Розділ «Частина друга Енеоліт та бронзовий вік»

Як відзначалося, за доби середньої—бронзи, десь із середини II тис. до н. е., топографія поселень разюче змінюється. Вони головним чином стають низькими надзаплавними і поширюються на значній території України та суміжних регіонів. Можливість жити безпосередньо поблизу водоймищ та пасовищ сприяла розвитку скотарства, яке, в свою чергу, не могло не прив’язувати людей до долин та заплав.

Протягом усієї бронзової доби топографія поселень залишалася без змін, тобто була здебільшого низькою. Лише наприкінці епохи, на межі II—І тис. та в перші століття І тис. до н. е. замість неукріплених заплавних та болотяних поселень виникають городища. У степових районах спостерігаються ті самі зміни у топографії поселень доби ранньої та середньої бронзи. Лише на пізньому етапі більшість поселень починають розташовуватись уздовж річок, часто уздовж балок, де протікали невеликі степові річки (Степове, Ташлик).

На теренах України фіксуються два типи поселень: відкриті та укріплені, головним чином за допомогою природних перешкод — боліт, озер, річок тощо. Наявні також штучні оборонні споруди у вигляді ровів, валів або частоколу з дерев, виявлені на поселеннях Пустинка, Усове Озеро, Іллічівка.

Винятком є Лівенцівська фортеця, розташована на невисокому березі протоки Дону. Вона датується серединою II тис. до н. е. і належить до Кам’янсько-Лівенцівської групи пам’яток, спорідненої з культурою багатоваликової кераміки[321]. У плані фортеця становить собою півколо площею близько 2 га, по периметру якого розміщено чотириметрової висоти кам’яні споруди, що утворюють оборонний мур. Уздовж нього викопано рови шириною від 2 до 6 м. Фортеця складається з широких та вузьких ділянок валу, що чергуються. У плані вони становили меандроподібну лінію, яка сприяла ефективності оборони. Із зовнішньої сторони стіни фортеці усіяні крем’яними вістрями стріл.

Загалом розміри поселень від ранньої до пізньої бронзи поступово збільшувалися. На ранньому етапі площі відомих поселень варіюють від 0,1 до 0,2 га; на середньому збільшуються приблизно вдвічі і в основному становлять 0,4—0,7 га; на пізньому стають від 2 до 4 га, тобто порівняно з поселеннями ранньої бронзи збільшуються у 5—10 разів.

Відповідно до збільшення площі поселень зростає кількість жител на них. Так, на поселеннях ранньобронзової доби (Майдан Моквинський, Здолбиця, Ісковщина та ін.) виявлено по 2—4 житла. За доби середньої бронзи кількість жител на поселеннях значно зростає. Так, на поселенні Пустинка (рис. 156) зафіксовано 12 жител, на Зазим’ї — 10, у Каштановому — 10, на Іллічівці — 14, на Усовому Озері — 15. Таким чином, у середньому на цих поселеннях було 10—15 жител, тобто вдвічі більше, ніж раніше. Кількість жител на поселеннях доби пізньої бронзи коливається від 20 до 30. Отже, є підстави говорити про збільшення площі поселень і кількості жител протягом усієї бронзової доби. Загалом це є показником зростання населення на теренах України. Особливо це характерно для Північного Причорномор’я. Тут відомо понад 1000 поселень доби пізньої бронзи. Вони розташовані настільки щільно, що навряд чи поступаються в кількості сучасним селам. Площа цих поселень коливається від 0,5 до 18 га, але в середньому становить 2—3 га.

Рис. 156. Загальний вигляд поселення сосницької культури біля с. Пустинка на Дніпрі. Реконструкція С. С. Березанської.

Найбільш розповсюдженим за доби бронзи було лінійне, вуличне планування поселень, при якому житла розташовувалися в один або два паралельні ряди. Таке планування органічно пов’язане з топографією поселень, розміщених або по краю миса, або на надзаплавних терасах біля води, на берегах річок та озер. Виникнувши в енеоліті, в середовищі землеробських культур, вуличне планування існує протягом бронзового віку, аж до доби раннього заліза.

За доби середньої бронзи на деяких поселеннях простежується вуличне планування з двох рядів будинків, повернутих один до одного короткими стінами. Взагалі поселення забудовували таким чином, що до водоймища (річки, озера тощо) будівлі були повернуті не довгою, а короткою стіною, що слід уважати типовим для бронзового віку.

На поселенні Пустинка планування жител здійснювалося по колу. Використана під загін для худоби центральна частина підвищення оточувалася будівлями та, напевне, якоюсь огорожею. На поселеннях Гришівка, Зазим’я, Іванівна в центрі також бракувало культурного шару. Тенденція до планування по колу спостерігається і на лівобережних поселеннях. Однак тут вона визначається топографією. На Іллічівському поселенні будови утворюють напівовал з великим, близько 500 м2, вільним простором у центрі. Цікавим є спостереження, що із зростанням площі поселень та кількості жител відстань між спорудами скорочується, але вільний простір у центрі залишається.

Близьким за плануванням до Іллічівського є поселення Усове Озеро та Ляпічів хутір на Дону. Про існування загонів для худоби в центрі поселень свідчить і той факт, що тут є значний шар гумусованого грунту. Основний сенс такого планування полягає в тому, що воно гарантує безпеку худоби, а також мешканцям поселення, захищеним зовні своєрідною стіною, утвореною із жител та господарських будівель. На Усовому Озері припускається наявність рову та дерев’яного частоколу.

На Пустинківському поселенні вдалося простежити ще одну особливість планування: житла, так би мовити, компонувалися двома групами. У центрі кожної з груп знайдено культову будову. Відстань між групами була значно більшою за відстань між житлами. На цьому ж поселенні деякі житла разом із розташованою поблизу господарською будівлею становлять окремий господарчий комплекс, чимось (напевне, тином) відгороджений від інших, таких самих садиб.

Своєрідне планування виявлено на степових поселеннях пізньої бронзи. Для них головним чином характерна вулична, в 2—3 ряди, забудова. Однак трапляються житлові комплекси, які становлять своєрідні блоки. Навкруги одного житла прибудовано з одного, двох або трьох сторін різноманітні за формою та розмірами споруди.

Загалом незначна кількість достатньо розкопаних поселень позбавляє можливості з певністю стверджувати про існування закономірності в їхньому плануванні. Найбільш розповсюджені поселення з лінійно-вуличним одно-, дво- або навіть і багаторядним плануванням. Відомі поселення з коловим та овальним плануванням жител, згрупованих у так звані гнізда або блоки. Планування по колу із загоном для худоби в центрі більш притаманне правобережним районам України.

Цікаво, що таке планування широко практикувалося на чорноліських (доба пізньої бронзи) та ранньоскіфських поселеннях лісостепової частини Правобережної України. Житла та господарські будівлі розташовувалися по колу, біля підніжжя городища або в його межах. У центрі завжди лишався простір для утримання худоби[322]. Таким самим переважно було планування ранньоскіфських городищ, зокрема Немирівського, Нільського, Трахтемирівського, котрі використовувалися, як слушно відзначав М. І. Артамонов, для захисту головного багатства того часу — худоби[323].

Як відомо, за доби енеоліту правобережна частина лісостепової України була заселена трипільськими племенами. Планування по колу трипільських поселень, яке виникло ще на ранньому етапі цієї культури і проіснувало до її кінця, можливо, є прикладом сталості традицій у домобудівництві.

Головним матеріалом для будівництва як жител, так і господарських споруд протягом бронзового віку на теренах України були дерево, глина та очерет. У степовій частині України таким матеріалом уважався камінь, виходи якого на поверхню спостерігаються на берегах багатьох річок та балок. У лісостеповій Україні, починаючи з доби ранньої бронзи, в обладнанні жител велику роль відігравала глина. Яскравим прикладом щодо цього може бути Ісковщина. В одному із жител даного поселення траплялися фрагменти глини з відбитками тонких лозин. Це є свідченням того, що стіни жител були глинобитними. Про близькі за устроєм житла на території Західної України пише І. К. Свєшніков[324].

Рис. 157. Пустинка. Реконструкція будівельного процесу. Автор С. С. Березанська.

Рис. 158. Пустинка. Узагальнена реконструкція зовнішнього вигляду житла, Автор С. С. Березанська.

У житлах поселень Пустинка, Комарів, Зазим’я знайдено уламки печини з відбитками обробленого дерева (дощок, лозин), а також печина з відбитками лозин від зруйнованих вогнищ. При розкопках Пустинки майже в кожному житлі знайдено обпалені глиняні вальки — прототип сучасної цегли. Вальки мали стандартні розміри та круглу або яйцеподібну форму. Глина, з якої вони виготовлялися, містила значну кількість піску або товченого графіту. Такі вальки знайдено і на інших поселеннях Правобережної України. Вальками викладалися підлога, облицьовувалися земляні стіни, з них споруджували вогнища та склепіння купольних печей. У степових районах глину комбінували не лише з деревиною, а й з каменем. Виявлено багато жител, фундамент та нижня частина яких з каменю, а верх глинобитний. Про це останнє свідчать численні знахідки глини з відбитками дерев’яних брусків, жердин. Як матеріал для покриття дахів найчастіше використовували очерет.