Розділ «Частина друга Енеоліт та бронзовий вік»

Проблемою етногенезу протягом тривалого часу займалися головним чином мовознавці. Неможливість нерідко визначити, до якого часу відносяться ті чи ті гідроніми, топоніми тощо, спричинила їхнє звернення до археології, здатної, як правило, співвідносити назви річок, озер та інших даних лінгвістики з певним хронологічним горизонтом пам’яток, значно сприяючи вирішенню даної проблеми. Нині більшість дослідників — і мовознавців і археологів — виділяють на території України за бронзової доби такі головні етнічні утворення, як протослов’яни, фіно-угри та індоіранці. Серед менш значних груп вирізняються протобалти та фракійці. Ймовірно, були й дрібніші етнічні утворення, котрі не залишили по собі помітних слідів.

Найбільш ранні відомості про слов’ян містяться у творах грецьких та римських письменників і відносяться до перших століть нашої ери. Сам термін “слов’яни” (“склавіни”) вперше трапляється у VI ст. н. е. у працях готського історика Йордана. Лінгвістами встановлено, що слов’янська мова належить до вельми давньої мовної сім’ї і що предки слов’ян сформувалися у північній зоні індоєвропейського масиву. Матеріали мовознавства показують, що відособлення сталося ще за неоліту. Використовуючи здобутки палеогеографії, хронології, Б. В. Горнунг розділив доісторичний період слов’янства на чотири етапи: мовні предки слов’ян (неоліт, енеоліт); протослов’яни (кінець енеоліту, III тис. до н. е. — початок II тис. до н. е.); праслов’яни (бронзовий вік, друга половина II тис. до н. е.); праслов’яни, що зазнали впливу та інфільтрації фракійців, іллірійців, германців, скіфів та інших народів (кінець II — початок І тис. до н. е.)[259]. Є ще кілька періодизацій доісторичної доби слов’ян. Зокрема, болгарський лінгвіст В. Георгієв виділив у ній три етапи: балто-слов’янський (III тис. до н. е.); перехідний (рубіж III та II тис. до н. е.); відособлення слов’ян (середина II тис. до н. е.)[260]. Окремі лінгвісти припускають також існування германо-балто-слов’янської спільності, яка передувала балто-слов’янській. Загалом же всі періодизації близькі.

Як би не вирішувалося питання щодо походження індоєвропейців, розглянуте у попередньому розділі, на кінець III тис. до н. е., тобто на початок доби бронзи, від Ельби до Середнього Подніпров’я складається відносна культурна спільність. Стосовно цього часу лінгвісти вже говорять про праслов’ян, розміщуючи їх у східній зоні індоєвропейської спільності. Протягом довгих років головним завданням при вивченні праслов’ян було визначення та уточнення опанованої ними території. Спочатку більшість дослідників уважала, що праслов’яни заселяли землі між Одером на заході та Дніпром на сході, між Карпатами на півдні та Балтійським морем на півночі. Згодом відбулося уточнення ареалу їхнього поширення: на думку одних учених, праслов’яни мешкали лише у Середній Європі, інші розміщували їх на схід від Вісли.

За даними лінгвіста Ф. П. Філіна на початок II тис. до н. е., коли припускається консолідація слов’янських племен та їхнє відособлення від загальноіндоєвропейського масиву, слов’яни вже мали великий словниковий запас (понад 20 тис. слів), який відображав різні сторони їхнього життя: скотарство, землеробство, номенклатуру знарядь праці тощо. Від цього часу, тобто з перших віків II тис. до н. е., розпочинається вивчення праслав’ян у межах бронзової доби. Перелічити усіх, хто займався цим питанням, неможливо. Серед українських та російських учених, які стояли біля витоків цієї надскладної проблеми, слід назвати В. В. Хвойка, Д. Я. Самоквасова, М. І. Ростовцева, В. Б. Антоновича, М. Ф. Біляшевського, О. А. Спицина. У працях О. А. Спицина та М. І. Ростовцева показано, що населення лісостепової та степової України істотно різнилося за матеріальною культурою ще в добу бронзи і що за характерними рисами цієї культури лісостепові племена тяжіють до західних центральноєвропейських регіонів[261]. Загалом історіографія питання величезна, у ній є і видатні наукові відкриття, і політичні спекуляції, що нічого спільного з наукою не мають. Багато з теорій, створених відомими вченими, виявилися хибними і були забуті. Слід визнати, що остаточно питання розміщеності археологічних культур, з якими можно пов’язувати праслов’ян, дотепер не вирішене. Тому доцільно викласти лише деякі, найпопулярніші погляди, пам’ятаючи колишні трансформації проблеми та намагаючись уникати категоричності, навіть за власної упевненості.

Упродовж тривалого часу особливою популярністю користувалася теорія польського археолога Я. Костжевського, згідно з якою праслов’яни ототожнювалися з лужицькою культурою[262]. На його думку, центр праслов’ян збігався з центром лужицької культури і розташовувався поміж Одером та Віслою. Вже потім буцімто слов’яни розселилися аж до Дніпра, просунувшись на схід. На підтримку цієї теорії з’явилася низка праць. Однак у 1960-х роках так звана вісло-одерська, або лужицька, теорія була піддана різкій критиці з боку як археологів, так і лінгвістів. Поступово кількість її прихильників зменшилася і в самій Польщі. Хибність теорії переконливо довели О. І. Тереножкін[263] та Я. Домбровський[264]. В археологічній літературі з’явилися серйозні сумніви щодо слов’янської належності власне лужицької культури. Нині праслов’янами визнається лише та частина лужицьких племен, яка за своїм походженням може бути пов’язана з тшинецькою культурою[265]. Тшинецька культура, що опинилася таким чином у центрі слов’янського етногенезу, викликає неабияку зацікавленість у дослідників. Зокрема, велике значення має встановлення того факту, що північна частина Правобережної України виявилася обійнятою культурою, надзвичайно близькою до тшинецької та названою східнотшинецькою. Нині більшість дослідників, як вітчизняних, так і зарубіжних, праслов’ян розміщує на всій території тшинецької культури, пов’язуючи їх за доби бронзи з історією та культурою тшинецьких племен. Ареал поширення тшинецької культури розташований поміж Одером та Середнім Подніпров’ям, утворюючи смугу завширшки 350—400 км.

Як і колишня, сучасна теорія розміщення праслав’ян має низку вразливих місць, бо значною мірою заснована на інтуїції. Головний її недолік полягає в тому, що генетична спадковість між племенами тшинецької спільності та слов’янами раннього середньовіччя через культури пізнього бронзового та раннього залізного віків простежується з великими труднощами, а іноді й зовсім не простежується. Однак польські археологи вважають, що археологічні матеріали дають найвагоміші підстави для реконструкції лінії спадковості від доби бронзи до середньовіччя[266].

Вельми істотна думка археологів про те, що найдавніший центр слов’янства розташувався не на захід, а на схід від Вісли. Нині вона дістає підтримку і серед лінгвістів, які на основі даних гідронімії та картографії дійшли висновку, що найдавнішою територією слов’янства є та, котру займали в Україні східнотшинецькі племена.

Так, К. Мошинський, аналізуючи назви річок Дніпровського басейну, встановив, що найрясніше скупчення річкових назв, які вдається пояснити за допомогою слов’янського лексичного матеріалу, без залучення аналогічних матеріалів з інших мов, у розлогому тупому трикутнику поміж Прип’яттю та південними ділянками Середнього Дніпра. .

У дослідженні, присвяченому назвам річок Правобережної України, О. М. Трубачов пише, що найбільше слов’янських гідронімів у центральній частині басейну правобережної Прип’яті та на правобережжі Середнього Подніпров’я. Він також відзначає, що найдавніші слов’янські гідронімічні основи виявлені лише на Прип’яті.

Виходячи із специфіки словоутворень, О. М. Трубачов виділяє три локальні групи слов’янської мови: верхньодністровську, західно- та східноприп’ятську. Вони досить добре узгоджуються з виділеними на археологічному матеріалі комарівською та варіантами східнотшинецької культур. Так, верхньодністровській групі відповідає комарівська культура, західноприп’ятській — ровенський варіант, а східноприп’ятській — київський варіант східнотшинецької культури. Остання група, на думку О. М. Трубачова, є немовби головним плацдармом стародавнього слов’янства[267].

Лінгвісти вважають, що у середині II тис. до н. е. слов’янська спільність мала більш замкнене ядро та відкриту різним впливам периферію. Так, ядро праслов’ян можна пов’язати з племенами прип’ятського басейну, а як слов’янську периферію, напевне, можна розглядати споріднену тшинецькій комарівську культуру, відкриту з півдня карпато-дакійським впливам, західнотшинецьку культуру, на якій позначався германський мовний вплив, та сосницьку групу пам’яток, відкриту балтським та північноіранським впливам.

Наступний етап історії праслов’янських племен починається з настанням залізного віку.

Генетична спадковість поміж тшинецькою та білогрудівською культурами в археологів нібито сумнівів не викликає. Білогрудівська культура репрезентує вже добу пізньої бронзи на значній території Правобережної України, поміж Дністром та Середнім Дніпром, Прип’яттю на півночі та Россю на півдні, де мешкали племена, які можна відносити до одного етносу — праслов’янського. Для визначення етнічної належності цих племен у більш пізній час археологи та славісти використовують ретроспективний метод. Вони пов’язують білогрудівську та частково чорноліську культуру з культурами раннього залізного віку і через них — із зарубинецькою культурою, слов’янська належність якої до останнього часу визнавалася більшістю археологів.

Дослідники вважають, що під час формування слов’янського етносу на суміжних територіях, у межах Правобережної України певний час проживали ще два етнічні утворення: балти та фракійці. Їхня роль у давній історії України, зокрема за доби бронзи, була значно скромнішою, ніж роль слов’ян. Але щоб скласти цілісне уявлення про історичний процес, необхідне вивчення усіх стосовних до цього фактів.

Більшість археологів, лінгвістів та антропологів (X. А. Моора, П. М. Третьяков, Д. А. Крайнов, Г. С. Кнабс, Р. Я. Денисова та ін.) північно-східну групу культур шнурової кераміки відносять до стародавніх балтів. Головною підставою для цього є те, що на території даної групи, яка включає частину середньодніпровської, фатьянівську, баланівську культури, а також пам’ятки Південно-Східної Прибалтики, від шнурових культур до історичних балтів не спостерігається істотних переміщень населення. Щодо найцікавіших для давньої історії України середньодніпровських племен відомо, що вони не були однорідними. Основна їхня частина, мабуть, входила до праслов’янської спільності. З балтами слід пов’язувати лише північно-східні групи пам’яток середньодніпровської культури, близькі до фатьянівської культури.

Попри дискусійність питання щодо існування балто-слов’янської спільності такі тверді прихильники наявності цієї спільності, як Т. Лер-Сплавінський та В. Георгієв, уважають, що кінець її не міг настати раніше II тис. до н. е.[268]. Отже, культури бронзової доби, навіть такі відносно ранні, як культури шнурової кераміки, а тим більше ті, що прийшли їм на зміну за доби середньої бронзи, відображали вже період роз’єднаних балтів та слов’ян. Попервах кордони поміж ними були, вірогідно, нечіткими, що підтверджує зафіксована лінгвістами надзвичайна близькість балтійської та слов’янської мов. В. Георгієв, зокрема, пише, що серед індоєвропейців немає інших груп, які були б так схожі між собою, як балтська та слов’янська. Їхню близькість відзначають і археологи, характеризуючи, ймовірно, різноетнічні культури шнурової кераміки. Вони аргументовано показують, що шнуровики були генетичною основою групи культур доби середньої бронзи, репрезентованих тшинецько-комарівською спільністю, яка включала комарівську, західно- та східнотшинецьку культури. В останній чітко вирізняються чотири локальні варіанти. Найбільш східний, сосницький, розташувався у межиріччі Дніпра та Десни. Його генетична близькість до середньодніпровської культури переконливо висвітлюється у ряді археологічних праць[269]. Ф. П. Філій вважає, що до області найдавнішого слов’янського етногенезу слід включати також і район Лівобережного Подніпров’я поміж річками Сож та Десна[270]. Та оскільки область балтської гідронімії охоплює межиріччя Дніпра та Десни, а також правобережжя Сейму, існує ймовірність того, що сосницькі пам’ятки належали балтам[271]. Є підстави відносити час виникнення балтських гідронімів до доби середньої бронзи, бо саме для цього періоду характерні контакти балтських та іранських племен. Низка іранських гідронімів у Лівобережній Україні пов’язується з поширенням пам’яток зрубної культури.

За доби пізньої бронзи відміни поміж племенами, які населяли північ України, що намітилися наприкінці існування культур шнурової кераміки та почали виявлятися за доби середньої бронзи, увиразнюються. На базі сосницького варіанта виникають лебедівські пам’ятки, що сприймаються рядом археологів як хронологічно пізній етап сосницького варіанта. Дуже близькі за усіма головними показниками, сосницькі та лебедівські пам’ятки дають можливість говорити про їхню генетичну спадковість та єдиний етнос. При цьому в лебедівській культурі з’являється ряд ознак, що зближують її з юхновською та дніпро-двінською культурами, віднесеними більшістю дослідників (X. А. Моора, П. М. Третьяков, В. В. Седов, Б. А. Шмідт) до давніх балтів. Балтам, вірогідно, належала підгірцівська культура, яка побутувала на південь від Прип’яті у ранньому залізному віці та мала багато спільних рис з пам’ятками лебедівського типу. На доказ того, що підгірцівська культура пов’язана з балтами, Ю. В. Кухаренко наводить дані щодо їхньої близькості до відомої культури західнобалтських курганів голіндів[272]. Антропологи зазначають, що провідним типом усіх балтських племен на території Литви, Південної Латвії, значної частини Білорусі, а також деяких районів північно-східної Польщі та України є доліхокранний європеоїдний тип із широким та відносно високим обличчям.

Підсумовуючи, слід сказати, що на території північної частини Правобережної України та в межиріччі Дніпра та Десни протягом усього бронзового віку проживали споріднені поміж собою племена, які відносяться до балто-слов’янського етносу. На початку бронзової доби етнічний розподіл на балтів та слов’ян швидше за все був ще відносним. На користь цього говорить близькість середньодніпровської культури та культур шнурової кераміки Західної України: городоцько-здовбицької, стрижовської та підкарпатської, а також, вірогідно, правобережних та лівобережного (сосницького) варіантів східнотшинецької культури. Але вже на кінець доби бронзи відміни як у культурному, так, імовірно, і в етнічному плані між балтами та слов’янами окреслились вже досить чітко.

За доби бронзи фракійці проживали на південний захід та захід від слов’ян. Це була численна група племен, яка обіймала величезну територію сучасних Румунії, Болгарії, Угорщини та частково Західної України. Перші свідчення про фракійців, які є в античних писемних джерелах, відносяться до X—VIII ст. до н. е., тобто до рубежу бронзової доби та раннього залізного віку. Для історії України найважливішими є взаємовідносини фракійців із кіммерійцями та скіфами, що аналізуватимуться у наступному томі. Тут слід відзначити, що виділення фракійського етносу відбулося ще за доби бронзи й найпевніше пов’язане із знаменитою гальштатською культурою, початок якої датується XII ст. до н. е. На території України проживали дві порівняно невеликі групи північнофракійських племен, котрі відносилися до гетів, даків та, ймовірно, агафірсів. Одна із цих груп іменується голіградською за скарбом, знайденим біля с. Голігради Тернопільської області. Вона займала Прикарпаття та придністровські райони Чернівецької, Івано-Франківської та Тернопільської областей. Другу групу можна назвати молдовською. Вона розташовувалася у Прутсько-Сіретському межиріччі Румунії та у лісостепових районах Молдови. Східні кордони гальштатських груп не зовсім з’ясовані. Існує думка про проникнення окремих груп фракійського населення далеко на схід.

Вважається, що пам’ятки фракійського гальштату голіградеької групи на Середньому Дністрі межують із чорноліською культурою, слов’янська належність якої упродовж тривалого часу не викликала сумнівів. Нині ж питання щодо шляхів формування та етнічної належності чорноліської культури стало спірним. Одні дослідники висловлюють думку, що на її формування справили значний вплив фракійські культури голіградської та молдовської груп[273]. Інші припускають проникнення на схід та північний схід із середнього Подністров’я якоїсь частини південнофракійського населення[274]. Треті схильні вбачати у чорноліській одну з культур фракійського гальштату, яка у своєму русі досягла Дніпра. Остання думка, що належить і авторові цього розділу, є найбільш дискусійною, тому розглянемо її детальніше. Чорноліська культура була виділена О. І. Тереножкіним. Він же охарактеризував цю культуру та визначив її етнічну належність — як слов’янську[275]. Багата, яскрава та гарно досліджена чорноліська культура викликала зацікавленість, а її етнічна належність одержала палку підтримку. Упродовж останніх трьох десятиліть з’явилися матеріали, які змушують по-іншому поглянути на етнічні процеси в давній Україні, зокрема на етнічну належність чорноліської культури. Висновки О. І. Тереножкіна базувалися на тому, що чорноліська культура цілком місцева, своїм походженням зобов’язана розвитку білогрудівської культури. Остання, в свою чергу, генетично пов’язана з тшинецькою. Далі відбулося переростання чорноліської культури у лісостепові скіфські, що згодом еволюціонували у зарубинецьку.