Розділ «Частина перша Давні слов’яни та їхні сусіди»

Наймасовішою групою імпортних виробів, якими користувалося східноєвропейське населення, були намиста — здебільшого різноманітні скляні. Хімічним аналізом встановлено, що їх ввозили на територію України з Єгипту, Сирії та європейських провінцій Риму. Трапляються вироби з єгипетського фаянсу. Із Східного Середземномор’я завозили намиста з сердоліку, який, за свідченням Плінія, видобували у Персії, Індії, Аравії, Єгипті, на о. Парос. На зв’язки з далеким Півднем вказують знахідки коралів та черепашок з Червоного моря або Індійського океану. З Південної Аравії ввезено ладан, що знаходять у черняхівських похованнях. На територію України потрапляли мистецькі вироби з бронзи, пов’язані, як правило, з пізньоантичними культами. Це статуетки божеств — Осириса, Гора, Ізіди, Венери та сатирів, зображення коней та крилатих фалосів.

Великому обсягу античних товарів мав би відповідати зворотний потік експорту. Вивчення залізних знарядь племен черняхівської культури вказує, що технічний рівень розвитку рільництва на терені сучасної України не набагато відрізнявся від рівня землеробства в дунайських римських провінціях Паннонія, Мезія, Дакія, звідки вивіз зерна засвідчено документально. Мабуть, вивіз хліба з територій черняхівської культури відбувався, принаймні, із зручних для транспортування районів. Уявлення про перелік товарів для товарообміну населення Причорномор’я і Середземномор’я можна одержати з «Історії» Полібія: «Для необхідних життєвих потреб країни, що оточують Понт, приставляють нам худобу та величезну кількість безумовно чудових рабів, а з предметів розкошу приставляють у достатку мед, віск та солону рибу. Одержують вони з продуктів, якими багаті наші країни, олію та усякого роду вино; хлібом вони обмінюються з нами, то доставляючи його в разі потреби, то одержуючи...»[276]. Щоправда, наведені дані належать до ранішого часу (II ст. до н. е.), але такий традиційний список навряд чи міг набагато змінитися в пізньоримський час.

Наявність такої торгівлі передбачає існування торговців-посередників, в руках яких накопичувалися товари, призначені на вивіз. На території черняхівської культури відкрито декілька пам’яток, де можна припускати існування торговельних факторій, що підтримували зв’язок з провінціями Римської імперії.

У Миколаївській області біля Березанського лиману на краю великого поселення черняхівської культури Кам’янка-Анчекрак досліджено садибу площею 0,35 км2. Судячи з написів, її мешканці були знайомі з грецькою писемністю. Просторі кам’яні будівлі були житлами та складами для товарів, а огороджений муром двір вміщував сотні голів худоби. В побуті, крім типового черняхівського посуду, широко використовувалися червонолакові вироби та амфори. Торговельні операції господаря садиби полягали, напевне, в натуральному обміні східносередземноморських товарів на сільськогосподарську продукцію та рабів, що постачала місцева племінна старшина. По Березанському лиману до факторії підходили кораблі для розвантаження та прийому чергових партій товару.

Окремий вид торговельно-ремісничої факторії являла собою згадана вище склоробна майстерня в Комарові на Буковині. Сліди перебування провінційно-римських торгівців та майстрів досліджено також на Волині (с. Лепесівка) й у Молдові.

Важливими для східноєвропейських племен торговельно-ремісничими центрами лишалися колишні античні міста Ольвія та Тіра. Після евакуації римських гарнізонів вони включилися у черняхівську політико-економічну систему. Продовжували діяти гончарні майстерні, що поставляли на навколишні селища високоякісну сіроглиняну кераміку. Порти Ольвії та Тіри не переривали традиційних зв’язків з купцями понтійських та середземноморських міст. Звідси продукція східноримських економічних центрів розходилась басейнами Дніпра, Бугу та Дністра, а частина її доходила до Прибалтики та Скандинавії.

Завдяки транзитній торгівлі Дніпровським шляхом античні товари доходили і до племен київської культури, які розраховувались продукцією лісових промислів — цінним хутром, медом, воском. Черняхівські торговці мали з такого обміну неабиякий зиск. Крім заморських амфор з вином, скляних та сердолікових намист, попитом користувалася реміснича продукція економічно розвинутих сусідів. На багатьох поселеннях київської культури трапляються уламки черняхівського гончарного посуду (власний посуд виліплювався вручну). З-поміж знарядь праці імпортувалися жорна з туфу, родовище якого розроблялося в Побужжі. З черняхівської територія до населення київської культури Середнього Подніпров’я та Подвоєння, принаймні на ранньому етапі взаємовідносин, надходили деякі залізні знаряддя — наральники, серпи, сокири, скобелі. На це вказує їх типологічна єдність. З майстерень племен черняхівської культури походять деякі характерні типи бронзових фібул та пряжок, тришарові гребені з оленячого рогу. Таким чином, торгівля між племенами київської та черняхівської культур зводилася до обміну натурального продукту на ремісничі вироби.

Події доби переселення народів, відтік частини населення Південно-Східної Європи на Захід, криза у Східній Римській імперії призвели до занепаду зовнішньоекономічних зв’язків українських земель у V—VII ст. Напевно, до слов’янських племен празької та пеньківської культур завозилися кольорові метали, родовища яких у Східній Європі не розроблялися. Бронзові злитки у вигляді стрижнів знайдено у Хитцях та Молдові. В невеликій кількості на поселеннях трапляються сирійські скляні намиста, фрагменти великих візантійських амфор (Будище, Стецівка, Семенки).

У скарбах мартинівського типу VI—VII ст., знайдених на території пеньківської культури, відкладалися речі різного походження, в тому числі візантійські — наприклад блюдо, мисочка, ложка та щипці з Мартинівки. Частина прикрас має численні аналогії в кочівницькому середовищі від Монголії до Центральної Європи. Подібні знахідки не можна цілком пов’язувати з торгівлею. Деякі з цих коштовностей були воєнною здобиччю або дипломатичними дарами військовій старшині, інші являли собою наслідування взірцям загального євразійського стилю.

У VII—IX ст. економічні зв’язки слов’янських племен з іншими країнами пожвавилися. З Візантії та Криму на землі слов’ян надходили прикраси, посуд, вино, з Великої Моравії — ювелірні вироби. З виникненням на південних та східних кордонах слов’янського розселення Хозарського каганату активізувалася торгівля зі Сходом. В обмін на свої традиційні продукти промислів слов’янське населення одержувало гончарний посуд салтівського типу, вироби ковалів та ювелірів, а також предмети розкошу з більш віддалених країн. До середини IX ст. торгівля між східнослов’янськими землями та Сходом велася головним чином по Сіверському Дінцю так званим Хозарським шляхом, одним із важливих ринків на якому було городище Верхній Салтів (у сучасному Харкові). Цим шляхом слов’яни одержували скляні намиста та інші прикраси, металеві люстерка з Кавказу, амфори з кримським вином, срібні арабські монети.

Важливим аспектом питання про рівень розвитку торгівлі давнього населення України є проблема грошового обігу. Серед пам’яток зарубинецької культури монети практично невідомі. До більш пізнього черняхівського періоду належать сотні скарбів та окремих знахідок римських монет, майже виключно римських денаріїв[277]. Суттєво, що величезна кількість цих монет датується II ст. н. е., а екземпляри III—IV ст. (коли існувала черняхівська культура) є рідкістю. Це пояснюється різною якістю монетного металу, яка внаслідок економічної кризи Римської імперії поступово погіршувалась. Протягом другої половини І—II ст. вміст срібла у денарії зменшився з 96—99% до майже половини.

Для східноєвропейських сусідів Римської імперії, в тому числі й для ранньослов’янських племен, монетний метал був головним, якщо не єдиним джерелом надходження срібла. За панування мінової торгівлі на внутрішньому ринку лише незначна частина цих надходжень потрапляла в обіг, основна маса срібла йшла на ювелірні вироби. Тому незалежно від способів довозу монет з імперії (торгівля, викуп за полонених, воєнні контрибуції) постійною вимогою варварів лишалося дотримання певного стандарту чистоти срібла. Цьому стандарту відповідали денарії, що випускалися до початку ІІІ ст., на що римські партнери змушені були зважати.

На початку раннього середньовіччя притік грошей на українські землі був дуже обмежений. На схід від Дністра відомо тільки близько десятка знахідок окремих монет візантійських імператорів VI—VІІ ст.: Юстина І та II, Юстиніана, Маврикія, Іраклія, Константина II (біля сіл Кичкас, Фурси, Максимівна, Жаботин, Зимне та ін.). На острові близько с. Майстрів у Надпоріжжі 1851 р. знайдено скарб з кількох сотень золотих візантійських монет у горщику. В сотні разів більше знахідок на заселеній у той час східними слов’янами території між Дунаєм і Дністром, яка межувала з Візантією. Надходження монет значно зменшується в останній чверті VI ст. після утворення Першого Болгарського царства на чолі з ханом Аспарухом.

У VІІІ ст. через Хозарський каганат починають проникати у Східну Європу дирхеми арабських халіфатів. З арабським сріблом пов’язаний наступний, давньоруський, етап історії грошового обігу в Україні.

Розділ IV

Суспільний лад та соціальні відносини

Незважаючи на значний науковий доробок, проблема реконструкції суспільно-економічних відносин у слов’янському середовищі поки що далека від остаточного розв’язання. Про це красномовно свідчить велика кількість різних концепцій. Одні дослідники, зокрема В. Й. Довженок, I. I. Ляпушкін, Б. О. Рибаков, П. М. Третьяков, вважали їх сусідськими або територіальними вже на початку другої половини І тис. н. е., а інші навіть верв «Руської Правди» розглядали як перехідний щабель від родового суспільства до такого, що базується на приватній власності.

Слід зазначити, що археологи включилися в дискусію про суть та етапи суспільного розвитку слов’ян досить пізно. У зв’язку з цим на їхніх позиціях відбилися ті ж суперечності, що вже існували в середовищі істориків. Розбіжності ж у поглядах останніх були неминучим наслідком дослідження слов’янської общини за писемними джерелами державного періоду, коли суспільні зв’язки зазнавали істотних змін, що ускладнює розуміння їх ранніх форм.

Негативну роль відіграла також необхідність дотримуватися тільки певних методологічних підходів до вивчення общини. Практично всі розбіжності у поглядах вчених радянського періоду не виходять за межі тодішньої офіційної доктрини, яка розглядала приватну власність і, відповідно, сусідську общину як необхідну передумову виникнення держави.

Останнім часом зазначені труднощі були до певної міри подолані у зв’язку із значними досягненнями етнографів. Саме вони розробили нині загальноприйняті схеми періодизації первісної історії, визначили етапи її розвитку, теоретично обґрунтували форми суспільних зв’язків, які відповідають цим етапам.