Розділ «Частина друга Енеоліт та бронзовий вік»

Інший французький археолог К. Шеффер уважав, що винахід бронзи належав народам Передньої Азії. Розповсюдження ж її пов’язане з грандіозним землетрусом у східній частині Малої Азії та Вірменії. Стихія зруйнувала велику кількість міст і буцімто змусила багатьох металургів — знавців секретів плавлення бронзи покинути батьківщину і розселитися на величезних теренах, несучи з собою технологію бронзоливарного виробництва.

Новітні археологічні дослідження підтверджують припущення щодо виникнення бронзоливарного виробництва у Європі під впливом цивілізації Переднього Сходу. Швидше за все на певному етапі, коли ресурси мідної руди у країнах Переднього Сходу вже не могли задовольнити зрослі тут потреби у цій сировині, почалися далекі мандри рудознавців у пошуках нових її джерел. Вони й поклали кінець близькосхідній монополії на виготовлення бронзи. Цінний метал швидко поширювався і невдовзі став відомий на теренах Індії, Китаю, Японії і тієї частини Європи, де були значні поклади мідної або цинкової руди. Порівняно з іншими державами Європи Україна рано увійшла до бронзової доби, значно раніше за своїх північних сусідів, де вона настала лише із середини II тис. до н. е. Такому ранньому знайомству з металом, насамперед міддю, Україна зобов’язана носіям трипільської культури, пов’язаним з одним із найдавніших у Європі Балкано-Карпатським металургійним центром. Це переконливо засвідчують результати металографічних[254] та спектральних аналізів[255] металевих речей. Вирішальне значення для утвердження в Україні бронзової доби мало поширення тут кавказьких бронзових виробів, які потрапили у сприятливе середовище, де давно вже знали і вміли цінувати вироби з металу. Головним регіоном Кавказу, звідки племена України могли отримувати метал, було Прикубання. Вироби з бронзи надходили сюди переважно за посередництвом носіїв культур катакомбної спільності, пов’язаних, з одного боку, з племенами Кавказу, а з іншого — з племенами Північної України через безпосередні територіальні контакти. Попервах це були вже готові металеві вироби, зокрема прикраси, згодом — знаряддя праці та зброя.

Рівень розвитку бронзоливарного виробництва у степовій та лісостеповій смугах України був неоднаковий. Лісостеп, розташований далеко від великих металургійних центрів і позбавлений сировини, упродовж тривалого часу не мав місцевого виробництва бронзи. Та й імпортовані бронзові вироби були тут рідкими, і представлені здебільшого прикрасами, ймовірно, через збитковість. До того ж на Поділлі та Волині існували величезні легкодоступні поклади високосортного кременю, з якого виготовляли знаряддя, що не поступалося за своїми технологічними якостями виробам з бронзи. Інша ситуація склалася у степовій смузі. У правобережних регіонах, здавна і міцно пов’язаних із Балкано-Карпатським металургійним центром, відносно рано виникає місцевий осередок бронзоливарного виробництва, який працював на довізній сировині. Продукція цього осередку поширювалася на всі терени України[256]. Десь із середини II тис. до н. е. у Донбасі фіксуються поява та активна діяльність місцевого центру видобутку мідної руди та виготовлення бронзових речей[257].

Доба бронзи в Україні досить умовно може бути поділена на три періоди: ранній (2000—1600 рр. до н. е.), середній (1600— 1200 рр. до н. е.) та пізній (1200—800 рр. до н. е.), відображаючи головні історичні події доби та зміни у розвитку металургійного виробництва.

Єдиної хронологічної системи для датування пам’яток бронзової доби на території Східної Європи не існує. Тут використовується головним чином добре розроблена хронологічна схема Карпатського басейну у викладі А. Можоліч. Визначення абсолютних дат для різних періодів доби бронзи грунтується на хронології пам’яток за писемними джерелами. За допомогою останніх встановлюються досить точні дати виготовлення окремих категорій речей (фаянсового намиста, псаліїв, мікенських прикрас, пізньоеладської кераміки тощо). Враховуються також датування археологічних об’єктів природничими методами (радіовуглецевим, геомагнітним, дендрохронологічним).

Нині в українській та зарубіжній археології найефективнішим методом вивчення давньої історії є виділення археологічних культур. Використовується він певною мірою і для характеристики бронзової доби. Одним із першочергових завдань при дослідженні конкретної епохи вважається виявлення головних груп населення, які існували тоді й були головними дійовими особами історичних подій. В етнічних процесах, притаманних добі бронзи на теренах України, найсуттєвішими, вірогідно, були тенденції до об’єднання та асиміляції. Північна Україна, заселена протягом II тис. до н. е. спорідненими племенами, постійно перебувала під загрозою вторгнення степовиків. Охорона своїх земель потребувала спільних зусиль та відповідної організації. Тому окремі племінні групи об’єднувалися у союзи, які відігравали помітну роль в етногенетичних процесах. Не менше значення мали й обмінні зв’язки, що активізувалися з появою бронзи. Природно, що все це сприяло асиміляційним культурним, мовним та етнічним процесам. Як їх результат на середину II тис. до н. е. на теренах України простежується існування трьох великих етнічних утворень. Це протослов’яни, що локалізувалися у лісостеповій Правобережній Україні та на Поліссі, фіно-угри, які займали переважну частину лісостепової Лівобережної України, та індоіранці, котрі заселяли всю степову Україну. Поза ними, у межиріччі Десни та Дніпра простежується група прабалтських племен. А за доби пізньої бронзи із заходу на терени України просуваються значні групи фракійського та іллірійського населення.

Глава 1

Етнічний склад населення

Велику роль у розумінні етнічних та історичних процесів відіграє демографія — наука, що вивчає чисельність, розташування та склад населення.

Існують різні думки щодо загальної схеми та механізму демографічного розвитку. Широко визнаною, зокрема, є ідея про здатність суспільства з найдавніших часів різними засобами регулювати відтворення населення. Демографи вважають, що у первісному суспільстві це проявлялося у вигляді вірувань, обрядів, заборон, пов’язаних з віком вступу до шлюбу, граничною кількістю дітей, дітовбивством тощо. При цьому не виникає сумнівів, що зростання народонаселення залежало насамперед від соціально-економічних умов та рівня розвитку виробничих сил.

Одним із важливих джерел демографічних досліджень є статистичні дані. На ранніх етапах історії це встановлення кількості пам’яток та визначення числа мешканців житла, поселення, мікрорайону тощо. Іншим таким джерелом виступають могильники, які дають матеріал для антропологічних визначень статево-вікового складу населення.

На початок нашої ери народонаселення Землі становило приблизно 250 млн чоловік, Європи — приблизно 35 млн. В Україні, яка складає приблизно 1/20 частину Європейського континенту, проживало близько 1,5—1,7 млн чоловік[258].

Більшість демографічних висновків щодо бронзової доби на теренах України досить умовна та приблизна через брак повного обліку тогочасних пам’яток. І все ж є підстави говорити, що протягом усієї доби бронзи чисельність населення безперервно зростала. Так, у лісостеповій Україні із раннього періоду відомо 220 поселень, середнього — 610, пізнього — 400. При цьому постійно збільшуються розміри селищ та кількість жител на них. Скажімо, на поселеннях ранньої бронзи типу Ісковщина проживало 40—50 осіб, на поселеннях середньої бронзи типу Пустинка та Усове Озеро — 150—200, а на поселеннях пізньої бронзи типу Степове — вже до 500 осіб. Таким чином, упродовж бронзової доби на територій лісостепової України населення збільшилося приблизно у 10 разів.

Розташування пам’яток свідчить про нерівномірне заселення різних смуг України. Сприятливіша для землеробства лісостепова смуга, а для скотарства степова були заселені значно щільніше від поліської. Велика концентрація населення спостерігається на багатих якісним кременем, металевими рудами, солями тощо Волині, Прикарпатті, Донбасі.

Важливим чинником зміни чисельності та складу населення є міграції.

На теренах України за доби бронзи можно виділити кілька міграційних хвиль, які значно вплинули і на чисельність, і на склад населення. До найдавніших міграцій бронзової доби відносимо просування племен катакомбної культури, яке спричинилося до зміни типу пам’яток та збільшення населення, особливо у степовій частині України. Навіть приблизні підрахунки дають підставу стверджувати, що завдяки пришельцям-катакомбникам чисельність населення у степовій смузі як мінімум подвоїлася.

Більш пізня міграційна хвиля пов’язана з просуванням на територію України групи племен із Доно-Волзького межиріччя. Як наслідок порівняно мало заселені до того райони лівобережного лісостепу виявляються суцільно вкриті селищами та могильниками племен зрубної спільності.

Істотні зміни у кількості народонаселення Північно-Західного Причорномор’я спостерігаються наприкінці II тис. до н. е. У третій чверті II тис. до н. е. тут фіксується колосальне скупчення сабатинівських племен, репрезентоване грандіозними поселеннями з кам’яним домобудуванням та високорозвиненим землеробством. Карта поширення пам’яток сабатинівської культури дає змогу зробити приблизні підрахунки населення, котре складає 12 осіб на 1 км2. Однак наприкінці II тис. до н. е. тут відбувається виразний відплив населення, який вдалося зафіксувати по скороченню, аж до майже зовсім повного зникнення, сабатинівських пам’яток. Найвірогіднішою причиною цього є масова міграція у більш східні райони. Даний приклад гарно ілюструє міцний зв’язок економіки та народонаселення, коли розвиток продуктивності праці зумовлює прискорене зростання населення, внаслідок чого створюється кризова ситуація, єдиним виходом з якої є міграція.

Вважається доведеним, що етнос не біологічна, а соціальна категорія і що етнічні спільності за час свого формування та подальшої еволюції під впливом різних чинників зазнають значних змін як щодо займаної території, так і у плані культурних та етнографічних характеристик.

Складність виділення етнічних спільностей на території України полягає насамперед у майже цілковитій відсутності згадок про них у писемних пам’ятках. Слід зауважити, що стосовно сусідніх з Україною регіонів Південної Європи та Подунав’я відомо кілька культур бронзової доби, етнічна належність яких відображена у давній писемності. Серед них греки, котрі залишили знамениту мікенську культуру, відгомін про яку сягав Подніпров’я і навіть більш східних областей, а також фракійці та іллірійці, з якими пов’язана гальштатська культура, що частково поширилася на Правобережну Україну.