо, ячмінь плівчастий, пшениця-двозернянка (полба). Крім них, культивувалися також овес, рідко спельта (м’яка і голозерна та карликова), пшениця та жито і бобові (горох, сочевиця). З технічних культур відомі льон, конопля. Набули поширення, і, можливо, значного, городні культури: коренеплоди (ріпа, редька), а також цибуля, часник.

Кількісний склад окремих культур протягом І тис., за даними Г. Пашкевич, не залишався незмінним, що є свідченням еволюційних процесів у розвитку землеробства у східнослов’янських племен. З часом збільшується питома вага гол озерних пшениць. Вони йшли практично лише на виготовлення борошна, тоді як плівчасті — тільки на виготовлення круп. Якщо на рубежі н. е. у племен зарубинецької культури гол озерні пшениці становили 1,65% усіх сільськогосподарських культур, то у слов’янського населення VIII—X ст. — вже 5,3%. А серед знахідок обвугленого зерна на слов’янському поселенні VIII—X ст. біля с. Стадники (Рівненська обл.) голозерні пшениці (карликова і м’яка) становили 78%. Виходячи з цього, реальна вага голозерних пшениць у господарстві слов’ян могла бути значно більшою. Це саме стосується жита. Якщо на рубежі н. е. його можна вважати ще бур’яном пшениць, оскільки відбитки зернівок жита становлять лише 3,3% загальної кількості досліджених відбитків, то наприкінці І тис. жито вже є однією з головних зернових культур, що вирощувалась слов’янським населенням (11,2% усіх відбитків).

Зернові культури сусідніх з слов’янами етнічних масивів подекуди суттєво відрізнялися не тільки питомою вагою кожної конкретної рослини в загальному обсязі посівів, а й асортиментом рослин в цілому. Наприклад, склад культурних рослин у черняхівських племен, що були об’єднанням провінційно-римського типу, відрізнявся значною різноманітністю та мав регіональні особливості. Якщо в землеробстві Лісостепу, де переважало, мабуть, слов’янське населення, широко розповсюджені були, як свідчать матеріали поселень Хлопків, Теремці, Сокіл та ін., просо звичайне, ячмінь плівчастий, пшениця-двозернянка і якоюсь мірою жито, горох, льон, тобто той самий набір, що й у сусідніх племен київської культури, то в Прутсько-Дністровському межиріччі черняхівські племена не вирощували жита, гороху і льону, а в Причорноморському степовому регіоні віддавали перевагу голозерним пшеницям (м’якій та карликовій), різноманітним бобовим — гороху, віці-ервілії, чині, сочевиці та особливо плівчастому ячменю.