Розділ «Частина перша Давні слов’яни та їхні сусіди»

Знаряддями полювання були лук і стріли, дротики, рогатини, різні пристосування (сіті, капкани, пастки). Важко оцінити значення мисливства у житті слов’ян. Однак із 15 видів диких звірів, кістки яких знайдено серед археологічних матеріалів, до пам’яток першої чверті І тис. н. е. віднесено 14, до пам’яток другої чверті — 9 і до другої половини І тис. — лише 8. Якщо навіть взяти до уваги неповноту і випадковість цих даних, то все ж простежується тенденція до зменшення питомої ваги мисливського промислу в житті східних слов’ян. Є деякі свідчення про полювання на диких птахів. Зокрема, кістки тетері й рябчика знайдено серед пам’яток черняхівської культури у Верхньому Подністров’ї і на ранньосередньовічних поселеннях слов’ян Лівобережжя.

Про рибальство свідчать залізні гачки й остроги, важки для сіток, знайдені серед матеріалів усіх культур І тис. Кістки риб і луска мають значно менше шансів зберегтися до наших днів порівняно з кістками тварин та звірів. Все ж матеріали розкопок вказують на широкий асортимент риби, яку виловлювали у той час. Це судак, щука, сом, сазан, лящ, плотва, лин, осетр.

За даними етнографії і фольклору, у слов’янських племен було значно розвинуте бортництво. Є свідчення про цей промисел і в писемних джерелах. Археологічно бортництво зафіксоване тільки у пам’ятках кінця І тис. Так, на городищі Монастирьок у житлі VIII—X ст. знайдено шматки обвугленого дупла з стільниками й медом, на городищі Воргол на Сеймі — горщик із залишками меду.

Крім промислів в економіці слов’янського населення певну роль відігравало збиральництво горіхів, жолудів, ягід, грибів, диких плодів.

Викладене вище дає змогу деякою мірою реконструювати їжу слов’ян. Можна припустити, що на початку І тис. н. е. головною їжею були каші й прісні коржики. В асортименті зернових культур головне місце належало просу й голонасінним різновидам пшениць, тобто загалом круп’яним культурам. На це вказують знаряддя їх переробки — численні зернотерки, товкачі, за допомогою яких дробили зерно на крупу, і брак знахідок жорен, якими перемелювали зерно на борошно. На випічку коржиків вказують численні знахідки глиняних дисків цього часу — коржечників. У другій чверті І тис. поряд з прогресом в агротехніці, що був певною мірою зумовлений впливами провінційно-римської культури Подунав’я і Північного Причорномор’я, спостерігаються деякі зрушення і в харчовому раціоні племен Лісостепу. Широке розповсюдження ручних млинів, що давало змогу збільшити інтенсивність помолу зерна на борошно в 3—4 рази порівняно із зернотерками, спричинилося до широкого впровадження в їжу хліба. Ймовірно, саме з цього часу кислий хліб став постійним продуктом харчування східнослов’янських племен. У зв’язку з цим збільшуються посіви гол озерних пшениць та жита. Крім зернових культур, значну роль у харчуванні слов’ян відігравали овочі й фрукти, обвуглені залишки та відбитки яких зафіксовано палеоботанічними дослідженнями (ріпа, слива, яблука, терен, суниці, малина тощо).

Другим головним продуктом харчування упродовж І тис. були продукти тваринництва. Це насамперед м’ясо: яловичина, баранина, свинина, можливо конина. Велика роль молочних продуктів (молока, сиру, масла) в харчовому раціоні підтверджується численними знахідками різних за формою глиняних дуршлагів, глеків та іншого посуду, що належав носіям усіх слов’янських культур І тис. Підмогою в харчуванні були продукти бортництва (мед), мисливства, рибальства й збиральництва. Можна припустити, що в неурожайні роки роль збиральництва значно зростала.

Землеробство, тваринництво й промисли забезпечували східнослов’янські племена та їхніх попередників протягом І тис. не тільки продуктами харчування. Вони були базою для розвитку ремесел та інших галузей господарства.

Глава 2

Ремесло

Серед різних видів ремесел важливе місце посідала металургія як галузь виробництва, що об’єднувала процеси видобутку руди, підготовки її до плавки, отримання металу та його обробку. Металургійне виробництво завдяки своїй специфіці одне з перших виокремилось в окрему галузь. Базуючись на широких кроскультурних зіставленнях, етнографи та історики розвитку техніки дійшли висновку, що практично з часу виникнення металургія мала общинний характер, тобто ніколи не була домашнім виробництвом[251].

У житті східнослов’янських племен виробництво й обробка заліза посідали особливе місце. Ці галузі виробництва до появи історичних слов’ян мали вже тисячолітню історію розвитку, внаслідок чого було зроблено рішучий крок на шляху до другого великого суспільного розподілу праці. Розвиток металургії в І тис. визначається головним чином не рівнем удосконалення технології виготовлення та обробки металу, а зростанням його значення в побуті та трудовій діяльності населення, зміною соціально-економічного статусу самого металургійного виробництва як галузі суспільної діяльності.

Протягом всього І тис., як і в попередні часи, застосовувався сиродутний спосіб отримання заліза. Це був найдавніший і єдиний метод одержання заліза у вигляді криці з руди шляхом безпосереднього його відновлення в горнах при температурі 1100—1300 °С. До рубежу н. е. на території сучасної України вже склалася в загальному вигляді техніка залізодобування із застосуванням двох типів сиродутних печей, пристосованих для відновлення кричного заліза з широко вживаних болотних руд і залізних кварцитів. Ці печі були стаціонарними спорудами зі шлаковипуском багаторазового використання: перший тип — горни з наземною шахтою або часто заглибленою в землю і передпічною ямою; другий тип — горни у вигляді ям зі шлаковипуском. Обидва типи існували в деяких варіаціях залежно від культурної традиції та місцезнаходження в часі і просторі.

У племен рубежу та перших століть н. е. побутував перший тип горнів. Наприклад, на поселенні носіїв зарубинецької культури, що біля с. Лютіж Київської обл., було знайдено залишки глинобитних печей з наземними та дещо заглибленими у землю топками заввишки до 0,7—0,8 м, та в перетині топкової частини 0,4—0,45 м, що досить добре збереглися. Сліди залізодобування у вигляді уламків стінок горнів та залізних шлаків віднайдено майже на 20 зарубинецьких пунктах з 50, які розкопувались[252]. З цього випливає, що металурги одного пункту забезпечували залізом найближчу околицю, тобто кілька сусідніх общин. Але водночас існували й спеціалізовані центри з виготовлення заліза, які були відокремлені від общин. Прикладом може служити Лютіж, де здійснювалися всі процеси, пов’язані з отриманням металу, а саме: випал і заготівля деревного вугілля, видобуток і підготовка до металургійного процесу болотяної руди й, нарешті, виготовлення заліза. Про це свідчать залишки приблизно 400 ям для випалювання та збереження вугілля і вогнищ з купами болотяної руди та залишки 15 горнів. Враховуючи можливі масштаби виробництва заліза та деревного вугілля у Лютежі, місцезнаходження і характер забудови цього поселення, можна вважати, що йому в соціальному плані були притаманні більш значні функції, ніж забезпечення сировиною ковалів найближчих общин. Можливо, завданням таких центрів, як Лютіж, було задоволення потреби в залізі всього племені чи навіть союзу племен. Горни, аналогічні до зарубинецьких, зафіксовано у населення Подністров’я цього ж часу. Так, на поселенні Ремезівці знайдено дві майстерні із залишками горнів.

У племен, які дещо тісніше були пов’язані з латенським світом, використовувався інший тип залізодобувного горна, схожий до зафіксованого поблизу с. Ново-Клинове в українському Закарпатті, тобто саме ямний горн одноразового використання. Такі горни отримали широке застосування пізніше, у другій чверті І тис., у носіїв пшеворської культури на території Польщі (Свентокжиський металургійний центр). Залишки подібних горнів виявлено також у районі Умані, але культурна їх належність остаточно ще не з’ясована.

У другій чверті І тис. продовжували функціонувати горна наземного типу. Вони відомі серед пам’яток черняхівської культури у різних її регіонах: Лепесівка на Волині, Іванківці в Середньому Подніпров’ї тощо й подекуди в модифікованому вигляді, наприклад, у Молдові на поселенні Лопатна. Тут горни були складені з вапнякових плит на глиняному розчині. Були також горни багаторазового використання у вигляді ями. Стінки таких горнів викладені з плиток вапняку, що обмазані глиною. Серед пам’яток цього часу поки що не знайдено спеціалізованих металургійних центрів.

У другій половині І тис. відбуваються значні зрушення у соціально-економічному розвиткові слов’ян. Потреби в залізі суттєво збільшуються. І хоч технологічні традиції залізодобування залишаються тими самими, що й у попередні часи, кількісно видобуток заліза значно зростає. На ряді поселень VI—VII ст. відкрито залишки поодиноких сиродутних горнів наземного типу. Вони знаходяться на тих самих поселеннях, на яких мешкали всі члени общини — це Ріпнів-ІІ на Львівщині, Волоське в Надпоріжжі, Семенки і Самчинці на Південному Бузі тощо. Мабуть, металурги цих поселень забезпечували потреби в залізі членів своїх общин. Але для цього часу відомі також відокремлені спеціалізовані центри з виробництва заліза типу Гайворона на Південному Бузі, де відкрито 24 сиродутні горни наземного типу і залишки агломераційних печей для обпалу руди. Технічні потужності цього пункту, ймовірно, були розраховані на задоволення потреб у залізі одного з племінних об’єднань східних слов’ян, що займало на той час Південне Побужжя.

У пам’ятках VIII—X ст. сліди залізодобування знаходять також у вигляді поодиноких горнів, шматків шлаку чи уламків стінок горщиків на окремих поселеннях, наприклад у с. Черневе в Закарпатті, Парієвка і Хрінівка на Південному Бузі, Рашків-І на Дністрі, Ріпнів-І на Львівщині, Волинцеве на Сумщині, Лопатна, Бранешти в Молдові тощо, а також на городищах — Пастирське та Монастирьок на Черкащині, Битиця на р. Псел і, нарешті, Григорівна на Середньому Дністрі, де відкрито залишки 25 сиродутних горнів. Ці горни наземні, але деякі були у вигляді ям, як і в Рашкові-І. На перелічених пунктах виробництво заліза, ймовірно, мало різний соціально-економічний характер. У цей період триває процес утворення суперсоюзу східних слов’ян, до якого входила більшість літописних слов’ян (волиняни, поляни, древляни, сіверяни, полочани, дреговичі). Тому залежно від характеру і потужності металургійного виробництва можна визначити соціально-економічний статус окремих пунктів, на яких знайдено залишки цього виробництва. Поселення, на яких знайдено незначні залишки виробництва, ймовірно, забезпечували металом невелику сільську околицю. Це такі поселення, як Лопатна, Рашків-І та ін. Спеціалізовані ремісничі поселення із залишками майстерень широкого профілю могли задовольняти потреби племінної верхівки (Парієвка, Хрінівка). І, нарешті, великі залишки ремісничої діяльності на городищах можна пов’язати з торгово-ремісничими та політико-адміністративними центрами (Пастирське, Битиця, Монастирьок тощо). Саме в цей час йшов процес формування структури майбутнього давньоруського виробництва, яке складалось з міського, сільського та вотчинного ремесла[253].

Залізообробне ремесло було тісно пов’язане з виробництвом заліза й базувалось на продукції сиродутних горнів — кричному залізі та сталі. Тому й рівень його розвитку був обмежений можливостями криці, тобто губчастого залізного коржа з великою кількістю шлаків (у криці була якась частина сталі). Для того, щоб такий метал став придатним для наступної обробки, крицю кілька разів проковували для ущільнення та вилучення шлаків. Це був досить важкий процес, тому криці виробляли здебільше невеликі, вагою до 2 кг. І хоча якість кричного заліза не була високою, воно протягом майже двох тисячоліть задовольняло потреби людства в основних знаряддях праці і предметах побуту. Крім того, майстри вміли поліпшувати якість кричного заліза шляхом цементації залізних напівфабрикатів. Для цього їх закладали у вогнетривкий горщик — тигель — разом з товченим деревним вугіллям, кістками або рогом, який щільно закривали і ставили в піч або ковальське горно. Таким чином залізо цементувалося, перетворюючись на залізо-вуглецевий сплав — сталь. Можливо, саме для цього використовувалися горна на черняхівському поселенні Іванківці, поруч з якими виявлено велику кількість уламків тиглів, шлаку, обрізків кісток тощо. Поруч з виробничим центром знайдено кам’яні ідоли. Зв’язок капища з виробництвом можна пояснити соціальним статусом слов’янського коваля як чаклуна та жерця поганського бога Сварога. Взагалі цементація заліза була досить трудомісткою і складною, тому сталь йшла тільки на якісні вироби, найчастіше шляхом її наварювання здебільшого лише на леза або інші робочі частини. Якщо в Київській Русі сталь використовували у 8—10 разів рідше, ніж залізо, то у додержавний період цей розрив був ще більшим. У І тис. ковальством, ймовірно, займалися ті ж майстри, які видобували залізо. Доказом цього слугують знахідки залишків ковальства не тільки поруч з сиродутними горнами на рядових общинних поселеннях чи городищах протягом всього досліджуваного часу, а й у спеціалізованих металургійних центрах типу Лютежа. Втім, з’являються вже очевидні ознаки відокремлення процесу обробки заліза від його виробництва. Прикладом цього є металургійний центр у Гайвороні VI—VII ст., де зосереджувалося виробництво кричного заліза[254] і городище Зимне — адміністративно-ремісничий центр слов’янського племені дулібів, на якому зафіксовано велике ремісниче виробництво ковалів та ювелірів, але немає слідів залізодобування[255]. З кузнями можна пов’язати об’єкти на пам’ятках другої половини І тис. Зазвичай це залишки будівель з розвалами відкритих кам’яних вогнищ чи горнів, біля яких зосереджено шматки криць, шлаків, уламки тиглів, сопла (Ріпнів II, Паріївка, Ломачинці, Добринівці, Волоське та ін.), а інколи й з набором робочих інструментів, як, зокрема, на Пастирському городищі, в майстерні якого знайдено молот-кувалду, невелике кувадло, молоток-ручник, великі та малі ковальські лещата, ножиці для різання металу, зубило. Поодинокі ковальські інструменти походять з пам’яток різного часу. Але виробничих споруд, які, безумовно, були б пов’язані з металообробкою на пам’ятках першої половини І тис. поки що не виявлено. Тому найоб’єктивнішим показником рівня ковальського ремесла є самі залізні вироби.

Результати металографічного аналізу продукції ковалів, зростання з часом її асортименту дають змогу виявити рівень розвитку техніки та технології металообробки, професіоналізму ремісників та уявити розвиток виробничих потужностей суспільства. На сьогодні проведено металографічне дослідження близько 700 ковальських виробів І тис.[256]. Метал, що датується рубежем н. е., особливо з Середньодніпровського регіону, дуже зашлакований, нерідко занадто загартований і погано прокований. Очевидно, зарубинецькі ковалі ще недосконало володіли прийомами пластичної обробки металу в гарячому стані, хоч іноді трапляються знаряддя з цементацією леза та з подальшим гартуванням і пакетуванням. Зарубинецьке ковальство за своїми особливостями наближається до традицій латенської металообробки. Проте технологія ковальського ремесла у Поліссі та Верхньому Подніпров’ї того часу при більш досконалій техніці пластичної обробки залізних виробів в гарячому стані дещо примітивніша і наближається до рівня ковальства германських культур півдня Польщі.

Відносно вищого рівня розвитку досягло ковальство у другій чверті І тис. За матеріалами черняхівської культури спостерігається досить високий ступінь майстерності й професіоналізму ремісників, що виконували складні ковальські роботи. Стійке сполучення в одному предметі таких технологічних прийомів, як пакетування, цементування та гартування, вказує на кельтські, а можливо, й провінційно-римські традиції. Втім, ознак серійного виробництва ще немає. Ковалі у черняхівському суспільстві, як і раніше в зарубинецькому, залишалися універсалами, що працювали «на замовлення», а не на ринок, і забезпечували своєю продукцією найближчі общини. Аналіз вихідної сировини та технологічних особливостей ковальських виробів свідчить про відносно високий рівень, наближений до черняхівського, залізообробки у племен рубежу і початку н. е. Подністров’я — носіїв поєнешті-лукатівської та липицької культур. І навпаки, рівень ковальства у населення лісової смуги України, яке відоме за пам’ятками київської культури і є сучасником черняхівських племен, був дещо нижчий, його можна порівнювати із зарубинецьким ковальством. Стан ковальської справи відбиває також асортимент залізних виробів на матеріалах найбільш вивчених територій. Якщо серед пам’яток зарубинецької культури він налічує близько 40 найменувань, більша частина яких є предметами хатнього вжитку та побуту, деталями одягу та прикрасами, значно рідше знаряддями праці сільських промислів та ремісничого інструментарію і лише в поодиноких випадках предметами військового спорядження, то в черняхівських матеріалах асортимент значно ширший — до 60 найменувань. При цьому помітно зросла питома вага знарядь праці, особливо землеробських, ремісничих інструментів та предметів озброєння.