Розділ «Частина перша Давні слов’яни та їхні сусіди»

Втечею орди Аспаруха за Дунай завершилася боротьба за першість між болгарами й хозарами. Хозари стали продовжувачами політики Тюркського каганату, що прагнув до посилення свого володарювання. М. І. Артамонов вважав, що до 70-х рр. VII ст. під владою хозарів перебували як Азовсько-Каспійські, так і Причорноморські степи з Кримом[443].

Нині є загальновизнаною думка, висловлена С. О. Плетньовою, про те, що з хозарами у Південно-Східній Європі пов’язана салтівська культура VIII—X ст. Локальні варіанти цієї культури відбивають культуру політичних чи племінних об’єднань, що входили до складу каганату. Три найзначніші об’єднання належали болгарам. «Явна перевага болгар,— пише С. О. Плетньова,— впадає в око. Хозарський і аланський варіанти, разом узяті, займали площу удвічі меншу, ніж болгари, які широко розкинули в степах свої поселення і кочів’я, що зайняли приморські міста і майже половину Кримського півострова»[444].

Слідами перебування аланів, переселенців з Північного Кавказу в Дніпровському Надпоріжжі, є гончарські центри VII—VIII ст. поблизу с. Канцерки, а на Полтавщині — горн із с. Мачухи. Там виготовлялися великі три- та однорукі глеки аланського типу для води.

Водночас до складу Хозарії входили й інші кочові народи, зокрема угорські племена, які, за даними М. І. Артамонова, з’явилися в степах Причорномор’я у 20-х рр. IX ст.[445].

Поява мадярів у степах Східної Європи пов’язана з активізацією печенігів на територіях, розташованих на схід від Волги, які, на думку давніх авторів, були прабатьківщиною мадярів[446].

Переселення мадярів на захід розпочалося ще в VI—VII ст. Цей рух був поступовий, мадяри інколи робили досить тривалі зупинки на шляху до своєї майбутньої батьківщини. У першій половині IX ст. вони, згідно з Константином Багрянородним, жили поблизу Хозарії три роки. Місцем їх поселення було Північне Причорномор’я, де знаходилася їхня країна Леведія, звідки вони переселилися в область Ателькузу[447].

Рис. 27. Срібне з позолотою сасанідське блюдо з поховання угорського вождя (Коробчино).

На сьогодні питання про перебування мадярів у IX ст. на території Східної Європи поступово прояснюють археологічні джерела. Поодинокі угорські поховання відомі поблизу с. Воробйовка на Воронежчині, сіл Волошинське, Манвелівка, Суботинці, Коробчино на Дніпропетровщині й Кіровоградщині та ін. Переважно то були поховання воїнів з конем та озброєнням. Біля с. Суботинці досліджено три поховання, що належали до однієї сім’ї. Це жінка, чоловік і дитина.

Особливо багатим виявилося неруйноване поховання із Коробчино. Серед супроводжуючого його інвентаря були сасанідське срібне з позолотою блюдо та чаша, золоті та срібні браслети, залізна шабля з срібним окуттям піхов, багато орнаментованим рослинним орнаментом, золоті накладки, золота лицева маска, залізні стремена та стріли. Це одне з найбагатших поховань угорського вельможі. В ті часи мадяри об’єднувалися у сім племен, якими управляли вожді-воєводи. Головного з них звали Леведій. Без сумніву, що могила одного з таких вождів була виявлена біля с. Коробчино на Дніпропетровщині.

Рис. 28. Срібне окуття піхов шаблі з поховання угорського вождя (Коробчино).

У середині IX ст. мадяри стають союзниками хозар, беручи участь в їхніх військових походах. Вони навіть збирали данину з слов’ян на користь хозар.

Наприкінці IX ст. на чолі мадярів став Арпад. У ході болгаро-мадярських війн 894 р. болгари в союзі з печенігами розгромили останніх. Після цього мадяри через Велецький перевал 896 р. відійшли за Карпати, звільнившись тим самим від панування хозар. Там вони створили свою войовничу феодальну державність, назавжди закріпившись у Центральній Європі.

Таким чином, можна зазначити, що слов’яни здавна розвивалися не ізольовано, а в тісних контактах з сусідніми народами. Особливо значний вплив на формування слов’янства мали балти, кельти, германці та іраномовні кочові та напівкочові племена. Населення території України перебувало також у складних відносинах з Римською, а пізніше Візантійською, імперією.

Починаючи з середини І тис. н. е., археологи фіксують появу на просторах Південно-Східної та Центральної Європи трьох культур (празької, пеньківської та колочинської), носіїв яких можна пов’язувати з ранньослов’янськими угрупованнями, відомими давнім авторам під іменем склавинів, антів і венетів. Певні відмінності між ними свідчать про етнографічну специфіку слов’янських племен, яка, можливо, пояснюється різними субстратами, на яких виникли слов’янські старожитності окремих регіонів.

Зазначимо також, що спроби створення слов’янами стійких племінних союзів до IX ст. не мали успіху. Слов’янська державність зароджувалась у складних умовах конфронтації з германськими (перша половина І тис. н. е.) та тюркськими народами (друга половина І тис. н. е.). Лише подальший розвиток слов’янського суспільства протягом VIII—IX ст. створив передумови для формування ранньодержавних утворень. Зрештою, на основі найбільш значних племінних союзів Подніпров’я утворюється перше державне об’єднання східних слов’ян — Київська Русь.