Розділ «Частина друга Античні держави Північного Причорномор’я»

Все це вказує на те, що економічні взаємовідносини мали дещо інший характер, ніж у попередні часи. Вперше самі афіняни звернулися до Спартока за допомогою. Це дає привід думати не лише про те, що в період окупації Афін Деметрієм Поліоркетом припинився експорт боспорського хліба, а й про неспроможність Спартока вивозити таку велику його кількість, як за правління Левкона та Перісада[651].

Звертає увагу в зазначеному декреті і свідчення про те, що Афіни зобов'язувались допомагати Спартоку «всіма силами і на суші і на морі», якщо хто-небудь піде війною на володіння його предків чи самого царя [IG, II2, 653]. Таке зобов’язання свідчить, безсумнівно, про існування політичного договору, але наскільки він був реальним, сказати неможливо. На брак такого договору до захоплення Афін Поліоркетом, імовірно, вказує те, що Боспор залишився байдужим до долі афінян, поки вони самі не нагадали про себе. Тим паче Афіни перебували в такому стані, що навряд чи змогли б допомогти Спартоку, володіння-якого скорочувались.

Цікаво, що під час правління Спартока змінилась типологія, емблематика і вагова система золотих і срібних монет. До фінансування їх випуску залучався храм Аполлона, що також вказує на скорочення економічної спроможності царя[652]. Однак пантикапейські монети зберігали ознаки старої полісної системи, що свідчить про переважне володіння громадою пантикапейців правом їх карбування.

За правління Спартока припинило існування Єлизаветівське городище, яке тривалий час було головним центром греко-варварської торгівлі в районі Північно-Східного Приазов’я — Подоння і крайнім північно-східним пунктом торговельної діяльності боспорців[653]. Однак дуже скоро на його місці виникла боспорська колонія грецького типу, основним заняттям якої вважається добування найцінніших донських порід риб[654]. Цілком можливо, що з втратою територій варварських об'єднань, які постачали на Боспор хліб і рибу, боспорцям самим довелося зайнятись рибним промислом, щоб не втратити престиж на Понті в торгівлі з античними містами. Головними постачальниками імпортної продукції в нову колонію, певно, через посередництво Боспору, виступали Синопа, Гераклея Понтійська, Херсонес Таврійський, Фасос, Колхіда, а також малоазійські міста. Симптоматично, що серед торговельних центрів не було Афін.

Єлизаветівським городищем субколонізація Боспором дельти Дону не обмежилась. Особливий інтерес у зв'язку з цим викликає заснування боспорцями Танаїсу наприкінці IV — на початку III ст. до н. е. У Північному Причорномор'ї це найпізніша грецька колонія. І як кожна колонія вона існувала самостійно, незалежно від своєї метрополії, проте була тісно пов'язана з нею економічно і навіть залежала від її торгівлі[655]. Танаїс виник тоді, коли на Боспорі відбувалися значні економічні зміни, проходила переорієнтація торговельних зв'язків через скорочення експорту хліба і бажання продовжувати отримання худоби й риби. Заснування Танаїсу в далекій від міст Боспору місцевості меотійського узбережжя, у центрі розселення варварських племен мало сприяти й розширенню торгівлі з місцевим населенням. Але існування цього міста протягом трьох віків як незалежного від Спартокідів поліса елліністичного типу з яскраво вираженими полісними структурами[656] може свідчити про те, що не стільки економічні, скільки політичні причини спонукали якихось боспорців заснувати своє незалежне місто. Можливо, спершу це були прихильники законної влади на Боспорі, з якими розправлявся Євмел.

Віддаленість міста від грецьких центрів і близьке сусідство варварів сприяли швидкому розвитку синкретизму не лише в культурі, айв економіці, соціальних і політичних відносинах і багатьох сферах життя. Завдяки Танаїсу боспорці за правління Спартокідів торгували з різними варварськими племенами.

Дещо менше можна сказати про політичні та економічні дії наступника Спартока III — Перісада II (близько 280 — після 250 р.), коли тут залишилось лише відлуння про розквіт і впливовість колишніх Спартокідів як в античному світі, так і серед варварів. Спочатку Перісад іменувався «архонтом Перісадом, сином Спартока» або «царствуючим Перісадом, сином Спартока» [КБН, 20, 21, 1036]. Проте на відміну від свого батька він, на деякий час, напевне, зумів знову підкорити своїй владі сусідні племена, оскільки в одному з присвятних написів, залишеному його сином Левконом, відновлена пишна титулатура — «архонт Боспору і Феодосії, царствуючий над сіндами, всіма меотами і фатеями» [КБН, 25]. Однак цей єдиний документ може свідчити лише про те, що Перісад II на короткий строк домігся успіхів у стабілізації економічного й політичного становища, встановивши кордони Боспорської держави в межах IV ст.

Надалі, а можливо, навіть ще за його часів іншоетнічні об'єднання знову вийшли з-під опіки боспорців. Назавжди перестала існувати в 70—60 роки III ст. до н. е. боспорська колонія на Єлизаветівському городищі, що, певно, можна пояснювати як розвитком несприятливих тенденцій у степових районах Північно-Східного Причорномор'я, викликаних збільшенням агресивності кочових сарматських орд[657], так і появою поблизу більш-менш значного міського центру — Танаїсу. Руйнівні вторгнення галатів на територію Балканського півострова і Малої Азії, з одного боку, і сарматів на східні землі Боспору і Скіфії, — з другого, значно ускладнили стан зовнішньої торгівлі, що відповідно зумовило поступовий економічний спад[658]. До цього долучилась і загальна екологічна катастрофа — довголітня засуха. Це була загальна доля всіх народів, які населяли Північне і Західне Причорномор'я. Але Перісаду II до деякої міри вдалося на певний час стабілізувати становище у своїй державі і навіть зав'язати безпосередні контакти з Делосом і Єгиптом. Зокрема, в делоське святилище Аполлона 250 р. до н. е. він подарував дорогоцінну чашу і, можливо, звертався до оракула. Але найбільший інтерес викликають його взаємовідносини з Єгиптом[659].

Щодо боспорсько-єгипетських контактів існують дві основні концепції. Майже всі вони переважно ґрунтуються на археологічних пам'ятках і відомому документі — папірусі 254 р. до н. е. з архіву Зенона [Р. bond., 7, 1973], в якому повідомляється про посольство Перісада II до Єгипту: «Аполлоній вітає Зенона. Як тільки прочитаєш листа, пошли в Птолемаїду екіпажі та інші транспортні засоби, а також в'ючних мулів для послів від Перісада й аргоських феорів, яких цар направив для огляду Арсіноїтського йому ...».

Згідно з першою концепцією, Єгипет виступав небезпечним конкурентом Боспору в хлібній торгівлі, що призвело до скорочення експорту боспорського зерна в Афіни і погіршення економічного становища Боспору[660]. Мета посольства Перісада II до Птолемея II Філадельфа полягала у врегулюванні питань, які стосувались хлібного експорту.

На противагу висловлена думка, яку останнім часом поділяє чимало дослідників, що ніякої конкуренції між Єгиптом і Боспором не існувало[661]. Навпаки Птолемеї прагнули встановити дружні стосунки з боспорцями (в той час вони воювали за свої переваги лише в Східному Середземномор'ї). У такій ситуації їм важливо було заручитись якоюсь підтримкою великої держави на Понті[662]. Про боспорсько-єгипетські зв'язки свідчать також різноманітні археологічні матеріали (персні «птолемеївського» типу, скульптура, кераміка).

Недавно знайдена німфейська фреска із зображенням єгипетського корабля «Ізіда» та графіто з іменем Перісад на ній (в числі багатьох написів) значно доповнюють різноманітні джерела про налагодження між Боспором і Єгиптом дружніх контактів і обмін посольствами[663]. Розквіт птолемеївського царства приваблював учених і митців. Сюди з'їзджалися в «пошуках щастя» мандрівники з усіх кінців античного світу. Наприклад, боспорський філософ-стоїк Сфер, учень Зенона з Кітіона і Клеанфа з Ассоса, «... досягнувши великих успіхів в науках, поїхав у Олександрію до Птолемея Філопатора» [Diod. Laert., VII, 177]. Однак це були спорадичні зв'язки, бо вони не внесли істотних змін у життя Боспору, який поступово і невпинно йшов до занепаду, незважаючи на всі зусилля Перісада II поліпшити економічний стан.

На час правління Спартокідів у першій половині III ст. до н. е. припадає грошова криза на Боспорі[664]. Для монетного карбування в цей час характерні брак монет з дорогоцінних металів, деградація ваги мідних монет, випуск великої кількості їх з накарбуванням, перекарбуванням, швидке знецінення, запровадження нових типів монет, недбалість у їх виготовленні. Причини цієї кризової ситуації в основному крилися у незадовільному зовнішньо- і внутрішньополітичному стані країни: посиленні конкуренції у торгівлі з Єгиптом, занепаді Афін, ускладненні відносин зі скіфами та міжусобній боротьбі синів Перісада, загальній слабкій економічній ситуації в античному світі через поширення золотих монет македонських царів, недостачу дорогоцінних металів і т. ін.

Грошова криза протягом першої половини III ст. до н. е. охопила всі північнопонтійські держави. Це наводить на думку, що, крім внутрішніх причин, існувала загальна спільна причина. Археологічні дані в багатьох регіонах фіксують майже повне припинення життя на сільськогосподарських округах, що було викликано екологічною кризою і, відповідно, тотальною зміною демографічної та воєнно-політичної ситуації у кочовому світі Степу в зв'язку з першими вторгненнями сарматів[665]. «Можна припускати, що саме різка дестабілізація ситуації у світі варварів, «світового коридору», яка призвела до розорення землеробських територій — основної економічної бази грецьких держав цієї зони — і викликала серйозні економічні труднощі, була тією головною причиною, яка призвела до грошової кризи. Характер і розвиток цих криз, а також їх подолання в різних центрах залежали від конкретних економічних і політичних обставин, які складались в окремих районах на фоні загальної для Північного Причорномор'я ситуації»[666].

Занепад сільської округи на Боспорі, а разом з цим і зменшення товарного зерна, яке було тут головним джерелом багатства, в результаті спричинилося до грошової кризи. У другій половині III ст. почався поступовий вихід з цієї кризи і налагодження грошового обігу в державі, яке, однак, не змогло вивести економіку на рівень її розвитку за правління ранніх Спартокідів. Але в цілому боспорці, на відміну від ольвіополітів, не зазнали катастрофічних збитків. Великі багатства, якими володіли крупні землевласники і купці, дали змогу розширити внутрішню торгівлю[667]. Крім того в III ст. до н. е. на Боспорі почали інтенсивно розвиватися ‘виноробство і ремесла.

За деякими даними складається враження, що саме в елліністичний час на Боспорі надавалося особливого значення спеціалізації окремих міст по виробництву певних продуктів і ремісничих виробів. Якщо в Пантикапеї були зосереджені кращі майстерні по виробництву кераміки, торевтики, зброї, скульптури і багатьох інших речей, то Мірмекій і Тіритака славилися своїм виноробством і рибозасольними комплексами. На території Мірмекію, наприклад, відкрито десять виноробних господарств, в одному з яких знаходилося три цистерни для вина загальною місткістю 7830 л. Периферійні міста і поселення займалися переробкою сільськогосподарських продуктів. Окрім того в більшості міст існували невеликі бронзо ливарні, залізообробні та керамічні майстерні. Історія Боспорської держави після смерті Перісада II у другій половині III — II ст. до н. е. на відміну від попередніх часів значно менше відома. Лише окремі згадки імен царів трапляються в епіграфічних документах[668]. Економічний спад, зменшення торгівлі спричинилися до втрати інтересу в античному світі до історії Боспору. Періодизацію подальшого правління боспорських царів точно не визначено. Щодо їх хронологічної послідовності існує низка гіпотез[669].

Рис. 55. Пантикапей. Царський курган. Реставрований вхід до дромосу: а — вигляд ззовні; б — вигляд зсередини.

Імовірно, що після Перісада II спочатку правив його син Спарток, якого Левкон вбив через Алкатею, яка згодом вбила Левкона [Schol. ad Ovid. Ibis., 310]. Останній відзначився енергійною діяльністю, спрямованою на подолання грошової кризи, і проклав надійний шлях для подальшого врегулювання монетної справи на Боспорі[670]. За його правління було випущено царську серію монет, можливо, внаслідок значних фінансових витрат на воєнні дії і збідніння міської казни.

Проте остаточний вихід із грошової кризи було знайдено за Гігієнонта, який правив близько 220—200 рр. до н. е. Його ім'я збереглося лише на монетах і клеймах, але тільки з титулом архонта, що значно вирізняє його серед представників династії Спартокідів, які іменувалися подвійною титулатурою: архонт-цар (починаючи з Перісада II майже традиційним став царський титул)[671]. Існує припущення, що Гігієнонт — не спадкоємець царського роду, а чоловік Алкотеї — першої дружини Спартока, яка відплатила Левкону II за його вбивство. Проте імовірніше, що він був одним із молодших братів, які найчастіше отримували нетрадиційні династичні імена. Інакше, враховуючи навіть умовне датування правління Спартока IV, Левкона II і Гігієнонта (близько 50 років), наслідування влади Спартокідами могло б порушитись.

Гігієнонт вперше на Боспорі випустив від свого імені золоті і срібні монети, чим повністю стабілізував стан у грошовій сфері[672]. Використання у титулатурі тільки звання архонта може свідчити також про його прихильність до полісно-демократичного правління, що могло відбитися як на титулі, так і на прагненні збільшити права боспорських полісів, тим паче, що варварські володіння, завдяки яким спочатку встановився царський титул, було повністю втрачено[673].