Розділ «Частина друга Енеоліт та бронзовий вік»

Окремі антропоморфні та фалоїдні зображення виявлено також на пам’ятках сабатинівської та білозерської культур. За формою вони подібні до кам’яних фігур зрубної культури. Підкреслюючи безперервність індоіранської традиції виготовлення антропоморфних скульптур, слід зазначити, що скульптура бронзової доби виконана більш грубо та примітивно порівняно з шедеврами монументальної антропоморфної пластики племен ямної та кемі-обинської культур III тис. до н. е.

Антропоморфна та зооморфна пластика малих форм відрізняється від монументальної скульптури не лише розмірами, а й сферою обігу. Вироби малих форм призначалися для домашнього ужитку, супроводили людей у повсякденному побуті і готувалися ними до урочистих подій.

Від середини III тис. до н. е. в ареалі розселення індоіранських племен на півдні України, а особливо серед носіїв інгульської катакомбної культури набуло поширення виготовлення так званих модельованих черепів, тобто відтворення рис обличчя померлої людини на її ж черепі за допомогою спеціально підготовленої глиняної суміші. Технологія моделювання обличчя на черепі досить складна. З відтятої голови небіжчика видалялися усі м’які тканини. На лицеву частину очищеного таким чином черепа накладався тонкий шар пластичної маси (суміш глини, землі, подрібнених вуглинок, вохри та кісток на жировій основі). При цьому ретельно замазувалися порожнини очей, носа, вух, а далі моделювалися стулені повіки, ніс, щільно стиснуті губи. Пластичною масою вкривалася лише передня частина обличчя, від надбровних дуг до підборіддя. Змодельоване таким чином обличчя та вільна від глини тім’яна частина черепа додатково розфарбовувалися вохрою. Вже відкрито близько ста оброблених таких чином черепів. Усі зразки найліпшої збереженості позначені рисами індивідуальності, що дає змогу вбачати в них портрети людей доби бронзи. Більшість знахідок зосереджена у курганах, розташованих уздовж правого берега р. Молочної у межах Запорізької області.

Л. А. Новикова простежує традицію виготовлення модельованих черепів від VII—VI тис. до н. е. у Палестині до сучасних народів Океанії. На її думку, це та “лінія портрета” у мистецтві, що бере початок від натурального макету палеолітичної доби — одного з різновидів маски. Підмічено, що частина черепів з глиняними накладками є безобразною, коли процес моделювання обмежений лише замазуванням отворів лицевої частини черепа, тобто зняттям образу. Отже, другий етап моделювання — створення антропоморфного образу — призначався для обраних[415].

За доби бронзи майже переривається практика виготовлення дрібних статуеток жінок, що мала поширення у енеолітичних племен трипільської культури. Відгомін енеолітичної традиції простежений на трьох статуетках із поховання катакомбної культури біля с. Бірюкове на Луганщині. Крихітні зображення жінок з наміченою головою та трикутними стегнами орнаментовані по обрисам насічками і нагадують пізньотрипільські. Водночас ці фігурки близькі до статуеток з Ульських курганів доби середньої бронзи у Передкавказзі.

Певний розквіт дрібної глиняної пластики відбувався за доби пізньої бронзи у фракійських, праслов’янських та іранських племен. Його можна пов’язати з інтенсифікацією землеробства. Антропоморфні статуетки, як чоловічі, так і жіночі, трапляються вкрай рідко. Виділимо знайдену у Блигцанках Тернопільської області глиняну іграшку-брязкальце у вигляді чоловічої фігури. Досконалим зразком антропоморфної пластики є жіноча статуетка скрипкоподібної форми із фракійського городища Нижнє Кривче Тернопільської області. Вона вбрана у спідницю, підперезану паском на вузькій талії. Фактура тканини передана орнаментом у вигляді горизонтальної ялинки. Оголені груди позначені двома крапками. На шиї — дворядне намисто, на спину спадає довге волосся, заплетене у п’ять кісок. На руках та спині помітна татуїровка (?) — вертикальні ялинки. Голівка аналогічної статуетки виявлена на городищі Лисичники. Ці шедеври дрібної пластики виготовлені у стилі антропоморфних статуеток із Кікладських островів Греції[416].

Значно більшою є кількість глиняних фігурок тварин. Лише на території правобережного лісостепу їх виявлено 25. Здебільшого це домашня тварина взагалі, без конкретизації виду. В окремих зразках можна вгадати зображення свині, корови, коня, вівці. На поселенні культури Ноуа в Румунії виявлено фігурку дракона із роззявленою пащею та частоколом шпичаків на вигнутій спині[417]. Саме такий тип дракона згодом став популярним в українських керамістів. На відміну від трипільської зоопластики за доби пізньої бронзи фігурки виготовлялися ніби поспіхом, лише в окремих випадках пророблялися деталі. Можливо, вони призначалися для разового використання. У фракійського населення улюбленим був образ коня, у праслов’ян-білогрудівців — бика.

Окрему групу дрібної пластики складають фігурки пташок на конічній підставці. Вони відомі у праслов’янських племен Правобережної України. Зображувалася швидше за все курка, бо кістки саме цього птаха виявлено на поселенні Собківка біля Умані та на Чорноліському городищі. На спині та шиї птахів штриховкою позначене пір’я, а на одній із пташок із Висоцького могильника на Львівщині відтворена навіть ціла сюжетна композиція: три хрести у колах, бик, кінь, людина (?)[418]. У фракійських племен особливою популярністю користувався поряд із конем образ качки. Це підтверджується знахідками шумливих прикрас у вигляді зтроєних кілець та підвісок, на яких зображено качині голівки, із с. Кудринці Тернопільської та с. Смереківки Львівської областей[419].

Поряд з антропо- та зооморфними фігурками виготовлялися глиняні “палянички”, “коржі”, “зерна”, “пироги з начинкою”, фалічні зображення. Тема хліба користувалася підвищеною увагою у землеробських племен вже за доби бронзи. Носії катакомбних культур виготовляли керамічні моделі колисочок та санчат.

Якщо образотворче мистецтво за доби бронзи не набуло значного розвитку, то декоративне стало невід’ємною рисою усіх без винятку племен. Елементи його простежуються в оздобленні жител та поховальних споруд. Найліпше збереглися орнаментальні композиції на керамічному посуді, металі, кістці та камені, гірше — на дереві, майже зовсім втрачені на шкірах та тканинах.

Декоративне оформлення жител можна уявити в загальних рисах, і не так за матеріалами поселень, де воно практично не збереглося, як вивчаючи поховальні споруди — зменшені моделі реальних домівок. Коли долівки були не глинобитні, а дерев’яні, тобто дощані, їх фарбували у червоний колір. Фрагменти фарбованої дощаної підлоги зафіксовано на могильнику білозерської культури Степний Запорізької області. Безумовно, практикувалася побілка стін, особливо у глинобитних будівлях на дерев’яному каркасі. Використовувалися в оздобленні стін також інші фарби, зокрема червона, як Свідчать спостереження під час розкопок жител на поселенні білогрудівської культури біля с. Велика Андрусівка на Кіровоградщині. Дерев’яні стіни прикрашалися різьбленням. Так, на дерев’яних дошках попід стінами поховальної споруди у похованні зрубної культури біля с. Іванівни Дніпропетровської області були вирізьблені кола-колеса (?). Ткані килимки, плетені циновки, залишки яких раз у раз знаходять у могилах, використовувалися і в декоративному оформленні жител.

Значно більше спостережень маємо щодо декоративного оформлення поховальних споруд, особливо в ареалі поширення індоіранських племен. Тут широко використовувалися крейда та вохра в оформленні долівок, особливо при похованні осіб високого соціального статусу. Була вироблена техніка специфічного порошкового живопису вохрою по крейді або безпосередньо на грунті. Вона зафіксована у камерах понад 50 катакомб у вигляді зображення стоп людини, від однієї до чотирьох, солярних знаків, складного плетива ліній, загадкових зображень. Концентруються виконані вохрою знаки у передній частині камери, тобто біля входу. Аналогічна техніка порошкового живопису відома у декоративному мистецтві Північно-Західної Індії під назвою “ранголі”. Вісімкоподібні (стопи) та солярні знаки виконуються порошковою вохрою та золою на притоптаній землі біля порогу будівлі як обереги. Напрошується припущення, що індоарії принесли з собою Декоративну техніку “ранголі” до Індії з теренів України. Загалом же система декоративних знаків, яка використовувалася в оздобленні житлових та поховальних споруд, виконувала функції оберегів.

Репрезентативною ланкою декоративного мистецтва було виготовлення прикрас, які є важливим показником етнічної специфіки населення. Для доби бронзи відомі прикраси голови (діадеми, скроневі підвіски, сережки), шиї та грудей (гривні, разки намиста, медальйони), рук (браслети, персні, кільця), поясу (пряжки), ніг (браслети), а також шпильки, шумливі підвіски, гребінці тощо. Матеріалом для виготовлення прикрас могли бути бронза, золото, срібло, кістка, ріг, мушлі, різні породи каменю, бурштин, фаянси, гагат, кристалічний гіпс, дерево, шкіра.

На початку II тис. до н. е. своєрідний комплекс прикрас склався в ареалі поширення прабалто-слов’ян на півночі України. Типовим тут є Київський скарб у складі пластинчастої гривни, місяцеподібної підвіски та трьох скроневих підвісок верболистої форми. У прабалто-слов’ян відомі також дротяні діадеми, браслети, рурчасті пронизки, разки намиста з ікол тварин, бурштинові медальйони, підвіски, кільця. Інший набір прикрас походить з індоіранського ареалу півдня України: срібні дротяні скроневі кільця і прикраси, бронзові бляхи з пуансонним орнаментом, кістяні молоточковидні булавки, пронизки з гвинтовою нарізкою, фаянсове намисто, набірні браслети з бронзових обойм, бронзові медальйони та підвіски з литою імітацією шнура. Фіксується також обмін прикрасами між великими етнічними ареалами, що може бути пов’язане з практикою міжетнічних шлюбів.

У другій чверті II тис. до н. е. на теренах України переважає система прикрас індоіранського населення (носіїв культури багатоваликової кераміки). У чоловіків прикрасою одягу була кістяна чи рогова пряжка з одним-двома отворами, похідна від бурштинових кілець Прибалтики. Окрему групу становлять рогові зооантропоморфні пряжки з гачком, поширені лише в Лівобережній Україні. Коло жіночих прикрас ширше і включає жолобчасті округлі скроневі кільця, іноді плаковані золотом, гривні з крученого та плавкого дроту, вічковиді підвіски, рурчасті пронизки, намисто та набірні браслети з фаянсових ріжкових намистин. Цікаво, що близьким до індоіранського виявився гарнітур прикрас фіно-угорського населення з поховання у Хохольському кургані Воронезької області: кручена дротяна гривня, круглі жолобчасті скроневі та вічковида підвіски. Це свідчення прямих контактів між індоіранським та фіно-угорським населенням.

На північному заході України кістяні пряжки трапляються у праслов’янського населення постшнурових культур, але населення продовжує вже вироблені традиції у виготовленні прикрас (вербо-лисні скроневі підвіски та персні, шийні гривні, діадеми). Знайдені також прикраси з кабанячих ікол та фаянсове намисто.

У середині та третій чверті II тис. до н. е. гарнітур прикрас праслов’янського населення значно розширюється за рахунок різноманітних шпильок (з ромбічною, кільцевою, цвяховидною голівками, “кіпрського” типу, з протуберанцями тощо). Провідним елементом декору стає спіраль. Мотиви спіралі простежуються і в прикрасах іраномовних племен Східної України (дротяні персні та скроневі підвіски). Розвивається техніка оздоблення бронзових прикрас золотою фольгою. Намисто виготовляли з фаянсу та нефриту.

Яскравий сплеск ювелірного мистецтва спостерігається в останній чверті II тис. до н. е., і пов’язаний він великою мірою з міграцією фрако-іллірійських племен у Прикарпаття, Подністров’я та Правобережну Україну. У матеріалах Гордіївського курганного могильника на Вінниччині кількісно переважають вироби із золота (спіральні пронизки, трилопатеві пронизки, листовидні та двоспіральні підвіски білогрудівського типу, широкі браслети з гофрованих золотих платівок), бронзи (рурчасті, з шумливими кільцями та дротяні з спіралями браслети, шпильки з протуберанцями) та бурштину (намисто). Внаслідок фракійських впливів прикраси праслов’янського, іранського і навіть фіно-угорського населення України стають досить близькими. Серед нових типів прикрас слід назвати бронзові та залізні одно- та двопружинні фібули, скляне намисто, вироби з геширу.

Орнаментика є найбагатшим джерелом до вивчення декоративного мистецтва доби бронзи. Складними чи найпростішими візерунками вкривався посуд, керамічний та дерев’яний, вироби з бронзи, каменю, скла, шкіри, кістки, рогу та інших матеріалів. Саме в орнаментиці наочно спостерігається етнічна самобутність населення.

На початку II тис. до н. е. переважала шнурова техніка нанесення орнаменту на кераміку. Вона була поширена як у праслов’янських та прабалтійських племен півночі, так і в індоіранського населення півдня. Водночас у фіно-угорських племен протягом бронзової доби переважала накольчаста орнаментація, а у прафрако-іллірійців Закарпаття — врізна та рельєфна. У другій чверті II тис. до н. е. набуває поширення так звана багатоваликова кераміка, коли посуд прикрашався численними наліпними валиками, які утворювали складні візерунки з трикутних та ялинкових мотивів. Така орнаментика розповсюджена в індоіранському ареалі, а праслов’янське населення переходить від шнурової до прокресленої орнаментації. Окремі прокреслені лінії на кераміці нагадують колючий дріт або ж проорану борозну. У орнаментальних композиціях переважає мотив трикутника вершиною донизу.