Розділ «Частина друга Античні держави Північного Причорномор’я»

Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба

Глава 1

Специфіка історичного розвитку північнопричорноморських держав у V—І ст. до н. е.

Ні під час заснування, ні пізніше грецькі поліси на Північному Понті не прагнули до єдиного державного об'єднання. Автономія кожного з них була основою політичної і етнічної самосвідомості. Але в процесі історичного розвитку відбулися значні зміни у їхньому статусі. Так, унаслідок тиранічної політики Археанактідів, а потім і Спартокідів боспорські поліси були об'єднані в одну державу. Деякою мірою вони зберігали свою незалежність і полісні традиції, але їхня свобода порівняно з полісами Північно-Західного Понту була значно меншою. Первинна релігійна амфіктіонія на Боспорі зрештою завершилася створенням єдиної держави, правителі якої постійно розширювали її межі шляхом приєднання як найволелюбніших полісів (Німфей, Фанагорія, Феодосія), так і територій, зайнятих невеликими іншоетнічними об'єднаннями.

Навпаки ж, північно-західна понтійська амфіктіонія, створена також під сакральною егідою Аполлона Спасителя, куди входили міста від Аполлонії Понтійської до Керкінітиди, скоро розпалася, певно, через прагнення великих міст до лідерства в регіоні. Проте консолідаційні тенденції у розвитку кожного з них ще тривалий час виявлялись у поширенні своїх полісних монет і окремих культів. Але, врешті-решт, тільки Ольвії із запровадженням календарних панеллінських свят на честь Ахілла на своїй території — Тендрівській косі — з дозволу дельфійської Піфії вдалося виступити лідером понтійської єдності еллінів у сфері релігії до кінця існування античних міст.

Загалом міжполісні зв'язки мали мирний характер. Завдяки ксенам і евергетам між окремими містами налагоджувались тісні контакти, що знаходило вияв у наданні проксеній і політій, з допомогою яких вони отримували право на безмитну торгівлю та інші привілеї. Варто зазначити, що в Північному Причорномор'ї найтриваліші й найміцніші відносини склалися між Ольвією і Херсонесом Таврійським[563]. Певно, така співдружність стала однією з причин того, що обидва поліси підтримували однакові за характером і суттю контакти з містами Південного і Західного Понту, інтенсивність яких періодично змінювалася залежно від політичних ситуацій і економічної спроможності[564]. Водночас Херсонес, особливо внаслідок боротьби зі скіфами, тяжів до Боспору, а Ольвія — до Істрії, з якою вона мала багато спільного в політичному і культурному розвитку. Найменших успіхів досягла Тіра, існуючи нібито осторонь від своїх сусідів. Можливо, це мало неабияке значення у сповільненості її загального розвитку й яскраво вираженій периферійності культури порівняно з іншими понтійськими містами.

Вважаючи себе прямими спадкоємцями Еллади, громадяни античних міст у Північному Причорномор'ї завжди виявляли інтерес до її культурних надбань і відповідно до передових центрів і панеллінських святилищ в Егеїді. Ставши з самого початку політично незалежними від своїх метрополій, вони, проте, підтримували з ними постійні, передусім торгово-економічні, контакти. Вплив метрополій на всебічний розвиток дочірніх полісів загальновідомий. Але не менш важливими для життя метрополій були і їхні колонії, звідкіля надходили різноманітні продукти й сировина і де громадяни завжди могли знайти притулок у разі небезпеки. Причому саме метрополії були більше зацікавлені в цьому, ніж колонії, які мали чимало резервів для самостійного економічного самозабезпечення. Так, вдруге складена політія між Ольвією і Мілетом в останній третині IV ст. до н. е., знайдена в метрополії, найімовірніше, була встановлена з ініціативи мілетян. Згідно з політією, мілетяни користувались у своїй колонії всіма правами. В списку 18 міст, з якими Ольвія ще й у II ст. н. е. підтримувала зносини і представники яких жили тут, значиться і Мілет. Це може свідчити про те, що він упродовж віків виступав надійним захисником ольвійських інтересів у міжнародній політиці. Проте не постійними були такі відносини між іншими метрополіями та їхніми колоніями. Зокрема, не завжди сталими були контакти Херсонеса з Гераклеєю. В їх основу були покладені меркантильні інтереси метрополії, яка прагнула забезпечити себе за рахунок своєї колонії, що не могло не викликати незадоволення, коли поліс переставав потребувати її підтримки. Політика Херсонеса щодо своєї метрополії має низку суттєвих відмін від політики мілетсько-іонійських колоній, що, можливо, пояснювалось не тільки зовнішньополітичними, а й політико-психологічними чинниками, різними укладами іонійських і дорійських спільнот.

Окрім метрополій античні міста протягом багатьох віків спілкувались з численними містами Егеїди і Понту. Залежно від політичних ситуацій і економічного розвитку тих чи тих держав торговельно-економічні зв'язки періодично змінювались. У VI ст. до н. е. основна роль належала іонійським і острівним центрам — Мілету, Клазоменам, Хіосу, Самосу, Родосу, а також Коринфу і Афінам. У V—IV ст. до н. е. після розгрому іонійських міст персами головну роль в політиці, економіці і культурі всіх без винятку північнопонтійських держав починають відігравати Афіни. Зі створенням могутнього морського союзу, до якого входили деякі міста, Афіни зайняли провідну роль у всіх сферах життя полісів з очевидним пропагуванням своєї ідеології і культурних цінностей. В усякому разі демократичні настрої простежуються в усіх великих містах. Завдяки афінській політиці демократична форма правління встановилась у Ольвії і Тірі. Одночасно підтримувались зв'язки з Хіосом, Мендою, Самосом, Гераклеєю і Синопою.

В елліністичні часи на міжнародну арену вийшли Олександрія Єгипетська і Родос, почалася конкурентна боротьба за ринки збуту зерна. За Мітридата VI Євпатора північнопонтійські держави було втягнуто в ареал малоазійсько-понтійських відносин. Уперше посилився інтерес до грецьких колоній в Колхіді. Можливо, через посередництво торговців і феорів зав'язались окремі контакти з грецькими емпоріями на території Великої Греції.

В цілому політичні, економічні й культурні процеси, які відбувались в Егеїді і на північній периферії античної ойкумени (тут швидко реагували на зміни і сприймали різноманітні досягнення), відповідають визначеним історичним віхам. Водночас слід відзначити, що у Північному Причорномор'ї, з одного боку, помітна тривалість буття окремих елементів в ідеології: архаїчних на класичному етапі, класичних на елліністичному; а з іншого, як вважає ряд дослідників, тут швидше ніж будь-де виявились елліністичні тенденції в розвитку державності й соціально-етнічній структурі. Останні найвиразніше помітні на Боспорі в особливому поєднанні грецької і туземної верхівки внаслідок конвергенції грецького і варварських світів, появі правителів елліністичного типу, кровноспоріднених шлюбах, обожненні предка-монарха[565].

Окрім того, схожі риси в розвитку Боспору й елліністичних монархій сприяли виникненню теорії протоеллінізму не лише стосовно першого, а й стосовно інших периферійних держав, хронологічні межі якого визначаються значною частиною IV ст. до н. е. Автор теорії В. Д. Блаватський намагався аргументувати таку схожість різними ознаками, серед яких важливе значення мали змішаний елліно-варварський характер держави і культури, різноскладова в етнічному й соціально-економічному аспектах структура їх елементів, приплив населення з метрополії, значний розквіт містобудівництва та ремесла[566]. Однак хронологія протоеллінізму на Боспорі не узгоджується із загальноприйнятою хронологією формування елліністичного світу після завоювань Олександра Македонського на Сході. До того ж боспорську своєрідність історичного розвитку не можна поширювати на всю грецьку периферію, де неоднаково складались відносини між еллінами й сусідніми племенами.

Справді, в багатьох регіонах на фоні загальних тенденцій еволюції полісів простежуються й певні особливості. Це стосується передусім тих полісів, що знаходилися на окраїнах античної ойкумени. При цьому подібні риси все ж таки генетично й еволюційно різні. У IV ст. до н. е. почався новий етап у розвитку античного суспільства, який характеризувався прагненням кожного поліса вийти за існуючі територіальні, економічні й політичні межі[567], що можна простежити навіть у Херсонесі й Ольвії. Інша річ, що Боспорська держава пережила два періоди: доелліністичний, близький до молодшої грецької тиранії, та елліністичний, коли відзначається деяка схожість у державно-правовому формуванні влади й однакова економічна база, основу якої складали великі земельні володіння та експортна торгівля хлібом[568].

Загалом у Північному Причорномор'ї можна простежити спільні риси й типологічні особливості у формуванні основних державних структур, які найбільшою мірою виявились як у полісних, так і в надполісних утвореннях. Полісні тенденції еволюції державності й духовної культури були характерні для всіх причорноморських апойкій. Найтиповішим грецьким полісом на Понті була Ольвія. Саме тут полісна модель демократичного типу досягла найвищого рівня, проіснувавши до кінця античності. В Ольвії тривалий час зберігалися найтиповіші для полісної демократії форми правління й морально-етичні принципи громадянської общини, вирішальне значення останньої у політичному житті держави.

Унаслідок складних політичних й економічних процесів лише на Боспорі, починаючи з V ст. до н. е., виявились надполісні тенденції у розвитку державності, які назавжди виокремили його з-поміж усіх інших полісів. Тут встановився незмінний автократичний режим влади. Консолідація всіх полісів в єдину державу, приєднання до неї територій, населених варварськими племенами, постійна експансійна політика Спартокідів створили всі умови для організації сильної спадково-тиранічної держави, яка поступово перетворилася на монархію елліністичного типу.

Хоч Боспорське царство не було зовсім оригінальним у грецькій державній практиці[569], проте довготривале панування фракійської за походженням династії боспорських царів над грецькими полісами вражає своєю політичною гнучкістю і практицизмом, численністю змішаних шлюбів, хитрістю дипломатичних стосунків з номадами і землеробськими племенами, що, безумовно, є феноменальним явищем у політичній історії грецьких полісів. Така форма державної влади на Боспорі, як династична автократія з паралельним існуванням інституту співправління (найчастіше батько і два сини) визначила особливу роль придворної знаті й столичної керівної верхівки у соціальній структурі всього населення. Династичні шлюби між представниками роду Спартокідів — є підстави думати, вже досить розгалуженого у IV—III ст. до н е., — і вождів місцевих племен, а також скіфських номадів надовго забезпечили в основному мирне співіснування у регіоні.

Звичайно, надполісні тенденції в елліністичний час виявились не лише на Боспорі, а й у Херсонесі Таврійському, який підкорив Керкінітський поліс, а також деякою мірою в Ольвії і, напевно, Тірі. Херсонес був територіальним полісом зі строго дисциплінованим, напіввійськовим укладом його общини, яка досягла найвищих успіхів в організації аграрної зони[570]. Прагнення до розширення полісних кордонів і економічної експлуатації були властиві й ольвіополітам, які у другій половині IV — першій половині III ст. до н. е. освоїли величезні території від Дніпра до Одеси[571]. Цілком можливо, що в кризові періоди своєї історії Ольвія деякою мірою підпорядковувала собі нижньодніпровські городища, які могли забезпечувати її продовольством. Слід підкреслити, що водночас полісні тенденції у розвитку боспорських міст знайшли вияв у тривалому існуванні громадянських колективів, які зберігали свою єдність, етнічну чистоту й прихильність до полісних культів і традицій.

У Північному Причорномор'ї, як і в усьому античному світі, політичний, економічний і культурний розвиток визначали великі міста — столиці держав (Пантикапей, Херсонес, Ольвія, Тіра). Саме міські верстви населення, насамперед громадяни, складали у державах впливовий соціальний прошарок. Їхні політичні прагнення та ідеї, особливо в демократичних полісах, релігійні погляди й художні смаки значно впливали на розвиток усієї ідеології і культури. В громадянських колективах значне місце посідала духовна еліта як поборник еллінських традицій і поширювач нових загальноеллінських досягнень. Під її впливом перебували царі і їхні прихильники, магістрати демократичних держав. В елліністичні часи відбувся інтенсивний розвиток малих міст Боспору і поселень на сільськогосподарських округах Херсонеса та Ольвії. Однак незважаючи на урбаністичні тенденції, однією з особливостей античних держав залишалась надзвичайна прихильність до збереження традицій.

У VI ст. до н. е. в Північному Причорномор'ї зіткнулись інтереси греків і варварів, двох різних світів, а в V ст. тут вже взаємодіяли кілька великих політичних об'єднань[572]. На прибережній порівняно неширокій смузі впевнено утверджували своє право на життя високоорганізовані еллінські поліси. На політичній арені в степовій смузі активну роль почали відігравати кочові скіфи. Саме вони надовго сконцентрували в собі ту зовнішньополітичну силу, від якої залежала доля як еллінів, так і багатьох дрібних варварських об'єднань.

Періодично, залежно від взаємин зі скіфським царством, північнопонтійські держави розширювали свої територіальні володіння не лише шляхом приєднання незайнятих земель, а й заселених землеробськими племенами чи тих місцевостей, що перебували під контролем номадів. Постійні взаємовідносини з варварським світом упродовж віків накладали своєрідний відбиток на суспільне і соціально-економічне життя та культуру північнопонтійських міст. Особливих успіхів елліни досягли в організації своєї оборонної системи і військової справи, оскільки мали справу з войовничим народом, який увесь час намагався збагатитися за їхній рахунок. Значний вплив оточуючих племен, зокрема сіндо-меотів і скіфів простежується на Боспорі, де можна виявити синкретичні риси в багатьох формах культури і організації державної влади. Роль племенного світу помітна в автономних полісах, де громадянські общини дуже рідко приймали до свого складу іноземців, а тим паче варварів, і надто велике значення надавали етнічній чистоті. В історії Ольвії V—І ст. до н. е., наприклад, відомий лише один факт надання прав громадянства іноземцям грецького походження [Macrob., Saturn., І, 11, 33].

Але за наявності в кожному з полісів змішаних шлюбів, коли греки брали жінок з варварського середовища, певно, не заборонялось їхніх синів вважати повноправними громадянами. В усякому разі нічого не відомо про введення закону, подібного до Періклового, за яким громадянином міг бути тільки той, у кого і батько і мати афіняни. Зрозуміло, що соціально-етнічна структура населення всіх міст, а особливо поселень, у розглядуваний період не була однорідною, хоч усюди найчисленнішу групу складали греки: іонійці — у мілетських колоніях, дорійці — в Херсонесі. В боспорських містах на відміну, скажімо, від Ольвії, проживала дещо різноманітніша грецька спільність, де було менше мілетян, а більше вихідців з різних іонійських чи еолійських областей Малої Азії. Окрім того, в дорійському Херсонесі перебувала незначна кількість іонійських греків, а в іонійських містах — дорійських, зокрема родосців. Вихідці з різноманітних куточків Егеїди і Понту часто з тих чи інших причин прибували в ці міста, а деякі з них назавжди залишались на постійне проживання, хоч і не мали громадянських прав.

Окрім того північнопонтійські держави мали з початку заснування локальні особливості залежно від соціального складу першопоселенців у містах, політичної діяльності аристократів, впливу тих епойків, яким вдалося захопити провідне становище. Не менше значення в постійних етносоціальних змінах мали взаємовідносини з місцевими осілими племенами та номадами. Лише деякі риси варварської культури простежуються в античних містах та поселеннях, найбільше на Боспорі, де навіть соціальна верхівка за своїм походженням належала до варварів (фракійців, сіндо-меотів, скіфів)[573]. У містах, і особливо на поселеннях, мешкали вихідці з різних етносів: у Тірі і її окрузі — гети і фракійці, в Ольвії і її окрузі — представники лісостепових племен, скіфів, в меншості — фракійців, у Херсонесі і його периферійній зоні — таври, скіфи, на Боспорі — сінди, меоти, скіфи, таври та інші менш відомі етноси, згодом — різні сарматські племена. Певно, еллінізація варварського населення відбувалася так швидко, що етнічні вияви в духовній культурі міст, за винятком поховального ритуалу, малопомітні. Грецька мова назавжди стала основною у спілкуванні різних верств населення.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Давня історія України (в трьох томах). Том 2: Скіфо-антична доба» автора Толочко П.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга Античні держави Північного Причорномор’я“ на сторінці 10. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи