Розділ «Частина друга Античні держави Північного Причорномор’я»

Окрім метрополій античні міста протягом багатьох віків спілкувались з численними містами Егеїди і Понту. Залежно від політичних ситуацій і економічного розвитку тих чи тих держав торговельно-економічні зв'язки періодично змінювались. У VI ст. до н. е. основна роль належала іонійським і острівним центрам — Мілету, Клазоменам, Хіосу, Самосу, Родосу, а також Коринфу і Афінам. У V—IV ст. до н. е. після розгрому іонійських міст персами головну роль в політиці, економіці і культурі всіх без винятку північнопонтійських держав починають відігравати Афіни. Зі створенням могутнього морського союзу, до якого входили деякі міста, Афіни зайняли провідну роль у всіх сферах життя полісів з очевидним пропагуванням своєї ідеології і культурних цінностей. В усякому разі демократичні настрої простежуються в усіх великих містах. Завдяки афінській політиці демократична форма правління встановилась у Ольвії і Тірі. Одночасно підтримувались зв'язки з Хіосом, Мендою, Самосом, Гераклеєю і Синопою.

В елліністичні часи на міжнародну арену вийшли Олександрія Єгипетська і Родос, почалася конкурентна боротьба за ринки збуту зерна. За Мітридата VI Євпатора північнопонтійські держави було втягнуто в ареал малоазійсько-понтійських відносин. Уперше посилився інтерес до грецьких колоній в Колхіді. Можливо, через посередництво торговців і феорів зав'язались окремі контакти з грецькими емпоріями на території Великої Греції.

В цілому політичні, економічні й культурні процеси, які відбувались в Егеїді і на північній периферії античної ойкумени (тут швидко реагували на зміни і сприймали різноманітні досягнення), відповідають визначеним історичним віхам. Водночас слід відзначити, що у Північному Причорномор'ї, з одного боку, помітна тривалість буття окремих елементів в ідеології: архаїчних на класичному етапі, класичних на елліністичному; а з іншого, як вважає ряд дослідників, тут швидше ніж будь-де виявились елліністичні тенденції в розвитку державності й соціально-етнічній структурі. Останні найвиразніше помітні на Боспорі в особливому поєднанні грецької і туземної верхівки внаслідок конвергенції грецького і варварських світів, появі правителів елліністичного типу, кровноспоріднених шлюбах, обожненні предка-монарха[565].

Окрім того, схожі риси в розвитку Боспору й елліністичних монархій сприяли виникненню теорії протоеллінізму не лише стосовно першого, а й стосовно інших периферійних держав, хронологічні межі якого визначаються значною частиною IV ст. до н. е. Автор теорії В. Д. Блаватський намагався аргументувати таку схожість різними ознаками, серед яких важливе значення мали змішаний елліно-варварський характер держави і культури, різноскладова в етнічному й соціально-економічному аспектах структура їх елементів, приплив населення з метрополії, значний розквіт містобудівництва та ремесла[566]. Однак хронологія протоеллінізму на Боспорі не узгоджується із загальноприйнятою хронологією формування елліністичного світу після завоювань Олександра Македонського на Сході. До того ж боспорську своєрідність історичного розвитку не можна поширювати на всю грецьку периферію, де неоднаково складались відносини між еллінами й сусідніми племенами.

Справді, в багатьох регіонах на фоні загальних тенденцій еволюції полісів простежуються й певні особливості. Це стосується передусім тих полісів, що знаходилися на окраїнах античної ойкумени. При цьому подібні риси все ж таки генетично й еволюційно різні. У IV ст. до н. е. почався новий етап у розвитку античного суспільства, який характеризувався прагненням кожного поліса вийти за існуючі територіальні, економічні й політичні межі[567], що можна простежити навіть у Херсонесі й Ольвії. Інша річ, що Боспорська держава пережила два періоди: доелліністичний, близький до молодшої грецької тиранії, та елліністичний, коли відзначається деяка схожість у державно-правовому формуванні влади й однакова економічна база, основу якої складали великі земельні володіння та експортна торгівля хлібом[568].

Загалом у Північному Причорномор'ї можна простежити спільні риси й типологічні особливості у формуванні основних державних структур, які найбільшою мірою виявились як у полісних, так і в надполісних утвореннях. Полісні тенденції еволюції державності й духовної культури були характерні для всіх причорноморських апойкій. Найтиповішим грецьким полісом на Понті була Ольвія. Саме тут полісна модель демократичного типу досягла найвищого рівня, проіснувавши до кінця античності. В Ольвії тривалий час зберігалися найтиповіші для полісної демократії форми правління й морально-етичні принципи громадянської общини, вирішальне значення останньої у політичному житті держави.

Унаслідок складних політичних й економічних процесів лише на Боспорі, починаючи з V ст. до н. е., виявились надполісні тенденції у розвитку державності, які назавжди виокремили його з-поміж усіх інших полісів. Тут встановився незмінний автократичний режим влади. Консолідація всіх полісів в єдину державу, приєднання до неї територій, населених варварськими племенами, постійна експансійна політика Спартокідів створили всі умови для організації сильної спадково-тиранічної держави, яка поступово перетворилася на монархію елліністичного типу.

Хоч Боспорське царство не було зовсім оригінальним у грецькій державній практиці[569], проте довготривале панування фракійської за походженням династії боспорських царів над грецькими полісами вражає своєю політичною гнучкістю і практицизмом, численністю змішаних шлюбів, хитрістю дипломатичних стосунків з номадами і землеробськими племенами, що, безумовно, є феноменальним явищем у політичній історії грецьких полісів. Така форма державної влади на Боспорі, як династична автократія з паралельним існуванням інституту співправління (найчастіше батько і два сини) визначила особливу роль придворної знаті й столичної керівної верхівки у соціальній структурі всього населення. Династичні шлюби між представниками роду Спартокідів — є підстави думати, вже досить розгалуженого у IV—III ст. до н е., — і вождів місцевих племен, а також скіфських номадів надовго забезпечили в основному мирне співіснування у регіоні.

Звичайно, надполісні тенденції в елліністичний час виявились не лише на Боспорі, а й у Херсонесі Таврійському, який підкорив Керкінітський поліс, а також деякою мірою в Ольвії і, напевно, Тірі. Херсонес був територіальним полісом зі строго дисциплінованим, напіввійськовим укладом його общини, яка досягла найвищих успіхів в організації аграрної зони[570]. Прагнення до розширення полісних кордонів і економічної експлуатації були властиві й ольвіополітам, які у другій половині IV — першій половині III ст. до н. е. освоїли величезні території від Дніпра до Одеси[571]. Цілком можливо, що в кризові періоди своєї історії Ольвія деякою мірою підпорядковувала собі нижньодніпровські городища, які могли забезпечувати її продовольством. Слід підкреслити, що водночас полісні тенденції у розвитку боспорських міст знайшли вияв у тривалому існуванні громадянських колективів, які зберігали свою єдність, етнічну чистоту й прихильність до полісних культів і традицій.

У Північному Причорномор'ї, як і в усьому античному світі, політичний, економічний і культурний розвиток визначали великі міста — столиці держав (Пантикапей, Херсонес, Ольвія, Тіра). Саме міські верстви населення, насамперед громадяни, складали у державах впливовий соціальний прошарок. Їхні політичні прагнення та ідеї, особливо в демократичних полісах, релігійні погляди й художні смаки значно впливали на розвиток усієї ідеології і культури. В громадянських колективах значне місце посідала духовна еліта як поборник еллінських традицій і поширювач нових загальноеллінських досягнень. Під її впливом перебували царі і їхні прихильники, магістрати демократичних держав. В елліністичні часи відбувся інтенсивний розвиток малих міст Боспору і поселень на сільськогосподарських округах Херсонеса та Ольвії. Однак незважаючи на урбаністичні тенденції, однією з особливостей античних держав залишалась надзвичайна прихильність до збереження традицій.

У VI ст. до н. е. в Північному Причорномор'ї зіткнулись інтереси греків і варварів, двох різних світів, а в V ст. тут вже взаємодіяли кілька великих політичних об'єднань[572]. На прибережній порівняно неширокій смузі впевнено утверджували своє право на життя високоорганізовані еллінські поліси. На політичній арені в степовій смузі активну роль почали відігравати кочові скіфи. Саме вони надовго сконцентрували в собі ту зовнішньополітичну силу, від якої залежала доля як еллінів, так і багатьох дрібних варварських об'єднань.

Періодично, залежно від взаємин зі скіфським царством, північнопонтійські держави розширювали свої територіальні володіння не лише шляхом приєднання незайнятих земель, а й заселених землеробськими племенами чи тих місцевостей, що перебували під контролем номадів. Постійні взаємовідносини з варварським світом упродовж віків накладали своєрідний відбиток на суспільне і соціально-економічне життя та культуру північнопонтійських міст. Особливих успіхів елліни досягли в організації своєї оборонної системи і військової справи, оскільки мали справу з войовничим народом, який увесь час намагався збагатитися за їхній рахунок. Значний вплив оточуючих племен, зокрема сіндо-меотів і скіфів простежується на Боспорі, де можна виявити синкретичні риси в багатьох формах культури і організації державної влади. Роль племенного світу помітна в автономних полісах, де громадянські общини дуже рідко приймали до свого складу іноземців, а тим паче варварів, і надто велике значення надавали етнічній чистоті. В історії Ольвії V—І ст. до н. е., наприклад, відомий лише один факт надання прав громадянства іноземцям грецького походження [Macrob., Saturn., І, 11, 33].

Але за наявності в кожному з полісів змішаних шлюбів, коли греки брали жінок з варварського середовища, певно, не заборонялось їхніх синів вважати повноправними громадянами. В усякому разі нічого не відомо про введення закону, подібного до Періклового, за яким громадянином міг бути тільки той, у кого і батько і мати афіняни. Зрозуміло, що соціально-етнічна структура населення всіх міст, а особливо поселень, у розглядуваний період не була однорідною, хоч усюди найчисленнішу групу складали греки: іонійці — у мілетських колоніях, дорійці — в Херсонесі. В боспорських містах на відміну, скажімо, від Ольвії, проживала дещо різноманітніша грецька спільність, де було менше мілетян, а більше вихідців з різних іонійських чи еолійських областей Малої Азії. Окрім того, в дорійському Херсонесі перебувала незначна кількість іонійських греків, а в іонійських містах — дорійських, зокрема родосців. Вихідці з різноманітних куточків Егеїди і Понту часто з тих чи інших причин прибували в ці міста, а деякі з них назавжди залишались на постійне проживання, хоч і не мали громадянських прав.

Окрім того північнопонтійські держави мали з початку заснування локальні особливості залежно від соціального складу першопоселенців у містах, політичної діяльності аристократів, впливу тих епойків, яким вдалося захопити провідне становище. Не менше значення в постійних етносоціальних змінах мали взаємовідносини з місцевими осілими племенами та номадами. Лише деякі риси варварської культури простежуються в античних містах та поселеннях, найбільше на Боспорі, де навіть соціальна верхівка за своїм походженням належала до варварів (фракійців, сіндо-меотів, скіфів)[573]. У містах, і особливо на поселеннях, мешкали вихідці з різних етносів: у Тірі і її окрузі — гети і фракійці, в Ольвії і її окрузі — представники лісостепових племен, скіфів, в меншості — фракійців, у Херсонесі і його периферійній зоні — таври, скіфи, на Боспорі — сінди, меоти, скіфи, таври та інші менш відомі етноси, згодом — різні сарматські племена. Певно, еллінізація варварського населення відбувалася так швидко, що етнічні вияви в духовній культурі міст, за винятком поховального ритуалу, малопомітні. Грецька мова назавжди стала основною у спілкуванні різних верств населення.

В античних державах на Понті яскраво простежується процес майнової та соціальної диференціації. Причому в північно-західнопонтійських полісах цей процес був дещо повільніший, ніж на Боспорі. Проте і тут дуже помітну роль відігравав вищий прошарок аристократії, яка найчастіше займала провідні місця в управлінні державою. Добре розвинуте сільське господарство, тим паче у V— IV ст. до н. е., коли попит на його продукцію, зокрема хліб, набагато зріс не лише в Афінах, а й у багатьох інших містах Середземномор'я, потребувало значних людських ресурсів. Але власне греками воно не могло бути забезпечене. Отже, можна дійти висновку, що тут постійно відбувався приток робочої сили ззовні — тобто з варварського середовища. Але їх соціальний статус у кожному конкретному випадку залишається маловідомим, бо така соціальна категорія, як раби становила, вірогідно, хоч і неоднаковий, але незначний відсоток у населенні всіх держав[574]. Цілком можливо, що на краю грецької ойкумени в таких тісних контактах з варварським світом також складались відносини, які дещо нагадували колонатні.

Незважаючи на те, що в степовій частині Східної Європи постійно відбувались демографічні зміни й міграційні процеси у середовищі кочовиків, їх періодичні грабіжницькі вторгнення на аграрні території і данницькі побори, жодна з античних держав не була повністю завойована чи знищена до середини І ст. до н. е. — періоду гетської навали на Тіру та Ольвію. Близьке спілкування з раніше незнаним варварським світом збудило в свідомості греків надзвичайний інтерес до північного краю, викликало появу різноманітних легенд і нових божеств. З допомогою робочої сили, яка прибувала до античних держав з навколишніх племенних угруповань, греки змогли швидко підняти свій економічний потенціал і досягти великих успіхів у веденні аграрного, зокрема зернового, господарства, що прославило їх у всьому світі. Неважко зрозуміти відтак, чому при розвитку в основному мирних взаємовідносин почався найбільший розквіт як грецьких міст, так і Скіфії. Благополуччя кожного з них залежало від розуміння вигідності для обох етносів саме економічних контактів, а не військових конфліктів.

Переважно миротворча політика античних полісів, їх висока культура, тісні контакти з варварами сприяли швидкому формуванню державності і соціального розвитку останніх. Є підстави вважати, що під безпосереднім впливом нижньобугських еллінів у другій половині VII—V ст. до н. е. почався інтенсивний розквіт городищ лісостепових землеробських племен. У їхній структурі і соціальній організації є багато спільного з полісною системою архаїчних греків: центр плюс сільськогосподарська округа, оборонна система, землянкові житла, об'єднання населення під сакральною егідою певних культів, можливе створення громад і т. ін. Цей помітний імпульс у розвитку лісостепових племен відбувався за присутності греків, про що свідчить Геродот [IV, 108]. Можна думати, що якби не поява войовничої скіфської кочової орди, яка грабувала ці племена і заступила їм шлях до постійних зв'язків з греками, населення цього регіону могло б досягти великих успіхів у створенні своєї державності та культури. Завдяки співдружності ольвіополітів і різноетнічного населення в Нижньому Подніпров'ї створено своєрідну мережу аграрних поселень, в організації і культурі яких, безумовно, дуже помітна еллінізація. На прикладі цих поселень і Неаполя Скіфського можна говорити про їхній розвиток під знаком еллінської культури, із прагненням сприйняти її прогресивні елементи.

Античний світ Північного Причорномор’я порівняно менше увібрав у себе матеріальних і духовних традицій навколишніх племен. Більш того, складається враження, що він намагався протистояти варварським впливам в усіх сферах культурного життя і пропагувати свої досягнення й ідеологію у середовищі варварів. Значна кількість різноманітних творів мистецтва і побутових речей з дорогоцінних металів надходила до варварського населення, в основному сіндо-меотської та скіфської кочової знаті, різними шляхами: як посольські й шлюбні дарунки, сплата данини, в результаті торговельних операцій і грабіжницьких нападів, за допомогу у військових перемогах тощо. Можливо, що створення сильної держави на Боспорі значною мірою блокувало експансійно-войовничі наміри кочовиків.

Визначна роль північнопонтійських держав у економічному розвитку як Еллади, так і Південно-Західного Понту, полягала передусім у активній хлібній торгівлі, зокрема Боспору, який був найбільшим постачальником зерна в V—IV ст. до н. е. [IG, II2, № 212]. Афіни й деякі інші міста Егеїди з високорозвинутими ремеслами забезпечувалися продуктами аграрного господарства, які безперебійно доставлялися сюди з північнопричорноморських міст. Суттєву роль у розширенні контактів відігравали прагнення еллінів з цього віддаленого краю ойкумени до прогресу, осягнення політичних і культурних надбань основних еллінських центрів, загальна тенденція еволюції суспільного і культурного розвитку із запозиченням нових елементів у соціальній організації і ідеології. Античні держави Північного Понту збагатили світогляд еллінів новими географічними, екологічними й етнографічними відкриттями, що також сприяло розвитку загальноеллінської науки і мистецтва.

Історія північнопонтійських держав у період класики та еллінізму була надзвичайно складною і багатоплановою, тому конкретні її аспекти розглядатимуться нами окремо, адже кожна з держав мала свою специфіку та особливості в усіх сферах життя.