Розділ «Частина друга Енеоліт та бронзовий вік»

Загалом перша чверть II тис. до н. е. показова взаємозв’язками більш-менш рівних за силою та культурним розвитком груп населення, одна з яких (катакомбна спільність) домінувала у степу, а друга (спільність культур шнурової кераміки) — у лісостепу та Поліссі. Взаємовідносини названих спільностей із племенами фіно-угорської та протофрако-іллірійської етнічних груп у цей період особливої ваги на території України не мали.

Знаменно те, то зоною найактивніших контактів землеробських та скотарських племен вже у першій чверті II тис. до н. е. стало Київське Подніпров’я. Як зазначалося, у цьому регіоні відбувався активний обмін між протобалто-слов’янськими племенами культур шнурової кераміки та індоіранським населенням культур катакомбної спільності. Ще раніше, у III тис. до н. е., Київське Подніпров’я притягувало до себе спочатку носіїв землеробської трипільської культури, скотарів середньостогівської спільності та неолітичних мисливців Полісся, а згодом носіїв культури кулястих амфор правобережного лісостепу та племена ямної спільності з півдня та сходу України. Особлива роль Київського Подніпров’я у міжетнічних контактах населення України, починаючи від III тис. до н. е., зумовлена перш за все його вигідним географічним розташуванням. Завдяки розгалуженій річковій мережі Верхнього Подніпров’я на сході Десною та Сеймом можно було дістатися до Середнього Дону та Оки; на півночі головним руслом — до верхньої течії Волги, а правими притоками — до Даугави; на заході Прип’яттю та її притоками — до Західного Бугу та Німану.

Усі ці водні артерії сходилися в єдине річище Дніпра біля Київських гір. Повз ці гори проходив важливий трансєвропейський суходольний шлях, західний відрізок якого з’єднував Київщину, через Карпатські перевали, з Угорською рівниною, а східний — з Казанським Поволжям та Приураллям. До Київських гір виходили природні смуги України — Полісся, лісостеп і степовий коридор уздовж лівого берега Дніпра, який робив Київщину приступною для степовиків. Таким чином, Київське Подніпров’я стало центром притягання для різних за системою господарства, суспільною структурою та етнічною належністю груп населення України. Контроль над Київщиною давав важливі економічні, а відтак і політичні переваги тій чи іншій етнічній групі населення. Пам’ять про Київщину як історичне перехрестя етносів найліпше збереглася в гідронімах регіону. Зокрема, за спостереженнями Д. Я. Телегіна, в слов’янських, іранських, іллірійських, фракійських, германських назвах річок, які, принаймні частина з них, сягають доби бронзи. Конкретні прояви міжетнічних контактів на теренах Київського Подніпров’я розглядатимуться нижче.

Відносно краще знання старожитностей катакомбних племен дає змогу визначити певні віхи їхньої історії. У XIX ст. до н. е. відбувалися значні переміщення населення всередині катакомбної спільності та просування окремих груп катакомбного населення на захід, аж до пониззя Дунаю, тобто в ареал буджацької культури. Антропологічні матеріали свідчать про проникнення на південь України з-за Дону окремих груп катакомбного населення калмицьких степів. Просуваючись уздовж Сіверського Дінця та Самари, вони перетнули Дніпро у районі порогів та вийшли до Поінгулля, де виділено інгульську катакомбну культуру[303]. Помітні зміни в антропологічному типі населення збіглися з відчутними змінами у поховальному ритуалі (замість скорченого — випростане положення небіжчиків у катакомбах). Зникають риси ямної культури, притаманні пам’яткам ранньої катакомбної культури. Локальні ознаки окремих груп катакомбного населення стають настільки своєрідними, що в межах спільності було виділено окремі катакомбні культури. Найяскравішими у межах України були донецька та інгульська. Частина катакомбного населення Дніпровського Надпоріжжя просунулася уздовж Дніпра до теренів Київщини, де вступила у контакти з носіями середньодніпровської культури шнурової кераміки. Є певні підстави стверджувати переважаючий вплив катакомбних традицій у вказаному регіоні.

Рішучі зміни культурної та політичної ситуації в світі пов’язані з подіями другої чверті II тис. до н. е. Характерно, що вирішальну роль у них зіграли скотарські племена, які розводили коней, незалежно від того, у якій частині Старого Світу такі події відбувалися. Іще у другій половині XVIII ст. до н. е. касити вдерлися до Месопотамії. Близько 1680 р. до н. е. озброєні бойовими колісницями гіксосн захопили єгипетський трон. Набуває могутності перша документально засвідчена держава індоєвропейців — Хеттське царство з великими підрозділами бойових колісниць. У 1965 р. до н. е. цар хеттів Мурсиліс II руйнує Вавилон. Протягом XVII ст. до н. е. утворилася найдавніша на Європейському материку держава — Мікенське царство. Його царі також воювали на бойових колісницях, запряжених кіньми. Споруджувалися протоміста-фортеці у Південному Заураллі, Карпато-Дунайському басейні та у дельті Дону. І тут натхненником перетворень виступає військова аристократія, що воювала на бойових колісницях[304].

Карта 12. Культури доби середньої бронзи (XVIII—XVI ст. до н. е.)

Культури багатопружкової кераміки (І):

1 — Білопілля; 2 — Волинцеве; 8 — Борзна; 4 — Білоус; 5 — Рудня; 6 — Боденки; 7 — Пухівка; 8 — Бортничі; 9 — Кийлів; 10 — Мирне; 11 — Любарці; 12 — Переяслав-Хмельницький; 13 — Козинці; 14 — Кулішівка; 15 — Оташів; 16 — Зозхів; 17 — Перевередів; 18 — Жорнів; 19 — Остап’є; 20 — Кочержинці; 21 — Берецків; 22 — Собківка; 23 — Сандраки; 24 — Підгірці; 25 — Обухів; 26 — Трахтемирів; 27 — Яблунівка; 28 — Шкарівка; 29, 30 — Зарубинці І, ІІ; 81—85— Канів: Княжа Гора, Ємчиха, Московка, Прохорівка, Нижня Гребля; 36 — Сміла, урочище; 87—45 — Калантаїв, Велика Андрусівка І, ІІ, Адамівка (урочище Чамайданівка, Солониця), Новоселиця, Бондарівна, Стецівка, Кириченко, 46 — Головківка; 47 — Защита; 48 — Вільшана; 49 — Сухий Ташлик; 50 — Мишурін Ріг; 51—53 — Топило, Гусине, Сурки; 54 — Галицьке; 55 — хутір Шамолове; 56 — Чапаївка; 57 — Вереміївка; 58 — Лубни — Лиса Гора; 59 — Баранівка; 60 — Кириківка; 61 — Велика Рублівка; 62 — Марки; 63 — Мачухівка — Біла Гора; 64 — Михайлики; 65 — Білики; 66 — Компанійці; 67 — Красне; 68 — Дніпропетровськ, сад ім. Т. Г. Шевченка; 69 — Верхня Маївка; 70 — Попова Балівка; 71 — Новоподкряж; 72 — Поливанівка; 73 — Олександрівка, учгосп ‘‘Самарський”; 74 — Соколове; 75 — Губиниха; 76 — Терни; 77 — Морокіне; 78 — Леб’яже; 79 — Рунівщина; 80 — Кутнє; 81—84 — Бражники, Реп’яхівка І, П, Тимченки; 85—87 — Карачівка (Донецьке городище), Коваленки І, П; 88 — Задонецьке; 89— 93 — Верхній Салтів, Новодонівка І, ІІ, Писарівна, Хотомля; 94—98 — Комсомольське I, II, Маринчине І, ІІ, Матрове; 99, 100— Куп’янськ I, II; 101 — Олександрія; 102—104 — Радьківка, Малієве, Піски Радьківські; 105, 106 — Банівське — Сахалін І, ІІ; 107—111 — Сніжківка, Гнчарівка І—IV; 112—114 — Вареничівка, Велика Тополиха, Сердюкове; 115 — Кремінна; 116— Трьохізбенка; 117— Окніне; 118— Бондарівна; 119— Нижньобараниківка; 120 — Погорілий; 121 — Болотенний; 122 — Провалля; 123 — Астахове; 124 — Лівенцівка І; 125 — Благівка; 126 — Олександрівськ; 127 — Пришиб; 128 — Молодогвардійськ; 129 — Лисичанськ; 130 — Комишуваха; 131 — Донецьк; 132 — Старомихайлівка; 138 — Новоамвросіївка; 134 — Маріуполь; 135 — Приморське; 136 — Новотроїцьке; 137 — Відродження; 138 — Басань; 139 — Любимівка; 140 — Василівка; 141 — Орлів; 142 — Петромихайлівка; 143 — Новогупалівка; 144 — Гнаровське; 145 — о-в Тавілжаний; 146 — о-в Виноградний; 147 — Хортицьке; 148 — Пологи; 149 — Заможне; 150 — Виноградне; 151 — Новопилипівка; 152 — Нове; 158 — Барвинівка; 154 — Михайлівна; 155 — Златопіль, 156 — Балки; 157 — Велика Білозерна; 158 — Солоха; 159 — Бабине ІІІ; 160 — Каїри; 161 — Новоолександрівка; 162 — Олешня; 163 — Білозерна; 164 — Золота Балка; 165 — Кут; 166 — Нікополь; 167 — Вищетарасівка; 168 — Біленьке; 169 — Квітяна; 170 — Королівська; 171 — Ямбург; 172 — Кривий Ріг; 173 — Старогорожене; 174 — Кам’янка; 175 — Кременчук; 176 — Іванівка; 177 — Станіславчик; 178 — Кам’яна Балка; 179 — Усатове; 180 — Одеса; 181 — Киселове; 182 — Нікольське; 183 — Огородне; 184 — Жовтневе; 185 — Плавні; 186 — Ор лівка; 187 — Вишневе; 188 — Любимівка; 189 — Громівка; 190 — Далеке; 191 — Штормове; 192 — Крилівка; 193 — Євпаторія (Кара-Тюбе); 194—196 — Дальнє, Григор'ївка, Ленінське; 197— Ак-Таш. Кам’янсько-лівенцівська група (II): 198, 199 — Лівенцівська фортеця, Каратаївська фортеця; 200 — Кам’янка; 201 — Глейки; 202— 206 — Тасунове, Лібкнехтівка, Бєлінське, Зелений Яр, Астаніне; 207—209 — Кіммерік I, II, Яковенко; 210—218 — Слюсареве ІІ, ІІІ, Кірове, Красна Гірка, Леніне, Чапаеве II, Єрофєєве І, ІІ; Бранне Поле, 219—221 — Планерське І, ІІ, Феодосія І, 222, 223 — Щебетівка І, ІІ (Челки); 224 — Севастополь; 225 — Штурмове. Стжижовська культура (III): 1 — Стжижув; 2 — Лежниця; 3 — Володимир-Волинський; 4 — Зимне; 5 — Грудек Надбужний; 6 — Черників; 7 — Вільхове; 8 — Ромош; 9— Яструбичі; 10 — Грядки; 11 — Тур; 12 — Ковель; 13—15 — Валентинів, Торчин, Гнідава; 16—19 — Сьомаки, Коршів, Великий Борятин, Лопавше; 20 — Випіків; 21—24 — Ставок, Муравиця, Озліїв, Підгайці; 25 — Стеблівка; 26 — Здовбиця; 27—31 — Сморжів, Диків, Пересопниця, Білів, Зарицьк; 32 — Чудви; 33 — Перевередів; 34 — Жорнів; 35 — Зозів ІІ; 36—89 — Великий Олексин, Шпаків, Забороль, Білокриниця. Культура Хлопіце-Веселе, почапська група (IV): 40 — Львів; 41 — Чижиків; 42 — Звенигород; 43 — Почали; 44 — Золочів. Культура Отомань (V): 1 — Дідове; 2 — Берегове — Мала Гора; 3 — Квасове; 4 — Заболоття; 5 — Дякове. Мар'янівська культура (VI): 1— 3 — Курилівка, Мезин, Свердлівка; 4—6 — Накот, Курені, Свердлівський острів; 7 — Новгород-Сіверський; 8 — Погорілівка; 9 — Путивль; 10 — Дорошівка; 11 — Волинцеве; 12 — Мар’янівка; 18 — Глушець; 14 — Пересилки.

На тлі згаданих вище епохальних подій видається природним, що панівними на теренах України стають племена культури багатоваликової кераміки, які першими у північнопричорноморському регіоні оволоділи мистецтвом ведення бою на легких колісницях, запряжених кіньми та з колесами на шпицях.: Пам’ятки культури багатоваликової кераміки поширюються майже на всій території України від східних кордонів і гирла Дону до Волині, Прикарпаття, Пруту та гирла Дунаю. На півночі вони опанували Київщину, лівобережжя Десни та Сейму. З етнічного погляду ця культура репрезентує лінію розвитку індоіранського етносу. На заході мобільні племена культури багатоваликової кераміки мали жваві контакти з населенням постшнурових культур (здовбицької та стрижовської), а також із носіями ранньої фази комарівської культури. Землі Закарпаття входили до ареалу поширення культури Отомань протофрако-іллірійської лінії розвитку. Фіно-угорський етнос (воронезька культура) на теренах України у цей час майже непомітний (карта 12).

Феномен поширення культури багатоваликової кераміки був яскравим, але нетривалим. Особливо на півночі України, де протобалтійсько-слов’янські племена досить швидко відновили контроль над Поліссям та північним лісостепом, включаючи Київщину (східнотшинецька та комарівська культури). Розповсюдження багатоваликового посуду певною мірою може бути пояснене й модою — реакцією на кількавікове панування в орнаменті шнурових композицій. Загалом же мода мала й досі має надкультурний і надетнічний характер. Іншою модною прикметою часів поширення культури багатоваликової кераміки були кістяні та рогові поясні пряжки в одязі чоловіків та разки фаянсового намиста у жінок.

У степу та на півдні лісостепу розвиток цієї культури тривав довше, поділяючись на два-три етапи. Показником часу стають контакти племен Східної Європи з Мікенською державою та населенням Центральної Європи. Вони були започатковані під час воєнних походів XVII—XVI ст. до н. е. Одним із свідчень останніх є Бородінський (Бессарабський) скарб XVI ст. до н. е., що сполучає зброю та символи влади, виконані зброярами та ювелірами Крито-Мікенського світу, з одного боку, й майстрами сейминського кола — з іншого[305]. Із стабілізацією політичної ситуації ці відносини стають мирними, торговими. Золотий посуд та клепані бронзові казани, карпато-мікенський стиль орнаментики поширюються на схід, аж до Приуралля. Окремі символи та знаки цього стилю органічно вплітаються у декор місцевого посуду, утворюючи своєрідну знакову систему.

Грунтознавчі та палеокліматичні дослідження засвідчують, що на часовому відтинку від 1700 до 1200 р. до н. е. на півдні Європи встановлюється період оптимальної зволоженості[306].

Сприятлива екологічна ситуація зрештою вплинула і на політичні процеси на теренах України. Розпочинається період сталої осілості. Кожна із досліджених культур цього часу (доба пізньої бронзи) репрезентована сотнями поселень. Уперше за добу бронзи побутові пам’ятки помітно переважають над поховальними. Відносно високий рівень розвитку землеробства та скотарства був забезпечений розвиненою металообробкою.

Після широкого, але короткочасного розвою культури багатоваликової кераміки етнічна ситуація в Україні стабілізується в усталених раніше межах. Протослов’янська етнічна група займає правобережний лісостеп та Полісся. Із протослов’янами у третій чверті II тис. до н. е. більшість археологів та лінгвістів пов’язує тщинецько-комарівську спільність, що локалізується приблизно на тій же території, що й носії культур шнурової кераміки. Ніяких значних переміщень населення у цей час археологічно не фіксується. Слід відзначити, що останні дослідження комарівської культури дають підстави припустити, що наприкінці існування посилюються контакти її носіїв з племенами, котрі населяли Балканський півострів та Дунайську долину. Такі зв’язки могли відбитися на етнічному складі носіїв комарівської культури (карта 13).

На заході протослов’янські племена тшнецької культури межували з германцями, але яскравих контактів між ними не простежено. На північному сході група племен тшинецької культури розселяється Лівобережжям. І тут, головним чином у межиріччі Сейму та Дніпра, виникає своєрідна за культурою та, можливо, етнічно змішана балто-слов’янська група, репрезентована пам’ятками сосницького типу. На сході ці племена межували безпосередньо з фіно-угорським населенням, а на південному сході мали широкі контакти з іраномовними племенами зрубної культури.

Останньою ланкою в розвитку індоарійських племен на півдні Східної Європи вважаються видатні за пишністю ритуалу, величчю поховальних споруд та багатством речового супроводу могили воїнів-колісничих. Вони відкриті протягом останніх десятиліть у Заураллі, Середньому Поволжі та Подонні. Можливе їхнє виявлення на теренах України, враховуючи етнічну спорідненість носіїв культури багатоваликової кераміки з масивом індоіранських племен. Уже у XVI ст. до н. е. індоарії зникають з етнічної карти Південно-Східної Європи, але з’являються на Передньому Сході та у Північно-Західній Індії на чолі колісничих армад, засновуючи нові династії царів. Зникнення чинника політичної напруги відкрило шлях до мирного розвитку етнічних та міжетнічних процесів, економічних відносин, але і відсунуло, принаймні на тисячу років, перспективу побудови державності. Перші протоміста-фортеці були знищені й спалені. На їхніх руїнах мирно поскубували травицю вівці.

По міграції індоаріїв в ареалі їхньої найбільшої активності розвиваються дві могутні археологічні культури: зрубна у Європі та алакульська в Азії. Іраномовність носіїв названих культур обстоюється як археологами, так і лінгвістами. У XVI ст. до н. е. племена зрубної культури мігрують в Україну. Хвиля міграції досягає Сіверського Дінця. У пам’ятках цього часу виразно простежуються елементи синташтинського культурного комплексу, характерного для раннього (покровського) періоду розвитку зрубної культури. На Дніпровському лівобережжі та у Надпоріжжі носії зрубної культури утверджуються у XV ст. до н. е. Західною межею поширення зрубних племен можно вважати р. Інгулець. Просуваючись на захід, носії зрубної культури збагачувалися за рахунок контактів з місцевим населенням культури багатоваликової кераміки. Прямим наслідком таких контактів стало поширення Баликової орнаментики на банкуватих та гостроребрих посудинах зрубної культури (так званий маївський тип пам’яток). Складнішими виявилися відносини племен зрубної культури з фіно-угорським населенням на північному сході України. Декілька поселень типу Студенок V на Харківщині загинули від пожежі. Кінець кінцем, напевне, фіно-угорське населення було витіснене іраномовними племенами до більш північних районів, у верхів’я Сіверського Дінця.

Карта. 13. Культури доби пізньої бронзи (XVI—XV ст. до н. е.).

Культури багатопружковоі кераміки (І):

1 — Бабине ІІІ (верхній шар). Синхронні пам’ятки культури багатопружкової кераміки займали степову Україну. Зрубна культура, покровська група (II): 1 — Великий суходіл; 2 — Герасимівка; 3 — Новобараниківка; 4 — Плотина; 5 — Петрівка; 6 — Проказіне; 7 — Шульгінка; 8 — Бахмутівка; 9 — Райгородка; 10 — Капітанове; 11 — Миколаївка; 12 — Луганськ; 13—15— Пришиб, Привіля, Олександрівськ; 16 — Ханжонкове; 17 — Івано-Дар’ївка; 18 — Іллічівка; 19 — Рудівка; 20 — Олександрія; 21 — Слов’яногорськ; 22 — Суха Гомольша; 23 — Сердюкове; 24 — Приходнянське; 25 — Михайлики; 26 — Миколаївка; 27 — Петромихайлівка; 28 — Гнаровське; 29 — Ювілейне; 30 — Бородіно. Тшинецька культура (III): 1 — Страдач; 2 — Приборове; 3 — Піски Річицькі; 4 — Вітли; 5 — Невер; 6 — Ляховичі; 7 — Небель; 8 — Кургани; 9, 10 — Холмськ, Горбів; 11 — Камінь Каширський; 12 — Нуйно; 13 — Черськ; 14 — Великий Борятин; 15 — Чаруків; 16 — Скучне; 17 — Дитинячі; 18 — Саланів; 19—23 — Луцьк, Дроздів, КостянеЦь, Дубно, Мости; 24 — Гоща; 25 — Могиляни; 26—28 — Кургани, Святе, Нетиши; 29—31 — Ходан, Шепель, Солов’є; 32—34 — Іванкове, Жереб’ятин, Кийлів; 35—38 — Рахманів, Шумське, Мала Боровиця, Корчі; 39 — Шушківці; 40 — Сергіївна. Комарівська культура (IV): 1 — Кам’янка Бузька; 2 — Ріпнів; 3 — Романівна; 4 — Неслухів; 5 — Самбір; 6 — Городище; 7 — Красів; 8 — Серники; 9—12 — Чижиків, Гончари, Звенигород, Лагодів; 13 — Зіньки; 14 — Ставки; 15 — Чигиринець; 16 — Лотатники; 17 — Дапгава; 18 — Тенетники; 19—22 — Підгороддя, Комарів, Крилос, Вікторів; 23 — Братківці; 24 — Тлумач; 25 — Остовець; 26 — Стрільче; 27 — Стопчатів; 28 — Буківка; 29 — Окняни; 30 — Незвисько; 31 — Іванівна; 32 — Путятин; 33 — Бовшів; 34 — Білий Потік; 35 — Нагорянка; 36 — Ставки; 37 — Зелений Гай; 38 — Городниця; 39 — Новоселка; 40 — Кадієвці; 41 — Бабине; 42 — Бурдюг; 43 — Комарів; 44 — Седлшце; 45 — Оселів; 46 — Лепесівка; 47 — Браїлів; 48 — Бар; 49 — Гайсин. Сосницька культура (V): 1 — Войцехівка; 2—4 — Райки, Бердичів, Швайківка, 5 — Ворошилівка; 6 — Троянів; 7 — Мошни; 8—16 — Білгородка, Пирогове, Ходосівка, Черкаси, Нещирів, Підгірці, Обухів, Зозулі, Велика Салтанівка, Новоукраїнка; 17— Здвижівка; 18, 19 — Гостомель І, ІІ; 20—26 — Лапутьки, Страхолісся, Домантове, Оташів, Плютовище, Янівка, Новосілка; 27—30 — Ротні, Тетерівка, Ясногородка І, ІІ; 31, 32 — Народичі I, II; 33 — Селець; 34 — Радуль; 35 — Мньове; 36 — Пустинка; 37 — Навози; 38—51 — Жукин, Олітки, Тарасовичі, Старосілля, Воропаїв, Новоселки, Хотянівка І, ІІ; Осещана, Вигурівщина, Зазим’є, Бортничі І, ІІ, Вишеньки; 52 — Ладанка; 53 — Козелець; 54 — Борзна; 55 — Гришівка; 56 — Вершина; 57 — Сосниця; 58 — Савинки; 59—61 — Мезин, Райгородка, Ряботин; 62 — Діхтярівка; 63—65 — Попова, Березова, Свердлівський о-в; 66 — Волинцеве; 67 — Мар’янівка; 68 — Хар’ївка.