Розділ «Частина друга Античні держави Північного Причорномор’я»

Далі протягом II ст. до н. е. правили різні царі, про яких ми маємо ще менше відомостей. Дослідники більш-менш одностайно поділяють думку, що на початку цього століття царював Спарток V. З датованих епіграфічних пам'яток відомо, що в 178—176 рр. до н. е. Камасарія і Перісад III зробили присвяти в Дідімейон поблизу Мілета, а дельфійський декрет на їх шану відноситься до часу близько 170 р. до н. е.[674]. Керуючись такими хронологічними межами, дослідники історії Боспору визначили різні, наведені в таблиці, періодизації їх правління[675].

Отже, хронологія правління останніх Спартокідів в основному умовна, тому в ній є такі значні розходження. Серед них вирізняється Камасарія, яка певний час правила одноосібно, потім стала співправителькою свого чоловіка і сина, а згодом вийшла вдруге заміж за якогось Аргота [КБН, 75]. Згідно з елліністичною традицією, Камасарія і Перісад наділені титулами-епіклезами: Філотекна і Філометор, які свідчать про тісні родинні стосунки між матір'ю і сином та, можливо, родом Мітридатідів.

Найважливіші події наприкінці правління Перісада V й династії Спартокідів були пов'язані зі скіфами й сарматами. За правління останніх боспорських царів спостерігається значна несталість політичного життя. Зміцнення сарматів у причорноморських степах, витіснення ними скіфів і створення останніми свого царства в Криму, безсумнівно, тією чи іншою мірою відбилися на долі всіх причорноморських держав.

Цікаво відзначити, що, незважаючи на те що боспорські міста входили до однієї держави, в кожному з них, особливо в III—II ст. до н. е., спостерігається значне зміцнення оборонної системи. У перші десятиліття III ст. почалося створення нового оборонного комплексу в Пантикапеї; у III—II ст. до н. е. відновлені міські укріплення Фанагорії, Мірмекію, Тіритаки; в середині III ст. до н. е. заново було переплановано й збудовано м. Порфмій. Повсюдна організація оборонної системи міст у цей час, певно, пояснювалася нестабільним зовнішньополітичним становищем як у державі, так і в усьому світі. Кожне місто Боспору намагалося власними силами забезпечити свою оборону, що ще раз підкреслює живучість полісних традицій.

За свідченням Страбона [VII, 4, 4], останній Спартокід, «не будучи в змозі протистояти варварам, які вимагали данину більшу, ніж раніше, передав владу Мітридату Євпатору». Виникає питання, хто ж саме були ті варвари?

Більшість дослідників, спираючись на дані Страбона про кримських номадів, які «ведуть війни через данину» [VII, 4, 6], новелу Лукіана Самосатського «Токсарид» та херсонеський декрет на честь Діофанта [ІРЕ, І2, 352], вважають, що це могли бути скіфи за царів Скілура і Палака[676]. Однак з'являється все більше даних, що в другій половині і особливо наприкінці II ст. до н. е. Боспор зазнавав рішучого натиску і впливу з боку не скіфів, а сарматів[677]. Боспорці змушені були сплачувати данину сарматським царям, представники яких для цього прибували в Пантикапей. Більше того, недавня знахідка на Боспорі присвятного напису дочки Скілура Сенамотіс, яка стала дружиною Геракліда — представника боспорської знаті, найімовірніше, члена царської сім'ї, дала змогу дійти висновку, що Боспор мав дружні стосунки зі Скіфським царством і не сплачував йому принизливу данину[678]. Обидва царства були пов'язані тісними узами, скріпленими династичними шлюбами.

Проте згодом ці взаємовідносини порушилися. Так, один з найбільших натисків скіфів на Херсонес наприкінці II ст. до н. е., згідно із Страбоном [VII, 4, 3], примусив громадян цього міста звернутися за допомогою до царя Мітридата VI Євпатора. Це звернення поклало початок новому етапу не лише в політичній історії Херсонеса й Боспору, а й усього Північного Причорномор'я[679]. На чолі війська, яке боролося з кримськими скіфами, стояв Діофант [IOSPE, I2, 352][680].

У декреті на честь Діофанта є дані, які безпосередньо-стосуються Боспору: «Він [Діофант] відбув у боспорську місцевість і, здійснивши там за короткий час багато великих діянь, знову повернувся в наші місця» [IOSPE, І2, 352, 9—10]. Які саме були ці діяння, невідомо. Це могло бути прохання Перісада про надання йому допомоги Мітридатом; повне підкорення Боспору Мітридатом; дипломатична місія стратега про передачу влади понтійсЬкому царю або з метою забезпечення нейтралітету боспорців у боротьбі Херсонесу зі скіфами тощо[681]. Очевидно, найбільше відповідає дійсності остання версія, оскільки Діофант справді міг побоюватися наступу Перісада, знаючи про боспоро-скіфський договір[682]. Заручившись згодою боспорського царя про нейтралітет, Діофант розбив військо Палака, а Скіфське царство стало частиною Понтійської держави Мітридата.

Після перемоги над скіфами Діофант знову відправився на Боспор. Результатом цього стало юридичне оформлення передачі влади Перісадом Мітридату [IOSPE, І2, 352, 32—33]. Таким чином царська династія Спартокідів, що правила на Боспорі більше трьохсот років, повністю і назавжди втратила владу.

У той час, коли Діофант займався врегулюванням боспорських справ на користь Мітридата, в Пантикапеї відбувся державний переворот під проводом Савмака [IOSPE, I2, 352][683]. Перісада було вбито, а понтійський стратег зумів утекти на кораблі, який прислали за ним херсонесити. Через якийсь час він організував військо, куди ввійшов десант з трьох херсонеських кораблів, і порівняно швидко оволодів опорними пунктами повстанців на Боспорі — Пантикапеєм і Феодосією, придушив повстання, а Савмака відправив в Понт, де його, певно, стратили.

Характер і мета цього повстання, його рушійні сили й особа Савмака не мають однозначного тлумачення[684]. Найпоширенішою є концепція, згідно з якою на Боспорі повстали скіфські раби, оскільки сам організатор походив з рабів. Вважається також, що головною рушійною силою повстання були різноманітні верстви міського й сільського населення всього Східного Криму[685].

Згідно з останньою концепцією, Діофант за короткий час воєнних дій на Боспорі покарав не всіх його учасників), а лише Савмака і близьких до нього людей, які й були тими скіфами, що згуртувалися навколо Савмака і про яких ідеться в декреті [TΏN ПЕРІ ΣAYMAKOY EKYΘAN][686].

Із змісту документа ясно, що в повстанні не брали участі інші скіфи, крім тих, які згуртувалися навколо Савмака; змова, найімовірніше, була влаштована групою скіфів на чолі з Савмаком, щоб виступити проти Діофанта і зробити державний переворот на Боспорі.

Свідчення про справжнє походження Савмака і його права на престол невідомі. Втім ніщо не заважає вбачати у його особі знатного скіфа, який, можливо, був одружений з однією із Перісадових дочок, належав, як і Сенамотіс, до роду Скілура[687].

Саме тому він зміг виступити проти Діофанта, який уособлював найбільшого ворога боспорського трону, бо шляхом дипломатичних хитрощів зумів переконати Перісада без боротьби передати владу понтійському царю.

При цьому зовсім не відомим залишається ставлення до таких вирішальних подій в історії держави громадян боспорських міст, зокрема Пантикапею і Феодосії, які, до речі, найбільше зберігали полісні традиції і для яких зовсім не байдужою була доля вітчизни. Можливо, що херсонесити, щоб не загострювати надалі відносини з боспорськими греками, в Діофантовому декреті, зміст якого, звичайно, ними стверджувався, навмисно не згадали про останніх.

Після придушення Діофантом повстання Боспор встановив свою незалежність. У цьому неабияку роль зіграв Херсонес Таврійський, який не лише звернувся за допомогою до Мітридата, а й всіляко підтримував його полководця — три кораблі з воїнами брали активну участь у боях на боспорській землі. Звичайно, річ була не тільки в тому, щоб завершити підкорення скіфів понтійському царю й повністю позбавити Херсонес від варварської загрози, а в необмеженому прагненні Мітридата створити велику державу. Підкорення Боспору в цих експансивних планах становило одну з найголовніших ланок. Звернувшись за допомогою до честолюбного понтійця в боротьбі проти скіфів і отримавши її, херсонесцям надалі не залишалося нічого іншого, як підтримувати цього стратега, який виконував волю свого царя.

Можливо, на Боспорі, як і в інших античних містах, на той час вже діяли промітридатівські угруповання, і тому він порівняно швидко підкорився Понтійській державі. Подібне угруповання тут могли створити противники Перісада, які в його особі вбачали головного винуватця економічного занепаду й посилення скіфського впливу. Мітридат же славився філеллінською політикою, надавав свободу грецьким полісам, захоплювався їх культурою, знав і виконував грецькі релігійні обряди, особливо шанував Діоніса і Геракла, з якими згодом почав себе уособлювати [App., Mithr., 10, 112; КБН, 31, 979].

Політичний статус Боспорської держави в цілому і окремих її територій після приєднання до володінь Мітридата відомий мало. Значно поліпшується монетне карбування порівняно з монетами останніх Спартокідів[688]. Окрім Пантикапею право карбування отримали Горгіпія і Фанагорія, що вказує на їх формальну самостійність і додержання окремих полісних традицій. У межах хори міст продовжувало розвиватися аграрне господарство, завдяки чому населення забезпечувалося необхідними продуктами. Частина продуктів віддавалася понтійському царю як данина. Але вже перша війна Мітридата з Римом (89—84 рр. до н. е.) показала, яким важким тягарем може стати підпорядкування понтійському царю. Війна порушила давно налагоджені торговельні зв'язки боспорців.