Розділ «Частина друга Енеоліт та бронзовий вік»

Розроблена періодизація та хронологія культур степової смуги бронзової доби дає можливість зіставити дані лінгвістики та археології. Періоду нерозчленованої арійської спільності відповідає ямна культурно-історична спільність другої половини III тис. до н. е. Керуючись результатами ретроспективного аналізу етнічної належності степових культур бронзової доби, М. Я. Мерперт та В. О. Сафронов дійшли висновку, що ямні племена відносяться до індоіранської спільності.

У першій половині II тис. до н. е. у степовій та лісостеповій смугах Лівобережної України послідовно панували носії катакомбної культури та культури багатоваликової кераміки. Першу Е. О. Берзін, Е. А. Грантовський та Л. С. Клейн ідентифікують вже не з індоіранцями загалом, а конкретно з індоарійською спільністю. Під індоаріями (праіндоаріями) розуміються пращури тих арійських племен, які у другій половині II тис. до н. е. вдерлися на територію Пакистану та Індії і започаткували нову індійську цивілізацію. Упродовж останніх десятиліть у Прикубанні, Надазов’ї та Північному Причорномор’ї — регіонах найщільнішої концентрації пам’яток катакомбної культури виділено шар індоарійської гідронімії, топонімії та ономастики. О. М. Трубачов релікти індоарійської мови відносить виключно до скіфо-сарматського часу[291]. Інші дослідники вважають, що індоарії могли мешкати у названих регіонах значно раніше — у період поділу індоіранської спільності на дві гілки у Південно-Східній Європі[292].

За спостереженнями Л. С. Клейна індоарійськими елементами у культурі катакомбної спільності є: катакомба як форма поховальної споруди; парні поховання чоловіка та жінки; використання вохри у поховальному ритуалі; кам’яні булави та сокири як репліка “ваджри” — кийка Індри; комплекти гральних костей; наявність половини тулуба коня у могилі; курильниці. Проте катакомбна спільність не може бути визнана одноетнічною, індоарійською, оскільки складається з кількох, вельми відмінних між собою культур. Поряд з індоарійським у катакомбній спільності можна припустити наявність прагрецького та давньопівнічнокавказького етнічних елементів.

Якщо катакомбні племена були переважно аріями, що вже виділилися з індоіранської спільності, то до іранської гілки могли належати племена полтавкінської спільності, які займали на початку II тис. до н. е. простори Поволжя та Приуралля. Волга як велика священна ріка фігурує у літературних пам’ятках і індоаріїв під назвою Рангха, Раса, і давніх іранців під назвою Ранха. Давня назва Волги (Ра, Рас) трапляється в античних авторів, а у мордовського народу вона збереглася донині як Раво.

Культурні трансформації, що відбувалися у другій чверті II тис. до н. е. за участю абашівських, полтавківських та катакомбних племен, спричинилися до значних переміщень населення та утворення нових культур — синташтинської та багатоваликової кераміки — на південному сході Європи. В етнічному плані носіїв названих культур пов’язують з індоіранськими племенами[293].

Можна припустити, що індоарії займали переважно західний ареал (культура багатоваликової кераміки), а праіранці — східний (синташтинська культура), наслідуючи відповідно катакомбну та полтавкінську лінії розвитку. Ближче до середини II тис. до н. е, індоарії мігрують з теренів Східної Європи, а на величезній території від Уралу до Дніпра поширюється досить уніфікована за усіма показниками зрубна культура. Належність її носіїв до північноіранського етносу обстоюється практично усіма дослідниками. За такої ситуації в Україну зі сходу, із Середнього Подоння, у середовище носіїв культури багатоваликової кераміки, точніше, їхніх залишків просувається іраномовне населення зрубної культури. Таким чином, у XV ст. до н. е. відбувається поступова іранізація спочатку лісостепової та степової смуг Лівобережної України, а згодом і Північного Причорномор’я.

Отже, висновок лінгвістів щодо появи іраномовного населення у Північному Причорномор’ї не пізніше другої половини II тис. до н. е.[294] підтверджується археологічними матеріалами. Український лінгвіст О. С. Стрижак[295] виділив шар іранських гідронімів, а С. С. Березанська пов’язала його з низкою пам’яток зрубної культури цього регіону. В. І. Абаєв визнав слушність такого зіставлення, вказавши на конкретні іранські гідроніми доскіфського часу в Україні. Лише в басейні Дніпра збереглися такі доскіфські іранські назви річок: Апажа, Апака, Артополот, Асмонь, Амонька, Ворскла, Домоткань, Есмань, Рать, Рашевка, Реть, Реут, Руда, Самоткань, Свала, Сев, Сейм, Сноропод, Сула, Сура, Удай, Удав, Хон. Відносно незначну кількість найдавніших іранських гідронімів у степовій смузі України, найзахідніший серед яких р. Прут, Е. Фасмер пояснює тим, що вони були “змиті” тюркською гідронімією наступних епох. На схід від нашої держави — до Волги і далі на Урал та в Зауралля — простежується доскіфська іранська гідронімія, охоплюючи, таким чином, увесь зрубно-алакульський блок культур[296][297].

У XVI—XV ст. до н. е. культура багатоваликової кераміки в Правобережній Україні та зрубна в Лівобережній еволюціонують у сабатинівську та пізньозрубну культури, які характеризуються наявністю значного відсотка Баликового посуду та близьким, до тотожності, поховальним ритуалом. Можна припускати етнічну близькість вищевказаних культур у межах північноіранської мовної спільності, враховуючи згаданий процес іранізації носіями зрубної культури племен культури багатоваликової кераміки. Обидві культури, сабатинівська та пізньозрубна, включені до так званої спільності культур валикової кераміки, котру пов’язують із найдавнішими іраномовними народами[298].

У XII ст. до н. е. відбувається чергова зміна археологічних культур в Україні. У степовій смузі утверджується білозерська культура, віднесена до пізнього горизонту культур валикової спільності. У IX ст. до н. е. значне скорочення населення у степу, криза осілого скотарсько-землеробського господарства та коливання клімату спричинили перехід до кочового скотарства окремих груп іраномовних племен євразійських степів. Археологічно простежується вторгнення до Північного Причорномор’я нової хвилі іраномовних племен, які разом із місцевим населенням формують культуру історичних кіммерійців.

Історичні події в Україні протягом II тис. до н. е. позначені взаємодією п’яти значних етнічних груп населення, котрі репрезентують індоєвропейську та фіно-угорську мовні спільності. Різноманітні відносини взаємодіючих етносів складають суть історичного процесу бронзової доби, надто збідненого відсутністю писемних джерел.

Для висвітлення бронзової доби в Україні велике значення має не лише виявлення головних етнічних груп, які населяли її тоді, а й встановлення конкретної ролі кожної з них та характеру їхньої взаємодії упродовж II тис. до н. е. До того ж тогочасні події слід розглядати у контексті історичних процесів Старого Світу, зокрема у найдавніших державних утвореннях.

Можливість реконструкції історичних подій в Україні протягом II тис. до н. е. зумовлена об’єктивним станом дослідженості її регіонів. За цей час більш-менш одночасно у всіх регіонах відбулися чотири зміни археологічних культур. Цим змінам відповідають чотири карти поширення синхронних культур[299]. Причому століття культурних трансформацій (XXI—XX, XVII—XVI, XIII—XII ст. до н. е.) змінювалися віками стабільності. Важко заперечити думку, що за змінами культурними стояли певні етнічні трансформації.

Карта 11. Культури доби ранньої бронзи.

Катакомбна культурно-історична спільність (І):

1 — Улянівка; 2 — Олександрівка, учгосп “Самарський”; 3 — Соколове; 4 — Хащеве; 5 — Вербки; 6 — Губиниха; 7 — Павлівна; 8 — Пологи; 9 — Терни; 10 — Печеніги; 11 — Бунакове; 12 — Сердюкове; 13, 14 — Мечебелове, Петровське; 15 — Савинці; 16 — Куньє; 17 — Воронцівка; 18 — Куп’янськ; 19 — Піски Радьківські; 20 — Преображение; 21 — Ковалівна; 22 — Сватове; 23 — Новомикільське; 24 — Проказіне; 25 — Петровське; 26 — Нова Астрахань; 27 — Петрівка; 28 — Войтове; 29 — Трьохізбенка; 30 — Велика Комишуваха; 31 — Стратилатовка; Кам’янка; 32 — Мала Комишуваха; 33 — Селимівка, Шпаківка; 34 — Слов’яногорськ; 35 — Миньївський Яр; 36 — Черевків; 37—44 — Слов’янськ, Ступки, Родионівка, Кам’янка, Дронівка, Миколаївка, Переїзна, Покровське; 45—49 — Тополівка, Лисичанськ, Привільне, Горський, Тошківка; 50—61 — Жолобок, Сокольники, Знам'янка, Пришиб, Фрунзе, Зимогір'я, Говоруха, Олександрівськ, Луганськ, Родакове, Кіровськ, Миколаївка; 62 — Стрільцівка; 63 — Новоселівка; 64—65 — Благівка, Астахове; 66 — Провалля; 67 — Мар'їне; 68 — Прирічне, 69 — Ізобільне; 70 — Портове; 71 — 73 — Калініне, Криловка, Степне; 74—78 — Славне, Шалаши, Солдатове, Наташине, Донузлав; 79, 80 — Колоски, Привітне; 81—83 — Оріхівка, Дальнє, Лугове; 84 — Донецьк; 85 — Олександрівка; 86 — Василівка; 87 — Новоселівка; 88 — Орловське; 89 — Приморське; 90 — Маріуполь; 91 — Кременівка; 92 — Октябрське; 93 — Покровське; 94 — Бердянськ; 95 — Новопилипівка; 96 — Терпіння (Аккермень); 97 — Троїцьке; 98 — Виноградне; 99 — Токмак; 100 — Заможне; 101 — Лубни; 102 — Жовнин; 103, 104 — Адамівка, Новогригор’ївка; 105 — Мишурін Ліг; 106—111 — Петриківка, Могилів, Верхня Маївка, Перещепине, Минівка, Підпорожнє; 112, 113 — Стрільча Скеля, Перун; 114, 115 — Виноградний, Дурна Скеля; 116, 117— Вільноуланівка, Вільногрупгівка; 118—123— Нікополь, Внщетарасівка, Хмельницький, Кут, Грушівка, Мар’янське; 124—128 — Золота Балка, Гаврилівна, Леонтіївка, Філатівка; 129—137— Златопіль, Дніпрорудне, Балки, Михайлівна, Орлянка, Велика Білозерна, Гюнівка, Менчикури, Первомаївка; 138—147 — Велика Ільїнка, Тавричанка, Вільна Україна, Костогризове, Семенівка, Роздольне, Новокам’янка, Любимівка, Василівка, Софіївка; 148 — Снігурівка; 149 — Львове; 150 — Антонівка; 151 — Білозерна; 152 — Олешня; 153—159 — Новочорномор’я, Шевченко, Широке, Красне, Чаплінка, Бабенкове, Першокостянтинівка; 160 — Сергіївна; 161 — Новотроїцьке; 162—170 — Цілинне, оз. Старе, Танкове, Рисове, Болотне, Мартинівка, Чкалове, Богачівка, Філатівка; 171 — Чорний Камінь; 172 — Новогорський; 173 — Астаніне; 174 — Леніне; 175, 176 — Кривий Ріг, Афанасьеве; 177—187— Привільне, Пелагеївка, Майорівка, Новорозанівка, Антонівка, Баратівка, Старогорожене, Костянтинівка, Булгакове, Відрадне, Піски; 188 — Касперо-Миколаївка; 189 — Христофорівка; 190 — Петропавлівка; 191 — Новогригор’ївка; 192 — Калинівка; 193 — Нова Одеса; 194 — Новопетрівка; 195 — Покровка; 196 — Ковалівна; 197 — Матвіївна; 198— Жовтневе; 199— Лимани; 200— Лупарєве; 201—204— Іванівна, Чапаївка, Яблуня, Кам’янка; 205 — Одеса; 206 — Монаши; 207 — Нерушай; 208 — Глибоке; 209 — Холмське; 210—216 — Новоселиця; Трапівка, Вишневе, Жовтий Яр, Хаджидер I, III (Ярославка); 217, 218 — Надлиманське, Єфимівна; 219 — Великозименове; 220 — Успенка; 221, 222 — Головковка, Звенигородка. Культури шнурової кераміки (II): підкарпатська культура, верхньодністровська група: 1 — Баличі; 2 — Коропу ж; 3 — Комарно; 4 — Кульчиці; 5 — Залужани; 6 — Ковпець; 7 — Кавське; 8 — Красів; 9 — Серники; 10 — Бовшев; 11 — Лотатники; 12 — Крилос; 13 — Комарів; 14 — Вікторів. Підкарпатська культура, подільська група: 15 — Жуличі; 16 — Ясенівка; 17 — Дусанів; 18 — Висоцьке; 19 — Хотин, 20 — Коритне; 21 — Плужне; 22 — Сивки; 23 — Климівці; 24 — Остап'е; 25 — Хоростків; 26 — Завадинці; 27 — Окняки; 28 — Перед і ванн є; 29 — Кошилівці; 30 — Студениця. Городоцько-здовбицька культура: 31 — Заказника; 32 — Ляховичі; 33 — Гірки; 34 — Острівці; 35 — Молодове; 36 — Завишня; 37 — Іванчиці; 38 — По ловля; 39 — Городок; 40 — Острожець; 41 — Грабовець; 42 — Берестечко; 43 — Липа; 44 — Переділи; 45 — Жорнів; 46 — Моквинський Майдан; 47 — Городок; 48 — Хотин; 49 — Зозів І; 50 — Малий Олексин; 51 — Зозів II; 52 — Великий Олексин; 53 — Старий Мільськ; 54 — Здовбиця; 55 — Стадники; 56 — Кургани; 57 — Петрівка; 58 — Горичів; східнословацька курганна група: 59 — Зняцеве; 60 — Медведівці; 61 — Мукачеве-Мала Гора; 62 — Батрадь Середньодніпровська культура: 63—65 — Новосілки, Шуляки, Шандри; 66 — Долинка (Яцковиця); 67—69 — Івахни, Підвисоцьке, Коритне; 70 — Рижанівка; 71 — Будківка; 72 — Дібровка; 73 — Сухини; 74 — Мокиївка; 75 — Городище; 76 — Пекарі; 77 — Медвин; 78 — Кедина Гора; 79 — Лубни; 80 — Пирятин; 81 — Козинці; 82 — Трахтемирів; 83 — Канів І—V; 84 — Бурти; 85—87 — Гамарня, Яблунівка, Деренковець; 88—90 — Зеленьки, Лип овець, Кагарлик; 91 — Нетеребки; 92 — Гришенці; 93 — Іванковичі; 94 — Гатне; 95 — Забара; 96 — Красне; 97 — Вишгород; 98 — Стасеве; 99 — Моства; 100 — Кийлів; 101, 102 — Бортничі I, II; 103 — Гречаники; 104 — Новосілки; 105 — Чернин; 106 — Пустинка; 107 — Завалівка; 108 — Євминка; 109 — Золотники; 110 — Онисів; 111 — Бахмач; 112 — Річки; 113 — Воливцеве; 114 — Погорілівка; 115 — Мезин; 116 — Куликова Гора; 117—119 Дубина, о-в Березовий, о-в Свердловський, Дзвонкове; 120 — Курилівка; 121 — Мис Очкінський. Культура Ніршег: 1 — Добрань; 2 — Дрпсина; 3 — Мукачеве-Висока Гора; 5 — Бобове.

Культурній трансформації XXI—XX ст. до н. е. передували вагомі історичні події у Месопотамії. На початку XXII ст. до н. е. сюди вторглися кутії. 2137 р. до н. е. впало царство Аккад, а на зламі XXII—XXI ст. до н. е. утворилося нове царство Шумеру та Аккаду[300]. Згідно з вірменськими історичними хроніками, приблизно у XXI ст. до н. е. легендарний ассирійський цар Нін здійснив великий похід на північ. Не можна повністю ігнорувати можливий вплив цих подій на ситуацію довкола Азовського моря, де, як доводить С. Н. Братченко, з’являються найдавніші пам’ятки катакомбної культури. Причому слід мати на увазі можливість не лише культурних впливів, а й проникнення окремих груп населення з Північного Кавказу на терени України та їхньої участі разом із корінним на той час населенням ямної спільності у формуванні катакомбної культури. Поширення катакомбної культури спричинилося до зникнення ямних старожитностей у степу та на півдні лісостепової смуги України. Лише у Північно-Західному Причорномор’ї на місцевій ямній основі за участю північних племен культури шнурової кераміки формується своєрідна буджацька культура, синхронна ранній катакомбній. Індоарійська етнічна належність принаймні певної частини катакомбних племен є найбільш археологічно аргументованою. Використання катакомбниками Північного Причорномор’я техніки порошкового живопису, поширеного з прадавніх часів у аріїв Північно-Західної Індії, говорить на користь цієї гіпотези[301].

У першій чверті II тис. до н. е. з південними племенами співіснували носії культур шнурової кераміки, які заселяли Полісся, північну смугу лісостепу та Прикарпаття. Загалом же культури шнурової кераміки, або “бойових сокир”, займали величезні терени Середньої та Східної Європи. Згідно з лінгвістичними та археологічними даними зона поширення цих культур відповідає ареалу розселення північної групи індоєвропейців. До їхнього складу входили предки слов’ян, балтів та германців. На територіях Волині, Поділля та Прикарпаття у попередню епоху хазяйнували носії трипільської культури та культури кулястих амфор. Стосовно великої кількості кам’яних сокир, пов’язаних із культурами шнурової кераміки, що домінують в усіх археологічних збірках музеїв лісостеової частини Правобережної України, досі немає жодного цілком переконливого пояснення. Існує думка, що це матеріальні свідчення перебування тут під час воєнних походів войовничих племен. Такій трактовці суперечить низка фактів. Головний із них полягає в тому, що сокири функціонально поділяються на дві групи: меншу складають бойові сокири, більшу — сокири для рубання та корчування дерев. У зв’язку з цим вірогіднішою є версія, згідно з якою значне поширення сокир зумовлене розвитком землеробства. Приймаючи теорію К. Ренфрю щодо поширення прото- та праслов’ян разом із розвитком землеробства, можна твердити, що гіпотеза про використання сокир для підсіки та приготування землі під посіви більше відповідає поясненню швидкого та широкого розповсюдження культур шнурової кераміки на території України, аж до Середнього та Верхнього Подніпров’я.

Просуваючись на північний схід, носії найпівденнішої групи культур шнурової кераміки контактували із степовиками. Кілька типових для шнуровиків посудин знайдено у похованнях інгульської катакомбної культури. У Подніпров’ї взаємини із степовими племенами виявилися більш сталими й досить мирними. Племена шнурової кераміки, ймовірно, збували катакомбникам кремінь та готові крем’яні знаряддя, про що свідчить наявність в обох культурах подібних за формою та технологією виготовлення предметів озброєння: кинджалів, вістер до дротиків, бойових сокир. Замість крем’яних виробів, напевне, вони одержували металеві речі, що їх степовики виготовляли самі чи вивозили з Північного Кавказу. Так слід розуміти знахідки бронзових сокир, наконечників до списів та прикрас у похованнях середньодністровської культури шнурової кераміки. У районі безпосередніх контактів цих двох головних груп населення України, що локалізується на Середньому Дніпрі, виникає якась не досить виразна і вочевидь етнічно змішана група населення, репрезентована пам’ятками типу Бортничі, Ісковщина та ін. Напевне, аналогічний процес змішування двох різних етнічних груп відбувався у контактній зоні й більш східних районів. Проникнення культур шнурової кераміки на Лівобережну Україну фіксується вузькою смугою уздовж кордону між степом та лісостепом (карта 11).

У північно-східних районах, у лісовій смузі, проживала найзахідніша група племен фіно-угорської етнічної належності, репрезентована мар’янівською культурою. Остання контактувала з культурами шнурової кераміки на Сеймі та Десні, де на селищах мар’янівської культури виявлено велику кількість своєрідного посуду, прикрашеного шнуровим орнаментом. Зрештою мар’янівські племена змушені були, можливо, відійти на північний схід, за межі України.

Завершуючи опис міжетнічних процесів на початку II тис. до н. е., слід торкнутися ситуації у Закарпатті, де землі на північ від р. Латориці заселяли носії культури східнословацьких курганів, що входила до спільності культур шнурової кераміки. На півдні ж Закарпаття досліджено культуру Ніршег, носіїв якої можна віднести до протофрако-іллірійського етнічного масиву. Вважається, що носії культури східнословацьких курганів проникли у Потисся з районів Сяну та Дністра й були з часом асимільовані місцевими землеробськими племенами[302].