Розділ «Частина перша Давні слов’яни та їхні сусіди»

В. Й. Ключевський пише, що в Прикарпатті «в IV ст. існує великий воєнний союз під керівництвом князя дулібів... Цей воєнний союз і є факт, який можна поставити при початку нашої історії. Вона почалася в VI ст., на самому краю, в південно-західному кутку нашої рівнини, на північно-східних схилах і передгір’ях Карпат»[208]. Початковим етапом державності східних слов’ян вважають це об’єднання Б. Д. Греков і В. В. Мавродін[209].

Археологічні дослідження на Волині й у Верхньому Подністров’ї ряду слов’янських поселень середини І тис., зокрема, укріпленого городища VI—VII ст. в с. Зимне, недалеко від Володимира-Волинського, що було значним виробничим центром, доповнюють висновки істориків, оскільки дають матеріали, які свідчать, що на цій території вже тоді існували такі соціально-економічні передумови, за яких виникнення племінних об’єднань було неможливе. Проте археологічні матеріали не дають ніяких даних щодо можливості ототожнення дулібів та антів, представлених пеньківською культурою. Дуліби в VII ст. — це частина склавинів — носіїв празької культури. В цей союз племен на якомусь етапі могло входити населення Східної Волині, представлене пам’ятками типу Корчака[210]. Археологічні матеріали дають підстави включати сюди племена, які жили на Нижньому Дністрі і Південному Бузі. Л. Нідерле і М. П. Барсов Південне Побужжя також відносять до території дулібів[211].

Окремі польські дослідники заперечують існування на території Західного Побужжя дулібського союзу східнослов’янських племен[212]. Так, Р. Якимович пише, що плем’я дулібів потрібно викреслити з історії Волині, а можливо, і взагалі з історії східних слов’ян[213]. Його підтримали С. Кучинський, Й. Скжипек та Ф. Персовський, які намагаються заперечити історичні джерела, що стосуються племені дулібів і його пізніших назв — бужан, волинян і лучан, вважаючи, що жодного союзу східних слов’ян під керівництвом дулібів над Західним Бугом не було[214]. Оцінюючи згадану концепцію, не можна не відзначити її тенденційності, яка проявляється в підході авторів до оцінки тих історичних джерел, що стосуються східнослов’янських племен, зокрема їх південно-західної групи — дулібів-бужан-волинян, і некритичній інтерпретації відомостей про плем’я лендзян[215]. С. Кучинський висунув ряд припущень, далеких від наявних історичних фактів, згідно з якими слов’янські племена, що жили над Західним Бугом і які він називає надуманим терміном бужанські, до X ст. входили до «спільноти» лендзянських племен. Ця «спільнота» включає в себе, на його думку, і «племена, що жили над Верхньою і Середньою Віслою», та інші, і становить східну частину пізнішої держави П’ястів[216]. Таким чином, С. Кучинський намагається підмінити дулібський союз племен спільнотою лендзян.

Плем’я лендзян уперше згадується лише в IX ст. Географом Баварським під назвою Lendizi[217], а в X ст. Константан Багрянородний згадує плем’я Lenzanenoi[218]. Фрагментарність цих повідомлень та їх віддаленість значним проміжком часу не дають змоги встановити, чи йдеться про одне й те саме плем’я, чи про різні. В більш ранніх джерелах це плем’я не згадується, отже відсутні будь-які дані, які б пов’язували його з подіями, що відбулися раніше, ніж IX—X ст. Немає виразних даних про те, на якій території це плем’я жило і до яких груп слов’ян, західних чи східних, воно належало. Брак писемних відомостей щодо цього племені спричинився до багатьох гіпотез, часто суперечливих. Навіть польські вчені висунули чимало протилежних думок про територію цього племені і його місце серед інших слов’янських племен.

Так, К. Тименецький включає лендзян до племені полян, що жило на території Великопольщі, і вважає їх одним із творців племінної держави над Вартою[219]. Г. Ловмянський дотримується думки, що лендзяни жили на Сандомирській землі і платили данину Київській державі[220], а Й. Відаєвич вважає, що це одне з руських племен[221]. Чеський славіст Л. Нідерле ототожнює плем’я Lenzanenoi Константина Багрянородного з лучанами[222]. На користь західної належності лендзян вказує ототожнення цієї назви з ляхами наприкінці X—XI ст.[223].

Таким чином, питання, хто такі були Lendizi Географа Баварського і Lenzanenoi Константина Багрянородного і яку займали територію, не з’ясоване. Ці джерела занадто фрагментарні, щоб на їх основі можна було висунути якусь більш-менш ймовірну гіпотезу, і вже ні в якому разі не суперечать прямим відомостям літопису про дулібів — попередників бужан і волинян, які жили на Західному Бузі, що підтверджується й рядом інших історичних джерел та лінгвістичними даними. Тепер межі дулібської території уточнюють археологічні пам’ятки VI—VII ст. М. Парчевський, аналізуючи пам’ятки празької культури Південно-Східної Польщі, виокремлює декілька скупчень, одне з яких — ясельсько-сяноцьке, на його думку, ближче до східних, ніж до західних груп пам’яток[224].

Відкриття на Верхньому Дністрі празьких поселень V ст., а в Південно-Східному регіоні Польщі не раніше VI—VII ст. — беззаперечно свідчать про напрямки розселення склавинів-дулібів на захід, а не в протилежний бік. Крім того, в останні десятиліття на території Середньої і Північної Польщі відкрито численні поселення своєрідної дзєдзіцької групи VI—VII ст., яка доходить до Середньої Вісли і представляє племена західної частини слов’ян-венедів. На нашу думку, більш перспективно шукати предків лендзян і віслян у цьому культурному ареалі, ніж у середовищі склавинів-дулібів або хорватів. Дулібське племінне об’єднання не було довготривалим. Воно розпалося на окремі племена, так і не досягнувши своєї державної завершеності.

На схід від дулібів-волинян, на території Східної Волині мешкало плем’я древлян. Літопис засвідчує: «Зане седоша в лесех». У 945 р. вони вбили київського князя Ігоря, який прибув з невеликою дружиною збирати данину. Княгиня Ольга — дружина Ігоря — жорстоко помстилась за чоловіка, спаливши головне місто древлян — Іскоростень, вбивши майже всіх його мешканців. Древляни представлені курганними похованнями з трупоспаленнями, а з X ст. трупопокладеннями і поселеннями типу Луки-Райковецької. Це городище знаходилось саме на землі древлян.

На південний схід від древлян розміщувались землі полян. Літописець пише, що поляни «мужи мудри и смислені». Центр знаходився в Києві, який пізніше став столицею всієї Давньоруської держави — Київської Русі. Назву «поляни» літописець виводить від слова поле — «в поле седяху». Існує думка, що полянами були перші відомі за літописом київські князі — Кий, Щек і Хорив. На полянській землі — Київщині — у VI—VII ст. сходилися кордони трьох культурних груп пам’яток — празької, пеньківської та колочинської, а у VIII—X ст. — Луки-Райковецької та волинцевської. Звідси випливає, що Київ з самого початку виникнення був центром не одного, а кількох племінних угруповань східних слов’ян.

Південну околицю східнослов’янських земель займали племена уличів і тиверців, що жили по Дністру і «приседаху к Дунаеви». Перед переселенням уличів на Дністер вони мешкали на Дніпрі. З тиверцями археологи пов’язують пам’ятки типу Луки-Райковецької на правому березі Середнього Дністра та межиріччя Дністра і Пруту. В цьому регіоні досліджено велику кількість поселень і округлих городищ, характерних для землі тиверців.

Великий племінний союз становили хорвати, які проживали у Прикарпатті. Навіть найменування їх деякі дослідники пов’язують з Карпатами. У Північному Прикарпатті поселення хорватів займали Посяння і регіон Червенських градів. Можна припустити, що північна частина предків хорватів у VII ст. входила в дулібський союз племен, який, як це сказано вище, поширювався на згадані області. Це підтверджується археологічними матеріалами, які беззаперечно свідчать, що поселення і городища хорватів у VІІI—X ст.

характеризуються керамікою типу Луки-Райковецької. Крім того, розміщення топонімів, утворених від етноніма хорвати, на думку В. В. Седова, також вказує, що вони були сусідами дулібів. Незрозуміло лише, чому В. В. Седов пов’язує походження хорватів з носіями пеньківської культури — антами, якщо пам’ятки останньої не відомі ні у Верхньому Подністров’ї, ні в Закарпатській області, ні в Посянні[225]. В цих областях, як і на Волині, виявлені пам’ятки празької культури, які наприкінці VII— VІІI ст. переростають у культуру Луки-Райковецької. Хронологія цих пам’яток показала, що вони поширюються зі сходу на захід. Це спостерігають і польські археологи[226]. Разом з тим у польській літературі переважає тенденція до виділення ранньосередньовічних пам’яток Верхнього Повіслення в окрему групу, яку нерідко пов’язують із західнослов’янським племенем лендзян, що згадується в писемних джерелах не раніше IX ст. Про це йшлося вище.

На нашу думку, в Посянні, починаючи з VI ст. н. е., археологічні пам’ятки відображають культуру східнослов’янських племінних об’єднань.

Крім східнослов’янських хорватів, літопис називає разом з сербами і хорутанами їх південне відгалуження — білих хорватів, які переселилися на Балканський півострів. Відомі також чеські хорвати. Л. Нідерле і В. В. Седов пов’язують це переселення з нападом на них аварів у 560 р.[227]. В останні роки І. Корчинським досліджується велике, обнесене могутніми валами городище Стільсько на Львівщині, яке могло бути центром східних хорватів. Очевидно, і в Крилосі над р. Луквою існувало хорватське городище, на місці якого був заснований Княжий Галич. Поряд з Галичем над Дністром Б. П. Томенчук розкопав городище Буківну.

Серед хорватських поховань, крім ґрунтових і курганних могильників, відомі й могильники з підплитовими похованнями, які найбільш густо розміщені на хорватсько-тиверському прикордонні.

Географія хорватських городищ та могильників значною мірою збігається з тим регіоном Прикарпаття і Подністров’я, який пізніше іменується Галицькою землею.

Значну частину Лівобережжя Дніпра займали сіверяни, представлені пам’ятками волинцевської і роменської культур VII—X ст. Літопис поміщає сіверян по лівих притоках Дніпра: «... а другие седоша по Десне и по Семи, по Суле и нарекошася север»[228].

У складі волинцевської культури археологи вирізняють салтівські елементи, які вказують на присутність тут якоїсь частини іраномовного населення. Останні трапляються і на пам’ятках роменської культури, наприклад на городищі Новотроїцькому, але в меншій кількості. Археологи, зокрема Б. О. Рибаков і В. В. Седов, визначають межі сіверянських пам’яток по середній течії Десни, Сейму і верхній течії Сули, що збігається з літописними даними. Основні міста сіверян це — Новгород-Сіверський, Путивль, Рильськ та ін.[229]. Досить ґрунтовно вивчені їх городища Битиця та Новотроїцьке[230]. І. І. Ляпушкін звернув увагу на типологічну близькість матеріалів роменської культури і пам’яток типу Луки-Райковецької.

У світлі нових археологічних досліджень не можна погодитися з думкою про те, що перші слов’яни з’явилися на Лівобережжі лише в середині І тис. н. е. разом з поселеннями пеньківської культури антів[231]. На Лівобережжі Дніпра, як і на його правому березі, при ретроспективному вивченні пам’яток другої і першої половини І тис. простежується лінія етнокультурного розвитку слов’ян, принаймні з пізньозарубинецької культури II ст. н. е.

Слід вважати, що саме це місцеве слов’янське населення склало ту основу, на якій виникають ранньосередньовічні слов’янські культури в цьому регіоні[232]. Хоч, без сумніву, другим важливим їх компонентом були елементи, привнесені слов’янським населенням Правобережжя, окремі групи якого переселяються на лівий берег Дніпра.