Тіритакські укріплення захищали Пантикапей, Тіритаку, Мірмекій, Порфмій, а на азіатському боці — острови з містами Фанагорія, Кепи і Гермонасса[584]. Можливо, саме вони зі своїми сільськими округами складали основу першої Боспорської держави. За археологічними даними ці міста в першій половині V ст. до н. е. займали невелику площу. Зокрема, найбільший з них Пантикапей — близько 9 га. Кількість населення в містах, на думку В. П. Толстикова, не перевищувала 2—3 тис. чоловік, а в усіх полісах могло проживати приблизно 15 тис., з яких майже 5 тис. складали боєздатні чоловіки. За такої демографічної ситуації боспорські греки, об'єднавшись, спроможні були спорудити Тіритакські оборонні вали за допомогою мирно настроєних місцевих осілих племен (сіндів), також зацікавлених у захисті від кочовиків. Проте за межами оборонних кордонів залишився Німфей — один з найбагатших полісів Боспору. Біля нього утворився новий шлях для скіфів на протилежний берег Керченської протоки.
Для боспорців зведення оборонного кордону мало надзвичайно важливе значення. Набагато довший і важчий для номадів шлях до переправи в Сіндику в обхід тіритакського валу згодом звів нанівець ефективність й інтенсивність їхніх походів[585].
Значну увагу Археанактіди приділяли релігійній справі. Про це передусім свідчить будівництво великого храму Аполлона Спасителя в Пантикапеї, спорудження якого відноситься до початку їхнього правління — близько середини V ст. до н. е.[586]. Храм став центром шанування Аполлона не лише пантикапейцями, а й громадянами інших боспорських міст. Водночас він був символом релігійної амфіктіонії і загальнополісного об'єднання під владою Археанактідів, які традиційно виконували в цьому храмі обов'язки жерця (сакрального басилевса). Таку величну культову споруду в першій половині V ст. до н. е. можна було збудувати лише загальними зусиллями боспорців за наявності релігійної амфіктіонії.
Важливе значення цього храму і культу Аполлона в діяльності Археанактідів підкреслювалося карбуванням рідкісних монет з легендою АПОΛ (скорочене ім’я бога або храму) і його культовою символікою, які мали обіг на території всього Боспору. На основі аналізу цих монет визначають чотирьох правителів династії Археанактідів[587]. Останнім часом ці монети трактуються як емісія верховної симахії і релігійної амфіктіонії[588], що, врешті-решт, не суперечить одне одному, бо храм Аполлона був сакрально-політичним центром об'єднання.
Основою економіки полісів незалежно від їхнього політичного статусу було сільське господарство з усіма його структурними елементами — землеробством, скотарством, садівництвом і, можливо, виноградарством[589]. Крім того розвивалися промисли і ремесла: залізоробне, бронзоливарне, ювелірне, керамічне, кам'яно-, дерево- і кісткообробне[590]. Повсюдно спостерігається їх інтенсифікація. У металургійному виробництві використовувалася власна керченська руда. Залишки металургійної майстерні в Пантикапеї вказують на те, що тут виробництво заліза ще не було відокремлене від ковальської обробки. Вироби з кольорових металів не мали широкого попиту серед варварського населення. Імпорт грецьких виробів дещо зріс лише в Сіндику, де почалася перебудова господарства в напрямку збільшення виробництва додаткових продуктів для обміну з полісами.
Велася жвава торгівля, але її організація майже не відома. Грошовий обіг забезпечував Пантикапей в основному випуском дрібних номіналів, що, напевно, було пов'язано з наявністю великої кількості дрібних споживачів і виробників[591]. До часу правління Археанактідів належить дві паралельні групи монет, які мали в основному емблематику Аполлона[592]. У зовнішній торгівлі використовувалася в V ст. до н. е. інтерлокальна монета Кізіка.
Із завоюванням Іонії персами і падінням Мілета торгові зв'язки змінюються. На перше місце після переможного завершення боротьби з персами виходять Афіни, які почали контролювати прохід в чорноморські протоки[593]. Археанактіди заохочували торгову діяльність боспорців, що підтверджує наявність значної кількості імпорту різноманітного посуду аттичного виробництва, хіоських та фасоських амфор, в яких імпортувалося вино й маслинова олія. Окрім цього з Афін і Коринфа до Боспору привозили теракотові статуетки, мармурову скульптуру, металеві вироби, ювелірні прикраси і одяг. Значне збільшення афінського імпорту простежується у третій чверті V ст. до н. е., коли Афіни повністю заволоділи чорноморськими протоками.
Соціальне розшарування населення, особливо сільського, ще не було яскраво виражене. Використання масової рабської праці на Боспорі, які в інших регіонах Причорномор'я, не помічається. Про наявність рабовласників, в тому числі й храмових, можна лише висловлювати здогади. За правління Археанактідів збільшився наплив місцевого населення в міста, зокрема заможних представників з Сіндики і, можливо, меншою мірою, номадів. У відносинах з боспорськими греками провідну роль відігравали сінди[594]. В соціально-економічному плані сінди та меоти були найрозвинутішим місцевим населенням. Психологічна близькість з сіндами диктувалась однаковим з еллінами образом життя. Над усе елліни цінували землеробство, яке у місцевих племен мало значний розвиток. Із свого боку дружелюбні сінди дозволили на побережжі заснувати колонії і зуміли швидко оцінити й сприйняти надбання греків. Рядове сільське населення Сіндики в V ст. до н. е. матеріально було багатшим, ніж скіфи Східного Криму і меоти[595]. При Археанактідах сіндська знать встановила економічні, культурні та родинні відносини з аристократією грецьких міст, особливо азіатської частини Боспору і Німфею. Войовничіші меоти, навпаки, продовжували досить стримано, а може й вороже ставитися до греків[596]. Взагалі зв'язки із місцевим населенням Боспору, етнос якого невизначений, а також скіфськими номадами в цей час ще не набули особливого економічного значення. Щоправда, існує думка, що між ними не тільки встановлювалися інтенсивні контакти, але й що номади, інтегровані в античні поліси, були основним виробником у Боспорській державі[597]. Проте на перших етапах розвитку боспорських полісів, які традиційно зберігали єдність громадянської общини, навряд чи могло бути прийнято до їхнього середовища значну кількість варварського населення, а особливо номадів. Хоч у V ст. відзначається седентаризація якоїсь їх частини, вони в основному зберігали кочовий образ життя. Більше того, з їхнього боку простежується постійна загроза полісам[598]. Не можна також перебільшувати і скіфський вплив у Німфеї, хоча б тому, що в його некрополі виявлено елементи сіндського і грецько-сіндо-скіфського поховального ритуалу, де важко вбачати тільки номадів будь-якого рангу[599].
Що являла собою структура Боспорської держави і яким був офіційний статус полісів і їхніх громадян, невідомо. Однак, враховуючи те, що всі міста Боспору в V ст. до н. е. розвивалися більш-менш рівномірно, автономію при Археанактідах, напевне, зберігали майже всі. Між полісами існували тісні економічні, культурні, релігійні і, звичайно, родинні відносини. Інтенсивніше розвивався Пантикапей. Цікаво відмітити, що у ньому в період спорудження величного храму Аполлона не велося значного житлово-господарського будівництва[600]. Пантикапейці задовольнялися в основному житлами, збудованими раніше. В деяких містах (Мірмекій, Тіритака, Фанагорія), які входили до федерації, і тих, що не входили (Німфей, Феодосія), навпаки, саме в V ст. до н. е. розпочалося розширення територій завдяки новому будівництву. В Фанагорії проводилося терасування схилів, які відокремлювали нижнє плато від верхнього, та влаштування агори з одночасним спорудженням громадських будівель. Кам'яне будівництво велося в Німфеї і Феодосії. У першому значна увага приділялась організації та перебудові святилищ[601].
Аналіз джерел дає змогу дійти висновку про те, що династія Археанактідів не змогла створити сильного політичного об'єднання, в якому з усією очевидністю виявився б справді тиранічний автаркічний режим. Консолідація більшості полісів, які зберігали свою автономію, мала в основному оборонний і сакральний характер. Однак і таке, суто номінальне, об'єднання стало запорукою збереження полісів від можливого підкорення їх скіфською державою. Політика Археанактідів, здійснювана під егідою Аполлона Спасителя, спрямовувалася на винятково мирні взаємовідносини з сусідніми етносами. Врешті-решт перше об’єднання, яким би воно не було, стало основою для створення автаркічної держави. Так завершився етап історії Боспору, пов’язаний з династією Археанактідів.
На основі того ж уривку з «Історичної бібліотеки» Діодора Сицилійського [12, 31, 1] відомо, що владу після Археанактідів отримав Спартак і правив сім років. Він був засновником династії Спартокідів, яка царювала з 438 р. до І ст. до н. е.[602]. Як і стосовно попередніх правителів, поки що немає єдиної думки щодо їх походження і причин зміни правління.
Давні автори, не уточнюючи конкретну етнічну приналежність, відносили Спартокідів до варварів [Plut., De stoic, rep., 20, C-D; Adv. Stoic., 7]. Сучасними вченими висунуто три основні версії щодо їх походження. За першою — Спарток вважався вихідцем із середовища сіндської знаті, хоча, можливо, і скіфської чи скіфо-фракійської[603]. Друга версія припускає походження Спартокідів з місцевої племенної знаті, яка була тісно пов'язана з грецькими купцями і рабовласниками спільністю торговельних і інших інтересів[604]. За третьою — вони належать до скіфського, а точніше, фракійсько-іранського етносу[605]. Існує й протилежна варварській версія еллінського походження цієї династії, яка базується на переважанні еллінських імен над фракійськими серед її представників, та династійному наслідуванні, що було характерною ознакою грецьких тираній[606]. Нині більшість дослідників дотримуються версії фракійського походження Спартока[607], рід якого протягом більше 300 років хоч і зазнавав значної еллінізації, проте зберігав свої традиційні імена. Деякі з них були характерні й для фракійських царів. Найпереконливішим доказом їхньої безперечної спорідненості з фракійськими царями є династійна емблематика, пов'язана з релігією Діоніса й Аполлона. Вірогідно, що один з представників царського двору фракійців міг з'явитися на Боспорі, взявши династійний шлюб, можливо, саме з донькою останнього Археанактіда, у якого не було прямих спадкоємців. У Археанактідах необов'язково вбачати лише правителів. Це, імовірно, рід, представники якого займали різні посади в об’єднанні боспорських полісів. Зважаючи на те, що Спарток правив усього сім років, він, можливо, був уже в літах, і його могли добре знати на Боспорі, якщо він займав при Археанактідах якісь державні посади.
Те, що на чолі грецької держави у V ст. до н. е. стояв фракієць — факт унікальний в історії Еллади. Враховуючи ставлення греків до варварів, можна стверджувати, що ніякі угруповання та союзи на Боспорі не могли б довго утримувати владу тирана за існуючої традиції полісної єдності, якби тиран був чужинцем, який не мав найтісніших родинних зв'язків з попередньою династією або іншим знатним родом. Інша справа, що на відміну від Археанактідів, він побажав правити одноосібно і, можливо, якісь представники цього роду, котрі не примирилися з передачею правління Спартоку, втекли до Феодосії [Anon. Peripl., 77].
У зв'язку з цим відзначимо, що конкретні причини падіння першої династії і роль у цьому Афін, зокрема, Перікла, невідомі. З цього приводу висловлено чимало різних припущень[608], але жодне з них не можна вважати переконливим. За правління Спартока на Боспорі не відбулося ніяких помітних змін у політичному житті, економіці або релігії[609]. Захоплення влади Спартоком ще не означало, що він став повним володарем полісів. Під його контролем залишилися лише ті населені пункти, які були відмежовані за попередньої династії Тіритакським валом. Судячи з усього, Спарток не прагнув до територіального розширення. Отже, є всі підстави вважати, що він лише продовжував політику своїх попередників.
Ситуація почала докорінно змінюватися лише наприкінці правління його сина Сатира (433/32—390/389 рр. до н. е.)[610]. А помітні зрушення в усіх сферах життя боспорців почалися при Левконі І (389—347 рр. до н. е.). Саме цього ініціативного і рішучого діяча в Афінах вважали засновником нової правлячої династії Левконідів [Ael., Var. hist., 6, 13].
Правителі династії Спартокідів у античній літературній традиції, починаючи з Левкона І, характеризуються різними потестарними термінами: архонти, царі, династи, тирани[611]. В боспорських епіграфічних документах Левкои І іменувався архонтом Боспору і Феодосії [КБД, 1111], а відносно підкорених народів — басилевсом [КБН, 6]. Які титули насправді мали Спарток і Сатир, можна тільки здогадуватись. Можливо, титул архонта Левкон успадкував від батька.
Певно, впровадженням цього терміна в офіційну титулатуру Спартокіди намагалися замаскувати тиранічний характер своєї влади щодо вільних грецьких громадян. Цей політико-правовий термін вони принципово могли наслідувати від Археанактідів, які в свою чергу запозичили його з полісної практики, де архонти були верховними магістратами, нерідко з епонімними функціями, як і Левкон[612].
Але оскільки офіційний титул архонта в боспорських документах вживається лише стосовно Левкона І, за якого вперше набули такого великого розмаху афіно-боспорські взаємовідносини і посада архонта була піднята на високий політичний щабель, навряд чи його варто переносити на Археанактідів, яких треба, за Діодором, називати царями.
Боспорська тиранія є поодиноким своєрідним явищем у конституційній історії античного світу. Вона відрізняється від тиранії в Сиракузах і Гераклеї Понтійській, від короткочасних міських тираній елліністичного часу і не схожа з винятковою βασιλεια (царською владою східного чи елліністичного типу)[613].
Характерним для влади Спартокідів, починаючи з Левкона І, було підкорення усіх греків на Боспорі Кіммерійському; довічний «архонтат» без будь-якої помітної участі громадянської общини у виборах чи зміні посади верховного магістрата; співправління архонта з синами чи братами[614]; поширення влади під титулом басилевса на підкорені племена; створення сильної воєнної системи як для забезпечення мирного співіснування у державі, так і на противагу скіфам, які в цей час складали найсильніше об'єднання номадів у Північному Причорномор'ї.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба» автора Толочко П.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга Античні держави Північного Причорномор’я“ на сторінці 12. Приємного читання.
TextBook