Розділ «Частина перша Давні слов’яни та їхні сусіди»

Городища стають крупними ремісничими центрами й осередками торгівлі, виконують функції оборонних, політичних та адміністративних центрів, на їх території нерідко розміщуються резиденції племінної знаті.

Рис. 9. Ранньогончарний горщик VIII—IX ст. з поселення Рашків І.

Поховальні пам’ятки VIII— X ст. досліджені значно краще, ніж поховання V—VII ст., але меншою мірою, ніж синхронні їм поселення і городища. Як і в попередніх слов’янських культурах, небіжчиків ховали за обрядом трупоспалення в урні або ямці. Але в цей час, крім плоских могил, значно більше з’являється могил-курганів. Поховальний обряд цього часу значною мірою відповідає опису давньоруського літописця: «Мертвеца сжигаху и посемь собравше кости вложаху в судину малу и поставяху на столпе (тобто у курганному насипі. — В. Б.) на путѣх»[185]. Починаючи з X ст. поступово трупоспалення замінюється трупопокладеннями.

Рис. 10. Скарб срібних прикрас, знайдений на Пастирському городищі у 1992 р.

На Волині і Прикарпатті відомі й культові пам’ятки — святилища, в центрі яких, на площі, нерідко трапляються залишки жертовних вогнищ, а інколи кам’яні фігури поганських богів.

Змінюється керамічний комплекс. Поряд з ліпним посудом, який кількісно переважає, з’являються посудини, виготовлені на примітивному гончарному колі. Вони багато орнаментовані врізними лініями. Особливо практикується орнамент у вигляді хвилястих смуг. Інколи орнаментом вкрита вся поверхня посудини. Крім посуду на пам’ятках VIII—IX ст. знайдено велику кількість знарядь праці, пов’язаних із землеробством і ремеслами. Це наральники, мотики, серпи, коси-горбуші, жорна, розтиральники, сокири, тесла, долота, різці для токарного станка, відливні форми, пряслиця тощо. З предметів озброєння виявлено наконечники списів, дротиків, стріл. Прикрасами служили скроневі кільця (бронзові та срібні), сережки-лунниці, підвіски, браслети, каблучки.

рис. 11. Поширення пам’яток VIII—X ст. і літописних слов’янських племен:

І — пам’ятки райковецької, II — волинцевської, III — роменської культур.

Основним питанням етнокультурної карти Східної Європи останньої чверті І тис. н. е. є визначення культурних ознак племінних союзів та племен, згаданих літописом. Їх вважали територіальними об’єднаннями (С. М. Середонін, В. Й. Ключевський), окремими етнографічними або етнічними групами (М. С. Грушевський, О. О. Шахматов, О. А. Спіцин), політично-географічними утвореннями (М. П. Барсов та інші). В. В. Седов, А. Т. Сміленко за Б. О. Рибаковим вважають, що літописні племена слід розглядати як політично-племінні об’єднання[186]. Це підтверджують й археологічні джерела, які фіксують на території України та суміжних областей Білорусі та Росії крупні культурні ареали, що характеризуються спільними етнографічними ознаками й свідчать про крупні племінні союзи. Такі археологічні культури V—VII ст., як празька та пеньківська, а в VIII—X ст. райковецька, не могли належати лише окремим поодиноким племенам. Разом з тим при поглибленому вивченні в їхніх межах виокремлюються групи пам’яток із специфічними, властивими лише для них рисами, які територіально збігаються з визначеними літописом племенами, що входили в більш широкі племінні об’єднання.

Одним із найраніших східнослов’янських племен, яке виокремилося вже в VII ст., є дуліби. Літописець згадує їх у зв’язку з нападом на них аварів за часів імператора Іраклія (610—641): «... си же обри воеваху на словенах и примучиша дулеби, сущая словени и насилье творяху женам дулебским»[187]. Дуліби, а за ними й бужани, волиняни займали територію західної Волині та Верхнього Подністров’я. На це вказують і топоніми, похідні від назви дуліби. З ними пов’язуються пам’ятки празької культури та Луки-Райковецької, розташовані в цих областях. З цього випливає, що дуліби у VI—VII ст. становили частину, а власне, серцевину склавинської спільноти, а не антської, як це вважалося раніше.

Л. Нідерле та інші історики вважають, що назви бужан, волинян утворилися пізніше, ніж назва дуліби, і означають одне й те саме плем’я[188]. На відміну від назви дуліби, яку Б. Д. Греков вважав етнічним іменем, вони виникли як територіальні найменування, що походять від назв рік і таких міст, як Волинь та Буськ, які були свого часу значними економічними й політичними центрами. Коли саме змінилася назва, сказати важко. В усякому разі раніше IX ст., оскільки історичні джерела (Географ Баварський, Масуді, Константин Багрянородний) в цей час на згаданій території вже знають бужан і волинян[189]. Спираючись на відомості київського літописця про боротьбу слов’ян з аварами, які вже в середині VI ст. утворили в Паннонії свій каганат і «воєваша на царя Ираклия»[190], можна з упевненістю сказати, що назва дулібів у цей час існувала. Про боротьбу дулібів з аварами згадують також інші історичні джерела[191], приблизно сучасні цим подіям, а деякі дослідники, зокрема Б. Застерова, вважають, що вже в 562—566 рр. авари, виступаючи проти франків, пройшли далеко на захід по території дулібів, північніше Карпат[192]. Про їхні стосунки з населенням Волині свідчать знахідки на слов’янських поселеннях з цієї території аварських трилопатевих стріл та інших предметів аварського типу[193].

Багато спеціальних досліджень, як історичних, так і лінгвістичних, присвячено питанню визначення території, яку займало плем’я дулібів. Ми не будемо зупинятися на історії цих досліджень, скажемо лише, що більшість провідних дослідників-славістів (О. О. Шахматов, Л. Нідерле, В. Й. Ключевський, М. С. Грушевський, Б. О. Рибаков, Г. Ловмянський, Б. Д. Греков, Е. Шімек, Г. Лябуда, В. В. Мавродін та ін.) за літописом пов’язують племена дулібів у першу чергу з територією Волині[194].

Визначити обсяг території, яку займали дуліби, важко. Проте зараз історичні відомості та дані топоніміки[195], що стосуються цього питання, доповнюються новими археологічними джерелами, що збільшує можливості досліджень. Зіставлення усіх цих даних і, зокрема, врахування досліджень археологічних пам’яток VI—VII ст. дає підстави говорити про єдність матеріальної культури населення, яке жило в межах території, що на півночі сягає Прип’яті, на заході займає басейн Західного Бугу і Сяну, на сході сягає Дніпра, на півдні заходить у басейн Верхнього Дністра. Це, зокрема, випливає із зіставлення карти топонімів, похідних від назв «дуліби», і карти археологічних пам’яток VI—VII ст. Щоправда, тут не можна не враховувати того, що топонімічні назви «дуліби» дещо виходять за межі дулібської території[196].

За М. П. Барсовим, який спирався на топонімічні дані, «дуліби займали верхні течії Південного і Західного Бугу, доходячи на північному сході до Прип’яті, де знаходяться село Дулбунів, на південь від Ровно, с. Дуліби — на південний схід від м. Острога, між Ганнополем і Гущею, та с. Дуліби — на р. Турії, поблизу Турійська в Ковельському повіті. Їх західні і південно-західні поселення могли заходити на територію між Віслою і Дністром. Ми бачимо там Дуліби на південний схід від Львова, між річками Зуброю і Липою, Дуліби — недалеко від р. Стрипи, на північ від Чорткова, Дупліски (Дубліски) — на південь від цього ж міста, Дуліби — на р. Стрий, трохи вище м. Стрия, та село Дулонбен (Дулубен) — на Віслоці Віслянському, на південний захід від м. Ясла»[197]. Останню назву Г. Ловмянський подає як село Дулабка[198]. У Г. Ловмянського не викликає сумніву дулібська генеза назви острова Дуліби, що знаходився на правому березі Прип’яті, на південь від Пінська. Він згаданий у документах Зігмунда І в 1523—1524 рр.[199]. Разом з тим зазначений автор вважає, що топонімічні назви «дуліби» могли виходити за межі дулібської території. Тому такі топоніми, як с. Дуліби на р. Дулібі, притоці Березени, Долобське озеро поблизу Києва, яке в літопису назване Дулібським[200], а також інші похідні назви від Дулібів, розташованих у північно-східній частині Київської Русі, далеко від основної дулібської території, він вважає утвореннями, які виникли у зв’язку з тим, що тут жили свого часу полонені дуліби. Можна погодитися, що згадані топоніми виникли в результаті переселення в північно-східну частину Русі якоїсь частини населення із Західної Волині, хоч це необов’язково були полонені.

Археологічні матеріали не дають підстав щось певне сказати про проникнення дулібів у глибинні райони Північно-Східної Русі. Зате вони мають ряд даних про інфільтрацію певних груп населення з Волині на лівий берег Дніпра.

Звертає на себе увагу близькість пам’яток VI—VII ст. Західної Волині та Верхнього Подністров’я до виявлених у Закарпатті та певних груп ранньосередньовічних пам’яток південно-східних районів Польщі[201].

Як відомо, інфільтрація населення, яке жило в межиріччі Верхнього Дністра і Західного Бугу, на захід почалася вже в другій чверті І тис. В цей період у верхів’ях Вісли з’являються пам’ятки черняхівського типу, відомі з багатьох пунктів[202]. Разом з гончарною керамікою, характерною для широкої території, на поселеннях у Злотій Сандомирського повіту, Іголом’ї Мехівського повіту виступає ліпна кераміка[203], яка не відрізняється від ліпного посуду з поселення Ріпнів II, Черепина та інших пам’яток черняхівського типу Верхнього Подністров’я. У Злотій і Могилі під Краковом виявлено заглиблені житла і господарські ями, які мають аналогії на поселеннях VI—VII ст. у Верхньому Подністров’ї. В третій чверті І тис. цей процес проходив активніше й охопив дальші райони Центральної і Південної Європи, про що свідчать історичні й археологічні джерела.

Наявність у VІ—VII ст. на території Словаччини пам’яток, які за характером жител, поховального ритуалу, кераміки та інших виробів не відрізняються від синхронних пам’яток Верхнього Дністра і Волині, пов’язана з переселенням на згадану територію частини слов’янських племен, що жили перед тим північніше Карпат, про що йшлося вище. Такого висновку на основі аналізу історичних джерел, проведеного незалежно від археологічних досліджень, дійшов ряд істориків, зокрема Е. Шімек, Г. Ловмянський, Г. Лябуда, які пов’язують появу племені дулібів на території Чехії з переселенням у ці райони частини східнослов’янського племені[204] цього ж імені, що розділилося на окремі частини і ввійшло до складу як східних, так і західних слов’ян.

В. Й. Ключевський, Б. Д. Греков, Л. Нідерле, М. С. Державін та інші[205] дослідники слов’янських старожитностей, спираючись на писемні відомості арабських авторів, зокрема Масуді, про плем’я валіняна, яке мало свого князя і якому віддавна підкорялися інші слов’янські племена, дійшли висновку про існування з VI ст. на території Волині і Прикарпаття племінного союзу східнослов’янських племен, що об’єдналися навколо племені дулібів[206].

В. В. Седов вважає, що в племінне об’єднання дулібів у третій чверті І тис. входили племена деревлян, волинян, полян, навіть південна частина дреговичів[207].