Розділ «Частина перша Давні слов’яни та їхні сусіди»

Етнографічна наука, спираючись на величезний фактичний матеріал, наполегливо і все детальніше розробляє схему переходу від недиференційованих суспільств до держави. До того ж для етнографічних досліджень характерний широкий підхід як у хронологічному, так і в географічному плані. Саме це, на нашу думку, й зумовило успіхи етнографії.

На відміну від останньої археологічні дослідження цієї проблеми провадяться для кожного хронологічного періоду окремо. Однак такі різні за етнічним корінням і віддалені на тисячоліття одне від одного суспільства, як трипільське, скіфське і слов’янське кінця І тис. н. е. на території сучасної України, розглядаються дослідниками кожного з цих періодів, по суті, однаково — як переддень утворення держави. В такому разі, можна говорити про певні спільні механізми суспільного розвитку, характерні для всіх зазначених періодів — від неоліту до раннього середньовіччя. Отже, суспільний розвиток слов’ян слід розглядати в контексті попередніх періодів.

Таким чином, якщо хочемо зрозуміти суть явища, мусимо саме на цьому — останньому перед виникненням держави — етапі зробити ретроспективний екскурс в ранню історію, розглянути ті явища, які, за етнографічними даними, мають універсальний характер і фіксуються на величезних просторах від Китаю і Африки до Нового Світу.

Вже починаючи з неоліту, в родовій організації виокремлюються ієрархічні ступені. Основними з них є рід і лінідж. Причому в лініджі, на відміну від роду, походження ведеться від реального предка, певним чином фіксується, оскільки може бути простежене і встановлене[278].

На нашу думку, в основі цього явища лежало становлення відтворюючого господарства, яке за складністю виробничого процесу і рівнем відповідальності виробника значно перевищувало господарство на рівні самого лише привласнення.

За таких обставин широке коло членів роду поділяється на більш вузькі колективи — лініджі. Таким чином, якщо раніше за давніми традиціями право на частку продукції мав кожен член роду лише на підставі своєї приналежності до нього, то тепер право на цю частку належало тільки членові лініджу і лише в межах даного лініджу. Це значно підвищувало відповідальність і продуктивність кожного виробника. Поява лініджів вимагала і певної форми фіксації членів цього утворення. Такою формою стала вертикальна родинність, на відміну від горизонтальної, що зв’язувала всіх членів роду в ранній общині. Але з появою вертикальної родинності горизонтальні родинні зв’язки не зникли. Отже, з виникненням лініджів на місці однієї з’явились дві системи зв’язків: родова й общинна. Коли з плином часу виник унілокальний парний шлюб і лініджі через включення до їх складу родичів за шлюбом перетворилися на великі сім’ї, побудовані за тим же принципом генеалогічної родинності, це не змінило родинного характеру цих сімей, тобто останні були спільними власниками родової землі, яку вони, починаючи з часу виникнення лініджів, обробляли відособлено. Не викликає сумніву, що великі сім’ї за своїм чисельним складом і виробничим потенціалом були різними і виробляли різну кількість продукції. Але, оскільки власниками землі були всі члени роду, що входили до різних сімей, вони претендували на надлишкову частину цієї продукції. Потрібен був механізм перерозподілу[279].

Широкі етнографічні дослідження, проведені західними вченими, засвідчили наявність на певному етапі розвитку багатьох народів світу такої форми соціальної організації, основною функцією якої був саме розподіл (редистрибуція) надлишкової продукції. В англомовній літературі ця форма організації отримала назву «чіфдом», що дослівно означає «вождівство». Суть її механізму полягає в тому, що люди, які давали найбільшу кількість продукції для редистрибуції, значно підвищували свій престиж серед інших членів роду, а тим самим і престиж представленої ними генеалогічної лінії. Саме з таких здібних господарів вибирали лідерів, яким довіряли перерозподіл надлишкової продукції в рамках характерного для вождівства феномена — влади-власності[280].

Оскільки первісний світ розглядає успіхи лідерів як результат допомоги вищих сил, відбувалася сакралізація найбільш видатних з них. Причому вважалося, що сприяння духів поширюється не тільки на лідера, а й на його родичів та нащадків — генеалогічну лінію. З нерівності цих ліній виникав так званий «конічний клан», на вершині якого стояв сам сакралізований лідер, а ранги і статуси всіх інших визначалися ступенем генеалогічної близькості до нього. Тобто відбувалася обов’язкова фіксація та постійний поділ прямої та бічних ліній родинних зв’язків[281].

Таким чином, вождівство є прямим наслідком виникнення великої сім’ї і започатковується як форма перерозподілу надлишкового продукту, що виробляється в межах різних великосімейних колективів, а отже, є таким самим унікальним явищем у розвитку соціальної організації людства, як і велика сім’я.

Враховуючи універсальний характер описаних явищ, спробуємо розглянути під цим кутом зору величезний фактичний матеріал, накопичений археологами-славістами за останні десятиріччя. Відзначимо, що саме такий підхід дає змогу погодити досягнення різних дисциплін, створити несуперечливу концепцію соціального розвитку слов’ян. Як зазначено вище, вся система соціальної організації суспільства у додержавний період базувалася на фіксації генеалогічних зв’язків. Тому спробуємо розглянути археологічний аспект цієї проблеми на матеріалах планіграфії поселень.

Виявилось, зокрема, що на слов’янських поселеннях забудова, незважаючи на зовнішню хаотичність, підкорялася певній системі й регламентувалася чіткими правилами. Однак ці системи фіксувалися тільки на пам’ятках з повністю розкритою площею, яких було обмаль.

Уперше ці закономірності було виявлено внаслідок аналізу планування повністю розкопаного поселення Рашків І на Дністрі, що належить до культури Луки-Райковецької[282]. Тут було відкрито 80 жител, 30 з яких взаємно перекриваються. Чітка стратиграфія жител у поєднанні з керамічними комплексами дала змогу визначити на поселенні чотири будівельні горизонти.

Всі житла на поселенні поділяються на територіальні групи, що включають різночасові будівлі. У свою чергу, синхронні житла, що входять до груп, об’єднуються у підгрупи.

Розташування жител у групах демонструє певні планувальні закономірності, з яких найбільше значення мають дві.

Перша з них — це система діагональних прив’язок. Суть її полягає в тому, що пізніші житла у переважній більшості певним чином планіграфічно пов’язані з більш ранніми. Тобто, будуючи нове житло, розбивку північного та діагонально протилежного, «красного», кутів робили так, що вони лежали на одній лінії з одним кутом більш раннього житла.

Друга закономірність полягає в тому, що забудова провадилась за груповим принципом, а групи жител, кути або стіни яких також пов’язані між собою лініями, часто мають однакову планувальну структуру у вигляді дуги.

Аналіз першої з описаних закономірностей приводить до висновку, що вона, по суті, фіксувала зв’язок між старшими і молодшими поколіннями — між батьками і дітьми, тобто являє собою спосіб фіксації прямої родинної лінії.

Тому логічно припустити, що друга закономірність за тим самим принципом фіксувала бічну лінію родинних зв’язків — зв’язок між братами, а також дядьками та племінниками. Обидві ці лінії разом являли собою складові частини єдиної системи, що зумовлювала розташування кожного житла відносно інших у часі та просторі, визначаючи таку структуру забудови, яка була, по суті, строго фіксованою генеалогією. При цьому постійне відтворення дугоподібних структур з трьох-шести жител, мешканці яких були пов’язані лініями прямих та бічних родинних зв’язків, вказує на те, що вони являли собою основну мікроструктуру суспільства — велику сім’ю.

Розглядаючи поселення Рашків І з урахуванням сказаного вище, можна побачити, що воно виникло внаслідок розселення тут кількох великих сімей-лініджів. Останні в результаті шлюбних зв’язків з часом утворили єдиний клан.

Треба зазначити, що межі між групами сімей мають дуже умовний характер. Дугоподібні структури переплітаються між собою, зливаються, переливаються одна в одну, утворюючи одну нерозривну тканину, неначе складаючи на ній фігурні візерунки. При цьому кожна фігура має й самостійне значення, але водночас поза візерунком втрачає сенс. Здається, що це порівняння більш-менш точно відбиває становище великої сім’ї в межах первісної сусідської общини, коли вона, з одного боку, безумовно, має важливе самостійне значення, з другого — тисячами ниток пов’язана з подібними до себе, без яких її існування втрачає сенс.