Розділ «Частина друга Античні держави Північного Причорномор’я»

Вирішивши, що без сторонньої допомоги Феодосію підкорити не вдасться, Левкон уклав угоду зі скіфами. Незважаючи на гераклейську допомогу, оборонні стіни, добре навчених воїнів, Феодосія здалася і була приєднана до Боспору у 80-ті роки IV ст. до н. е.[621]. Варто відзначити, що. в цій війні Левкон показав свою жорстокість. Він наказав скіфським кінним лучникам розстрілювати своїх воїнів, якщо вони почнуть відступати під натиском гераклеотів, які висадилися на берег у різних місцях, щоб зняти блокаду з обложеного міста [Роlуаеn., б, 9, 4]. Левкон І до титулу архонта Боспору приєднав титул архонта Феодосії. Особливий політико-правовий статус цього міста вказує на те, що воно до певної міри за своїм становищем відрізнялося від інших полісів, які складали цілісну державу. Це, звичайно, пояснювалося його географічним розташуванням та наявністю незамерзаючого порту. Одночасно з підкоренням Феодосії простежується короткочасна фінансова й політична криза, зокрема організація змови проти Левкона, в якій брали участь усі соціальні угруповання. Але рішучий, ініціативний архонт швидко налагодив становище в державі.

Невдовзі, у першій половині IV ст. до н. е. була також приєднана столиця Азіатського Боспору — Фанагорія, громада якої теж прагнула до самостійності. Припинення власного карбування та зруйнування міських оборонних укріплень у першій половині IV ст. до н. е. свідчать про те, що Левкон силою підкорив Фанагорію[622].

Наступний етап експансійної політики Левкона був пов'язаний з підкоренням Сіндики. Як саме проходив цей важливий етап в історії Боспору — невідомо. Можливо, аристократія і громадяни полісів після завоювання Феодосії і значного розширення держави підтримали Левкона як потенційного вождя для остаточного підкорення сіндів і племенних угруповань на північ від Тамані.

Комплекс різноманітних заходів був спрямований на цю акцію: дипломатичні переговори, інтриги, дарунки вождям, укладення шлюбів і т. ін. Значну роль зіграло приваблювання знаті на свій бік за допомогою посвячень в діонісійські таїнства, які набули широкого поширення при Левконі. Припущення, що приєднання до Боспору сіндів, меотів, торетів, дандаріїв, псессів, які називалися в титулатурі Левкона [КБН, б, б А, 8], було пов'язане із запеклими військовими діями, здається перебільшеним, хоча окремі воєнні сутички могли мати місце. Серед приєднаних племен сінди займали особливе становище в державі завдяки дружнім стосункам з боспорцями і високому економічному розвитку. Ряд дослідників вважають, що сінди в V ст. до н. е. перебували на початку формування основ державності, що нібито випливає з випуску ними власної монети з легендою ΣΙΝΔΩΝ[623]. Але слід зазначити, що ці монети, як за типологією, так і за семантикою, мають суто грецькі ознаки[624]. Інша справа, що Спартокіди якийсь час на прохання сіндів незадовго до їх підкорення на своєму монетному дворі карбували монети для обігу на їхній території. Зображення Геракла і коня на цих монетах, певно, може свідчити про те, що боспорці знали варіанти етногенічних легенд, за якими цей грецький герой виступав першопредком багатьох етносів.

Важливе місце в історії Боспору за часів правління Сатира і Левкона займали взаємовідносини з Афінами, які вже в 90-ті роки IV ст. до н. е. були оформлені спеціальною угодою[625]. У ній, зокрема, передбачалася видача злочинців і підозрілих осіб, які могли переміщатися з Боспору в Аттику і навпаки, а також відповідне судочинство щодо цього. Саме такими дружніми контактами між двома державами пояснюється бажання Сопеїда, сина начальника великої області в державі Сатира, можливо, сінда за походженням, втекти з Афін у Візантій, а не на Боспор. Через порушення правил комерції він був позбавлений права залишатися в Афінах, куди його відправили для здобуття вищої освіти та удосконалення ведення торгових операцій. Ісократ також згадує про значні привілеї, які мали афіняни в хлібній торгівлі з Боспором [Isocr., 17, 57].

В Афінах були поставлені стели Сатиру, можливо, Левкону І, а також його синам, які стали проксенами цього міста, отримавши, таким чином, значні переваги перед іншими. Вся економічна політика Спартокідів визначалася прагненням отримати від сільського господарства греків та варварів якнайбільші прибутки. Демосфен називав Левкона І господарем боспорського хліба [Dem., 20, 31].

Спартокіди щорічно передавали Афінам близько 400 тис. медимнів (16380 т) безмитно, тобто фактично презентуючи їм 300 медимнів (540 т) хліба [Dem., 20, 31].

За свідченням Страбона [VII, 4, 6], Феодосія теж стала значним портом, з якого тільки за Левкона І було вивезено в Афіни 2100 тис. медимнів хліба (86 тис. т). Окрім того, сам Демосфен, який піклувався про добробут боспорців, отримував від них щорічно 1 тис. медимнів (41 т) безмитного хліба. Спартокіди забезпечували своїм зерном половину населення цього великого на той час міста. Декрет на честь синів Левкона [IG., II2, 212] свідчить про те, що афіняни всіляко намагалися віддячити Спартокидам за безмитну торгівлю хлібом і першочерговість у навантаженні кораблів [Dem., 20, 29 sq.].

Будучи верховними царями етнічних об'єднань в окрузі грецьких полісів, Спартокіди одержували значні доходи, в тому числі зерно від своїх підданих, яке вивозилося на продаж.

Окрім Афін боспорці торгували з південнопонтійськими містами Синопою та Гераклеєю, Фасісом в Колхіді, Хіосом, Фасосом, Паросом та ін.

В обмін на хліб, рибу, шерсть боспорці діставали дорогоцінні ювелірні вироби, одяг, скульптуру, високохудожні розписні вази, серед яких чимало виготовлених спеціально для Спартокідіз і їхніх родичів, вино, маслинову олію[626].

Поряд з цим значно зросло на Боспорі виробництво різноманітних речей, у тому числі надзвичайно дорогих, які поширювалися серед місцевої аристократії, а особливо в середовищі елітарної верхівки скіфських номадів і сіндів.

За правління Левкона І територія Боспору зросла до 5 тис. кв. км[627]. Він став найбільшою після Сиракуз державою цього часу. Із заходу вона була захищена Узунларським і Тіритакським валами. Велика частина цієї території Боспору була відведена під сільське господарство, яке забезпечувало всім необхідним не лише боспорців, але й давало багато товарного хліба, продуктів тваринництва і, можливо, вина. Землю обробляли як греки, так і місцеві осілі землероби, підвладні Спартокідам.

Вже у IV ст. до н. е. на Боспорі вирізняється значний прошарок аристократії [Isocr., 17, 3 sq; Polyaen., 6, 9, 2], серед якої були еллінізовані представники аборигенної знаті. Роль грецького полісного громадянства в державі маловідома. Окремі натяки в промові Ісократа [17, 5] і розповіді Поліена [6, 9, 2, 3] вказують на те, що вони противилися тиранічному режиму. Але явно воєнізована і водночас спрямована на збільшення добробуту влада Спартокідів сприяла всебічному розвитку економіки і культурно-політичних зв'язків та поступовому збагаченню усіх верств населення, широкому будівництву і благоустрою усіх міст, зміцненню оборонної системи держави, розвитку сільського господарства. Найбільше піднесення останнього спостерігається з другої чверті IV ст. до н. е., коли в околицях міст створюється традиційна антична система земельних наділів з відповідними садибами[628]. Спартокідам вдалося створити велику державу, яка за своєю могутністю могла суперничати з сусіднім скіфським царством. «Постійна небезпека з боку скіфського царства була тим цементом, який згуртував навколо влади і грецькі і негрецькі елементи Боспорської держави, які бачили запоруку своєї самостійності, свого економічного та культурного процвітання в розумній і твердій військовій політиці Спартокідів»[629]. Створена ними держава постійно зміцнювалася і завдяки зовнішній політиці. За безперервний потік хліба Афіни гарантували Спартокідам не лише матеріальні блага, майнове зростання, залучення до високої культури, а й політичну та військову підтримку. Отже, перші Спартокіди зуміли остаточно пристосувати полісний устрій боспорських міст до надполісної державної структури з тиранічним режимом. Ідеї возз'єднання всіх еллінів і сусідів-варварів, домагання гегемонії в усьому регіоні визначали політику ранніх Спартокідів, але здійснити їх зміг лише Левкон І.

Глава 3

Боспорська держава у другій половині IV — І ст. до н. е.

Ранні Спартокіди, зокрема, Левкон І, заклали основи великої держави на Боспорі, яка відрізнялась від усіх інших припонтійських полісів не лише розмірами і кількістю підкорених іншоетнічних об'єднань, а й своєю політико-правовою структурою із своєрідним синкретизмом влади архонта для еллінів і царя для місцевого варварського населення.

Боспорську державу завдяки політичній єдності, досягнутій за авторитарної влади, можна вважати територіальною монархією. На користь цього свідчить і те, що архонт грецьких полісів виступав і як цар, правлячи країною варварів; грецькі ж поліси не мали реальної автономії, хоч і користувались його підтримкою. Правитель у своїй політиці спирався на добре організовану центральну адміністрацію, військо і храми, зокрема жерців Аполлона, які належали до вищої аристократії. Все це вказує на те, що до доби еллінізму Боспор вступив з деякими ознаками, характерними для елліністичних монархій[630].

Розквіт Боспорської держави тривав і за правління сина Левкона — Перісада І (349/8—310/9), тобто на межі класичного й елліністичного періодів розвитку античного суспільства. Оскільки Левкон довго правив зі своїми дорослими синами, Перісад наприкінці його життя і одразу після смерті управляв тільки азіатським Боспором і Феодосією [КБН, 9]. Його співправителем виступав Спарток II, про якого йдеться в афінському декреті 347 р. [IG, II2, 212][631]. У промові Демосфена, спрямованій проти Форміона (344 р.), Перісад згадується без брата. Це дає підстави вважати, що після 347 р. він правив одноосібно і найчастіше носив титул архонта Боспору і Феодосії та царя всіх сіндів і меотів [КБН, 10, 11, 971, 1039, 1040]. У розповіді Поліена його названо навіть царем Понту [Роlуаеn., 7, 37], що підкреслювало тодішню могутність Боспору. А в одній із боспорських епітафій Перісада величали «правителем землі, кордони якої — вершини гір таврів і Кавказькі гори» [КБН, 113].

Головний зміст політики Перісада полягав у зміцненні влади архонта над грецькими полісами і царя над підкореними батьком варварськими територіями, до яких він приєднав ще землі досхів і фатеїв [КБН, 9, 972], а також закріплення досягнутих раніше успіхів у державному правлінні і зміцненні зв'язків з Афінами. Лише на початку його правління, певно, створилась така ситуація, коли відокремилась країна сіндів, яка потім знову ввійшла до Боспорського царства, і влада над всіма племенами булд значно укріплена[632].