Розділ «Частина друга Античні держави Північного Причорномор’я»

Водночас у пантеонах причорноморських полісів велику роль відігравали інші олімпійські божества, зокрема Зевс, Гермес, Діоніс, Деметра, Афіна, Артеміда. Особливе значення мав культ малоазійської богині Матері богів, для якої вже у першій половині VI ст. в Ольвії було організовано окреме святилище, а в Гілеї поставлено вівтар, біля якого, можливо, мудрець-мандрівник скіф Анахарсіс виконував обряд її вшанування[556].

Важливою особливістю розвитку релігії греків у Північному Причорномор'ї було влаштування центральних, фактично міжполісних святилищ. У цьому регіоні панеллінський характер уже в ранні часи мало святилище Ахілла на Левці, протектором якого тривалий час була Ольвія. У колонізаційний період це сакральне місце притягувало до себе багато шанувальників, які залишали на пустельному острові різноманітні подарунки герою-богу. Цікаво, що в усьому античному світі це було єдине панеллінське святилище, пов'язане не з божеством, а з літературно-епічним героєм, якого фантазія колоністів і мореплавців поступово перетворила на всемогутнього бога — їхнього прихильника і заступника.

З самого початку заселення тієї чи іншої території у місті виділяли окрему ділянку землі для влаштування сакральної зони, в якій головне місце належало культу верховного покровителя. Найраніші в Північному Причорномор'ї теменоси відкрито в центральній частині верхнього міста Ольвії, де спочатку влаштували святилище Аполлона Лікаря, до якого прилягали культові ділянки Матері богів, Діоскурів, Гермеса й Афродіти (можливо, й інших богів). Після отримання ольвіополітами поради від дідімського оракула вони відвели нову ділянку землі для теменосу Аполлона Дельфіній, Зевса й Афіни. Всі святилища були тісно пов'язані між собою. У першій половині VI ст. німфейці організували святилище Деметри й Афродіти, куди приходили з великою кількістю приношень[557].

Чимало полісів вважало доцільним мати священні місця й на своїх прикордонних територіях. Найкращий приклад такої колонізаційно-релігійної практики подає Ольвійський регіон. Дуже рано в різних місцях, що мали для майбутньої держави найбільше економічне, політичне чи стратегічне значення, ставились вівтарі героям (Гераклу, Ахіллу) як захисникам і різним божествам (Матері богів, Деметрі, Посейдону, Гекаті), які асоціювалися в уявленні еллінів з тією чи іншою місцевістю[558]. Подібного типу периферійні святилища існували на Боспорі, зокрема Афродіти Апатури поблизу Фанагорії, де щорічно на її свята збирались іонійці, та неподалік від Херсонеса — Артеміди Партенос[559].

В архаїчний час, коли храмів і вівтарів ще було мало, населення шанувало своїх божеств переважно в домашніх святилищах, для яких призначались спеціальні ніші, закутки, рідше — окремі приміщення. Священним місцем у кожному домі вважалося вогнище, яке пов'язувалося з богинею Гестією — покровителькою сім'ї. Найяскравіше вираження цей культ отримав в одному з архаїчних жител Тіритаки, де біля відкритого вогнища в центрі приміщення збереглись in situ теракотові статуетки Деметри і Кори, глиняні вівтарик та маска, чорнолакові чаші.

Зображення архаїчних божеств у Північному Причорномор'ї мали типово грецький характер, оскільки вони завозилися сюди з різних регіонів Еллади і лише в окремих містах (Ольвія, Пантикапей, Німфей, Фанагорія) у невеликій кількості виготовлялись місцевими майстрами за зразками привізних. Найпоширеніші в коропластиці були образи сидячих в ієратичних позах Деметри, Кори, Кібели, які відрізнялись лише окремими елементами одягу і атрибутів; стоячих Артеміди, Афродіти, Аполлона, Гермеса, Зевса, задрапованих у довгий одяг; протоми із зображенням жіночих божеств[560]. Всі вони ідеалізовані, наділені витончено красивими рисами обличчя.

У Північно-Західному Причорномор'ї з найбільшими водними басейнами, які, безперечно, вразили уяву колоністів як своїми розмірами, так і багатствами, було встановлено річкові божества відповідно до назв річок — Борисфен, Гіпаніс, Тірас, Істр. Близько середини VI ст. до н. е. нижньобугські елліни на березі Борисфену поставили вівтар однойменному богу.

З культами окремих божеств переплітались особисті вірування (магічні уявлення, поховальні ритуали), в яких зберігались іонійські традиції. Але згодом у цих віруваннях з'явились і нові елементи. Велику роль у формуванні ідеології населення полісів відігравали сакральні союзи. Найраніші з них зафіксовано в Ольвії. Практику організації перших культових об'єднань, зокрема мольпів, було запозичено з Мілета[561]. Мольпи відали в основному релігійними церемоніями в культі Аполлона Дельфінія, а також деякими громадськими справами. Так, вже в період становлення Ольвійського поліса тут діяла своєрідна релігійна організація, яка контролювала прикордонні святилища, за необхідності постачала продовольством їх служителів, призначала нових жерців. Деякі архаїчні поховання Ольвії, Борисфена, Пантикапею, Німфею з специфічно культовим інвентарем свідчать, що в соціальному й культурному плані поховані належали до багатих і освічених верств спільноти.

Не менше значення в суспільному житті полісів мали жерці та інші служителі культів, які належали до кола освічених громадян, знайомих з різними релігійними традиціями і храмовими хроніками. Так званий «лист жерця з Гілеї», написаний у третій чверті VI ст. до н. е. на стінці амфори і знайдений в Ольвії, інформує не лише про суто культові, але й різні громадські справи: втечу рабів після корабельної аварії, відлов диких коней, вивіз лісу і т. ін.[562].

Таким чином, характерною рисою релігійного світогляду колоністів було чітке уявлення про божества, яких вони шанували на нових землях, виокремлення серед них одного бога — Аполлона як найліпшого покровителя і захисника. Землеробський характер економіки колоністів водночас сприяв розвитку хтонічних культів Деметри, Кори-Персефони, Матері богів, Афродіти та Артеміди. З релігійними віруваннями були пов'язані й культурно-творчі процеси в полісах: спорудження перших храмів і вівтарів, встановлення монументальних статуй, налагодження місцевого виробництва різноманітних зображень божеств і культових речей, інтенсифікація торгівлі з містами Егеїди для забезпечення населення вотивами, зокрема виробами декоративно-прикладного мистецтва, організація сакральних союзів з розширенням їх політичної влади в полісах.

Розділ II

Античні держави класичного та елліністичного періоду

Якщо у попередній період поліси, засновані еллінами на північному узбережжі Понту Евксінського, мало чим відрізнялися один від одного, то вже у V—IV ст. до н. е. простежується значна різниця в їхньому державотворенні й політичному устрої. На Керченському та Таманському півостровах після об’єднання всіх полісів і поселень та поступового приєднання земель, зайнятих місцевими племенами, було засновано велику Боспорську державу, влада в якій належала династії Спартокідів. Однак Ольвія, Херсонес Таврійський і Тіра залишалися типовими автономними полісами. На межі V—IV ст. до н. е. у кожному з них було встановлено демократію, форма якої змінювалась протягом кількох століть залежно від тих чи тих причин. Так, поміркована демократія нерідко перетворювалася на радикальну чи елітарну і навпаки.

Боспорські правителі мали тісніші економічні та політичні відносини із Скіфським царством порівняно з еллінами демократичних полісів. Можливо, саме тому іррадіація еллінської культури зачепила в основному скіфських царів та знать і мало позначилась на житті рядових номадів. Проте в усіх античних державах незалежно від їхнього державного устрою релігія завжди залишалася складовою частиною зовнішньої і внутрішньої політики. Виняткового значення надавалося різноманітним зв’язкам з містами Середземномор’я та збереженню традицій метрополії.

Глава 1

Специфіка історичного розвитку північнопричорноморських держав у V—І ст. до н. е.

Ні під час заснування, ні пізніше грецькі поліси на Північному Понті не прагнули до єдиного державного об'єднання. Автономія кожного з них була основою політичної і етнічної самосвідомості. Але в процесі історичного розвитку відбулися значні зміни у їхньому статусі. Так, унаслідок тиранічної політики Археанактідів, а потім і Спартокідів боспорські поліси були об'єднані в одну державу. Деякою мірою вони зберігали свою незалежність і полісні традиції, але їхня свобода порівняно з полісами Північно-Західного Понту була значно меншою. Первинна релігійна амфіктіонія на Боспорі зрештою завершилася створенням єдиної держави, правителі якої постійно розширювали її межі шляхом приєднання як найволелюбніших полісів (Німфей, Фанагорія, Феодосія), так і територій, зайнятих невеликими іншоетнічними об'єднаннями.

Навпаки ж, північно-західна понтійська амфіктіонія, створена також під сакральною егідою Аполлона Спасителя, куди входили міста від Аполлонії Понтійської до Керкінітиди, скоро розпалася, певно, через прагнення великих міст до лідерства в регіоні. Проте консолідаційні тенденції у розвитку кожного з них ще тривалий час виявлялись у поширенні своїх полісних монет і окремих культів. Але, врешті-решт, тільки Ольвії із запровадженням календарних панеллінських свят на честь Ахілла на своїй території — Тендрівській косі — з дозволу дельфійської Піфії вдалося виступити лідером понтійської єдності еллінів у сфері релігії до кінця існування античних міст.

Загалом міжполісні зв'язки мали мирний характер. Завдяки ксенам і евергетам між окремими містами налагоджувались тісні контакти, що знаходило вияв у наданні проксеній і політій, з допомогою яких вони отримували право на безмитну торгівлю та інші привілеї. Варто зазначити, що в Північному Причорномор'ї найтриваліші й найміцніші відносини склалися між Ольвією і Херсонесом Таврійським[563]. Певно, така співдружність стала однією з причин того, що обидва поліси підтримували однакові за характером і суттю контакти з містами Південного і Західного Понту, інтенсивність яких періодично змінювалася залежно від політичних ситуацій і економічної спроможності[564]. Водночас Херсонес, особливо внаслідок боротьби зі скіфами, тяжів до Боспору, а Ольвія — до Істрії, з якою вона мала багато спільного в політичному і культурному розвитку. Найменших успіхів досягла Тіра, існуючи нібито осторонь від своїх сусідів. Можливо, це мало неабияке значення у сповільненості її загального розвитку й яскраво вираженій периферійності культури порівняно з іншими понтійськими містами.

Вважаючи себе прямими спадкоємцями Еллади, громадяни античних міст у Північному Причорномор'ї завжди виявляли інтерес до її культурних надбань і відповідно до передових центрів і панеллінських святилищ в Егеїді. Ставши з самого початку політично незалежними від своїх метрополій, вони, проте, підтримували з ними постійні, передусім торгово-економічні, контакти. Вплив метрополій на всебічний розвиток дочірніх полісів загальновідомий. Але не менш важливими для життя метрополій були і їхні колонії, звідкіля надходили різноманітні продукти й сировина і де громадяни завжди могли знайти притулок у разі небезпеки. Причому саме метрополії були більше зацікавлені в цьому, ніж колонії, які мали чимало резервів для самостійного економічного самозабезпечення. Так, вдруге складена політія між Ольвією і Мілетом в останній третині IV ст. до н. е., знайдена в метрополії, найімовірніше, була встановлена з ініціативи мілетян. Згідно з політією, мілетяни користувались у своїй колонії всіма правами. В списку 18 міст, з якими Ольвія ще й у II ст. н. е. підтримувала зносини і представники яких жили тут, значиться і Мілет. Це може свідчити про те, що він упродовж віків виступав надійним захисником ольвійських інтересів у міжнародній політиці. Проте не постійними були такі відносини між іншими метрополіями та їхніми колоніями. Зокрема, не завжди сталими були контакти Херсонеса з Гераклеєю. В їх основу були покладені меркантильні інтереси метрополії, яка прагнула забезпечити себе за рахунок своєї колонії, що не могло не викликати незадоволення, коли поліс переставав потребувати її підтримки. Політика Херсонеса щодо своєї метрополії має низку суттєвих відмін від політики мілетсько-іонійських колоній, що, можливо, пояснювалось не тільки зовнішньополітичними, а й політико-психологічними чинниками, різними укладами іонійських і дорійських спільнот.