Розділ «Частина друга Енеоліт та бронзовий вік»

Тим часом порівняння білогрудівських та чорноліських пам’яток детально ніколи не проводилося. А проведене дало змогу дійти висновку про їхні суттєві відмінності. Насамперед слід відзначити різницю у рівні розвитку, попри незначний між ними хронологічний розрив. Білогрудівська культура — типовий зразок суспільства пізнього бронзового віку Полісся та північних районів Лісостепу з примітивним побутом, відсталим, певною мірою застійним господарством. Чорноліська ж культура для усієї Східної Європи явище унікальне — з розвинутим бронзоливарним виробництвом, високим рівнем керамічного, косторізного та будівельного ремесел.

Усі ці факти спричинилися до того, що ряд археологів переглянули свою думку щодо чорноліської культури. В усіх останніх працях Г. І. Мелюкової та Г. І. Смирнової — головних дослідників фракійських культур у Молдові та на Середньому Дніпрі — підкреслюється великий вплив названих культур на формування чорноліської. Незважаючи на такі зміни, принципова оцінка чорноліської культури як місцевої, що є продовженням білогрудівської і, отже, слов’янської залишається в силі. Однак відмінності між білогрудівською та чорноліською чи, вірніше, чорнолісько-жаботинською культурами настільки значні, що одними впливами, навіть найсильнішими, пояснені бути не можуть. Досить очевидно, що поява у Закарпатті, Прикарпатті та західних районах Молдови пам’яток фракійського гальштату пов’язана з масовим переселенням із території початкового проживання — регіону, розташованого на південний схід від Трансільванії та Карпат. Серед прийшлого населення розрізняються кілька груп. У зв’язку з чорноліською культурою найцікавішою видається сахарнянсько-солонченська група фракійського населення, яка із зони первинного проживання на території Нижнього Подунав’я переселилася до Середнього Подністров’я і далі на схід, углиб лісостепової України. Своєрідні пам’ятки, рішуче відмінні від Білогрудівки, на Дністрі, Південному Бузі, Тясмині, Дніпрі та Ворсклі, вказують на шлях руху фракійського населення. Дані археологів підтверджуються лінгвістами. О. М. Трубачов саме на території Правобережної України встановлює велику кількість гідронімів фрако-дакійського та іллірійського походження. Показовим є скупчення цих гідронімів на порівняно вузькій смузі, що простяглася від Верхнього та Середнього Подністров’я на північний схід до Дніпра[276].

Група племен чорноліської культури, належна до фракійського етносу, перетнула Дніпро і розселилася на р. Ворсклі[277]. У зв’язку з цим слід нагадати, що багато хто з лінгвістів відзначають паралелі у балтійських та фракійських мовах[278]. В. В. Седов пише про існування якихось балто-фракійських контактів і про те, що на півдні свого ареалу балти, можливо, стикалися із фракійським населенням. Не варто виключати можливість таких контактів на території ворсклинської групи чорноліської культури.

Як українські, так і зарубіжні археологи пам’ятки фракійського гальштату Молдови та Середнього Подністров’я пов’язують із племенем агафірсів. Останнім часом для цього з’явилися нові докази[279].

Усе сказане становить інтерес для можливого ототожнення чорноліської культури не лише із фракійським етносом, а й, більш конкретно, з одним з історично засвідчених племен цього етносу.

На території лісостепової частини Лівобережної України вирізняється група населення, що належала до протофіно-угорського етносу. Як з археологічного, так і з лінгвістичного погляду вона досліджена недостатньо. Не викликає сумнівів лише те, що упродовж усієї доби бронзи у північно-східних районах Лівобережної України проживали племена, у матеріальній та духовній культурі яких добре простежується спадковість. Оскільки між археологічними пам’ятками Північно-Східної України та більш східними районами за доби енеоліту та бронзи спостерігається безсумнівна близькість, питання спільної культурної та етнічної їхньої належності не може вирішуватися поза етнічними процесами, що відбувалися на території Подоння та Волго-Окського басейну сусідньої держави.

Почати слід із того, що неолітичні пам’ятки із ямково-гребінцевою керамікою складають південно-західну периферію великої спільності на просторах від Уралу до східної Прибалтики. Протягом довгого часу етнічна належність носіїв культури ямково-гребінцевої кераміки і лінгвістами (Д. X. Бубрах, П. А. Арісте), і археологами (Ю. Айліо, А. М. Таллгрен, Б. С. Жуков, X. А. Моора, Л. Ю. Янітс, Д. Я. Телегін та ін.) визначалася як фіно-угорська. Нині це питання уявляється складнішим, однак, як і колись у носіях культури ямково-гребінцевої кераміки вбачають один із субстратів фіно-угорської народності (П. М. Третьяков, А. X. Халіков, Н. Н. Гуріна).

Кінець ямково-гребінцевої культури в Україні визначається на підставі співіснування її носіїв з носіями культури кулястих амфор і віднесений до кінця III — початку II тис. до н. е. Доля нащадків цих племен у різних регіонах була різною. Але будь-яких помітних змін у північно-східній частині Лісостепової України не фіксується, через що можна припускати розвиток місцевих племен. Це тим більше вірогідно, що тут відома група пам’яток, котру можна розглядати як результат цього розвитку. 1928 р. М. Я. Рудинський та Я. Морачевський виявили поселення на р. Сейм (Мар’янівка Путивльського району Сумської області). Аналізуючи його матеріали, вони дійшли висновку, що, незважаючи на безсумнівні пережитки традицій ямково-гребінцевої культури, поселення відноситься до бронзової доби[280]. У 1950-ті роки на Десні та Сеймі було знайдено іще кілька поселень (Волинцеве, Глушень, Дорошівка), які значно розширили уявлення про мар’янівську культуру та підтвердили думку М. Я. Рудинського щодо її генетичного зв’язку з ямково-гребінцевою культурою.

Виявлення мар’янівських пам’яток на Дону, Сожі, Оці та Усі дає можливість припустити, що вони обіймали велику територію. Відносно добре вивчені поселення пізнього етапу мар’янівської культури. Пам’ятки, які відносяться до нього, займають практично увесь ареал, заселений у попередній період носіями культури ямково-гребінцевої кераміки. Багато з посудин пізнього етапу мар’янівської культури мають своєрідну технічну особливість — вони вкриті розчосами, які іноді нагадують сітчастий візерунок або відбиток грубої тканини. Ймовірно, цю рису, слід пов’язувати з культурами так званої текстильної кераміки, поширеними від пониззя Ками до Балтійського моря[281]. Дослідники відзначають, що ці своєрідні пам’ятки виявляють спадковість з більш ранніми місцевими культурами, а також те, що регіон поширення текстильної та рогожної кераміки повністю відповідав ареалові розселення фіно-угорських племен[282].

Наступним етапом у розвитку етнокультурної лінії, репрезентованої в Україні ямково-гребінцевим енеолітом, мар’янівськими та малобудківськими поселеннями, є бондарихінська культура доби пізньої бронзи. Усі дослідники одностайно відзначають і місцеве походження і генетичну спадковість цієї культури з пам’ятками більш раннього часу[283]. Як один із доказів цього наводяться поселення, життя на яких продовжувалося безперервно за доби і середньої і пізньої бронзи.

Використовуючи ретроспективний метод аналізу археологічного матеріалу, можна припустити, що розглянуті культури близькі за етносом і складають базу східної (волзько-окської) групи фіномовних племен. Західний кордон групи угро-фінського населення в Україні, мабуть, проходив по Сулі та середній течії Десни, бо на захід від цієї межі повністю відсутні пам’ятки з ямково-гребінцевою керамікою, а пізніше і пам’ятки мар’янівської та бондарихінської культур.

Етнокультурний кордон між угро-фінами та балтами залишається не до кінця з’ясованим. Стосовно межиріччя нижньої течії Десни та Сули за доби пізньої бронзи, мабуть, слід говорити про змішаний етнос, який невідворотно виникає у прикордонних районах. В археології сказане підтверджується тим, що пам’ятки лебедівської (балтської) та бондарихінської (угро-фінської) культур розташовані частково на одній і тій же території.

Згідно з гіпотезою лінгвістів, протягом II тис. до н. е. у степовій та на схід від Дніпра лісостеповій смугах Східної Європи стався поділ індоіранців на індоарійську та протоіранську (північноіранську) мовні спільності. Починаючи з другої половини XIX ст., такий поділ обгрунтовується лінгвістами, а з 30-х років XX ст. підтверджується і археологічними матеріалами. На проти вагу цій гіпотезі з являється концепція пізнього проникнення на південь Східної Європи іранського етнічного елемента в особі скіфів, підтримана рядом археологів, зокрема В. А. Ільїнською, В. В. Сєдовим, Д. Я. Телегіним. На лінгвістичному рівні її поділяють Т. В. Гамкрелідзе і В. В. Іванов та висувають принципово нову і популярну нині концепцію походження індоєвропейської спільності з території Вірменського нагір’я. Вони пов’язують нерозчленовані ще давньоєвропейські діалекти індоєвропейської прамови з племенами давньоямної спільності, прийшлими у III тис. до н. е. із Центральної Азії, і датують розпад давньоєвропейських діалектів та розселення індоєвропейських племен по Європі II тис. до н. е. Іранські ж племена в III—II тис. до н. е. нібито розташувалися південніше Аральського моря у Середній Азії, і лише невелика група просочувалася у степ, зокрема в Приуралля[284].

Підтвердження першої гіпотези, на відміну від другої, певним колом археологічних матеріалів зумовило нашу підтримку та звернення до неї.

Історичні дані щодо індоарійських племен свідчать про їхній прихід на територію Індії та Ірану ззовні. У Передній Азії поява носіїв мітанійської арійської мови фіксується між 1750—1650 рр. до н. е.[285] У писемних пам’ятках Передньої Азії 1500—1300 рр. до н. е. вдалося виявити кілька десятків слів арійського походження — імена богів, царів, терміни, пов’язані з тренуванням коней[286]. Із середини II тис. до н. е. відмічається проникнення арійських племен на територію Індії та Пакистану, а у другій половині II тис. до н. е. були створені гімни “Рігведи”[287]. І, нарешті, наприкінці II тис. до н. е. іраномовне населення з’являється на північному заході Іранського нагір’я[288]. Перелічені історичні події є відправними для реконструкції давньої історії індоіранських племен на теренах Східної Європи.

Дані історичної лінгвістики засвідчують мовні контакти індоіранських племен з “праіталійськими”, кельтськими, германськими, “пратохарськими”, балтійськими, слов’янськими індоєвропейської сім’ї та угро-фінськими і кавказькими з ряду неіндоєвропейських. Принципово важливо, що ці контакти відбувалися іще у передскіфський період та тривали протягом багатьох віків. Так, угро-фінські та індоіранські племена, співіснуючи на мовному рівні, пройшли шлях розвитку від арійської спільності, через поділ цієї спільності на протоіндоарійську та протоіранську і до відособлення північноіранської (скіфо-сарматської) групи[289].

А ось як виглядає історія Східної Європи, включаючи Україну, за даними історичної лінгвістики.

Друга половина III тис. до н. е. — тривалі контакти фіно-угорського світу з арійською спільністю.

Перша половина II тис. до н. е. — поділ арійської спільності на протоіранську та протоіндійську. Остання залишила територію Європи і через Передню Азію просунулася до Індії.

Кінець II — початок І тис. до н. е. — поділ протоіранської спільності на дві групи: кімеро-скіфську та протомідоперсидську. Остання проходить через Кавказ на південь і займає Іранське нагір’я[290].