Розділ «Гай Светоній Транквілл Життєписи дванадцяти цезарів»

47. Керівництво над поважнішими провінціями, якими було небезпечно та нелегко керувати за допомогою щорічного уряду, прийняв сам, а над рештою поставив консулів, обраних за жеребом; щоправда, часто міняв одних на інших та постійно навідувався до них. Деякі союзні міста, що були на шляху до самознищення через беззаконня, позбавив свободи, іншим полегшив суму податку чи наново відбудував після землетрусу, чи подарував латинське або навіть повне громадянство[158] за заслуги перед римським народом. Гадаю, що немає провінції, окрім хіба що Африки та Сардинії, яку Август не відвідав. Планував піти й туди з Сицилії після перемоги над Секстом Помпеєм, проте на перешкоді стали постійні та непомірні шторми, а пізніше не було вже нагоди та причини подаватися туди.

48. Усі царства, що їх завоював у війнах, окрім хіба що кількох, віддавав або тим же, у кого їх відбирав, або ж дарував іншим чужоземним народам. Союзницьких царів поєднував узами взаємної необхідності, радо сприяючи одруженням та спонукуючи товариськість; усіх їх сприймав як членів та складові частини імперії, приставляючи вихователів до молодих віком та незрілих розумом, допоки виростали та дозрівали; дітей багатьох виховував та навчав разом із своїми.

49. З військових ресурсів надавав провінціям легіони та іншу допомогу: розмістив один флот у Мізені, інший — у Равенні для оборони Вищого та Нижчого морів, решту війська залишив у місті та для своєї особистої охорони, розпустивши калагуританський загін своїх охоронців після перемоги над Антонієм, а германський — після перемоги над Вароном. Однак ніколи не залишав у місті більше, аніж три когорти, і навіть їх — без табору, а решту звичайно відправляв у зимові та літні табори по ближніх містах. 2. Усім воїнам, незалежно від місця служби, призначив єдину стипендію та премії, докладно визначивши окремі ступені, тривалість служби, а також розмір пенсії, аби після звільнення не влаштовували заворушень через вік чи нестатки. Щоб мати постійно та в достатку засоби для виплат і забезпечення війська, встановив окрему військову скарбницю та нові податки. Для швидкого та вчасного отримання повідомлень про справи у провінціях, розташував по шляхах через однакові проміжки спочатку юнаків, а відтак і повози. Це дозволяло швидко розпитати тих, що приносили листи з різних місць, якщо виникала така необхідність.

50. У документах, посланнях та листах спочатку використовував як підпис образ сфінкса, згодом — Александра Великого, і врешті — свій, вирізьблений рукою Діоскурида: і цей знак як свою печать використовували всі його наступники. До всіх листів додавав точну годину, коли вони були написані: і не лише дня, але навіть і ночі.

51. Багато є переконливих свідчень його поблажливості й людяності. Навіть не перелічуватиму, скільком (і яким!) людям із протилежних партій надав прощення та недоторканість, дозволивши зайняти навіть перші місця в республіці: плебеїв Юнія Новата вважав за достатнє покарати штрафом, а Кассія Патавіна — легким вигнанням, хоча перший оприлюднив гострого листа про нього, підписавшись молодим Агриппою, а другий на велелюдному бенкеті виголосив, що рішуче прагнув його вбити. 2. На слуханні справи Емілія Еліана з Кордуби, якому поміж іншими злочинами закидали насамперед те, що він погано висловлювався про Цезаря, звернувшись до звинувачувача із удаваним збудженням, сказав: “Я би хотів, щоб ти довів мені це: нехай Еліан знає, що я також маю язика, бо можу сказати багато про нього”; і більше не проводив жодних розслідувань — ані у той час, ані опісля. Коли ж Тиберій поскаржився у цій же справі, але жорсткішим тоном, то відписав йому так: “Юності своїй, друже Тиберію, не слід піддаватися у таких справах, та не надто розпачай, коли хтось говорить щось погане про мене: достатньо уже й того, що ніхто не може нічого поганого нам зробити”.

52. Знаючи, що зазвичай храми присвячували навіть проконсулам, у жодній провінції не дозволяв зводити їх особисто на свою честь, а лише на честь свою та Рима. У місті рішуче відмовлявся від усіх почестей, так що навіть розплавив свої срібні статуї, що колись був поставив, викарбувавши з них монети і заофірувавши за них триніг у храмі Аполлона Палатинського. Коли ж народ усіма силами пропонував йому диктатуру, то він, упавши на коліна й скинувши тогу з плеча й оголивши груди, благав на цьому не наполягати.

53. Звертання “владико” завжди жахало його як образливе та негідне. Якось, коли він сидів на видовищах, мімічний актор виголосив: “О справедливий та добрий Владико!”, і тоді усі глядачі, так наче це було про нього сказано, піднялися й почали аплодувати. А він тут же порухом руки та виразом обличчя зупинив недоречні лестощі, а наступного дня засудив їх суворим едиктом. Відтак не дозволяв називати себе “владикою” ані дітям, ані онукам, ані рабам, чи навіть жартома: і заборонив їм це улесливе звертання навіть поміж собою. 2. Невипадково входив у міста чи селища та виходив із них лише увечері чи вночі — аби нікого не тривожити церемоніями. У час консульства по вулицях ходив по вулицях пішки, а коли не був консулом, то у закритій лектиці. Для ранкових привітань допускав також і простолюд[159], виявляючи велику люб’язність до прохань усіх тих, що підходили, так що навіть коли хтось, вагаючись, простягав йому петицію, він віджартовувався: “наче для слона монетка”. 3. У день засідання сенату вітав сенаторів лише в курії, коли всі сиділи на своїх місцях, називаючи кожного на ім’я без підказок; і навіть коли виходив, то не наказував усім вставати. Із багатьма підтримував дружні зв’язки, і відвідував святкування аж доти, доки у старшому віці сильно не втомився на якомусь галасливому весіллі. Коли сенатор Галл Цериній раптово осліп і через це постановив померти голодною смертю, то Август, хоча й не був близький із ним, прийшов до нього та утішанням переконав повернутися до життя.

54. Коли Август виступав у сенаті, хтось сказав: “Не розумію”, а ще хтось “Заперечив би, якщо мав би можливість”. Часом, коли в гніві вибігав із курії через гарячі суперечки диспутантів, деякі вигукували йому навздогін: “Потрібно дозволяти сенаторам говорити про республіку!” Під час виборів сенату, коли сенатори вибирають один одного, Антістій Лабей вибрав Марка Лепіда, давнього Августового ворога, що на той час був у вигнанні; а коли Август запитав, чи є якісь інші, достойніші, той відповів, що кожен має свою власну думку. Тож нікого не переслідував за вільнодумство чи непокірність.

55. Зовсім не боявся пасквільних книжечок про себе, розповсюджених у курії, а старанно доводив їх неправдивість; і навіть не розшукуючи їх авторів, постановив лише карати тих, які для знеславлення інших випускають такі книжечки чи віршики під чужими іменами.

56. Коли ж йому врешті надокучали заздрісні та непристойні жарти певних осіб, то стримував їх едиктом. Однак заборонив перешкоджати вияву вільної волі у заповітах. Щоразу, як був присутній на виборах посадовців, обходив триби зі своїми кандидатами та просив за них у звиклий спосіб. Також сам голосував у трибах, як звичайна людина. Коли ж був свідком у суді, то зі спокійним серцем переносив допитування і суперечки. 2. Форум зробив дещо вужчим, аніж намірявся, не наважуючись виселити власників із найближчих домів. Ніколи не рекомендував своїх синів перед народом, не додавши: “Якщо вони цього варті”. Якось, коли вони ще носили претексту, весь народ у театрі піднявся та стоячи аплодував для їх привітання, він строго засудив такий вчинок. Прагнув, щоб його друзі були поважними та могутніми у державі, але водночас — і рівноправними разом з усіма громадянами та відповідали перед однаковими законами. 3. Коли Аспренату Нонію, його близькому другові, Кассій Север висунув звинувачення в отруєнні, то Август радився з сенатом, як йому слід вчинити: сумнівався, чи слід йому підтримати того, адже виглядало б, що він захищає винного перед законом, але з іншого боку, якщо б не робив цього, то вважали б, що він покинув колегу й таким чином виніс йому вирок. Оскільки всі настояли на його присутності в суді, мовчки сидів на лаві протягом кількох годин, не говорячи нічого на користь підсудного. 4. Допомагав також і своїм клієнтам, як-от Скутарію, одному з його колишніх воїнів, якому закидали правопорушення. Врятував лише одного з-поміж усіх звинувачених — Кастриція, через якого дізнався про змову Мурени, і то лиш своїми проханнями уклінно благаючи звинувачувача перед суддями.

57. Легко уявити, що за такі заслуги Август користувався великою повагою. Не згадую про постанови сенату, бо їх можна сприймати як необхідність або вияв улесливості. Римські вершники за власним бажанням та домовленістю святкували день його народження протягом двох днів. Громадяни всіх санів щороку кидали монетки в Куртське озеро, бажаючи Августові здоров’я, а також першого січня приносили на Капітолій святкові подарунки, навіть якщо його не було в місті. За ці гроші він купив та подарував різним районам дорогі статуї богів — Аполлона Сандалярія, Юпітера Трагеда й інші. 2. На відбудову його будинку на Палатині, що згорів під час пожежі, гроші приносили і ветерани, і триби, й окремі громадяни — добровільно і скільки хто міг. Однак заледве торкнувся цих куп грошей, взявши не більше, аніж по динарію. Коли Август повертався з провінції, приймали його не лише добрими побажаннями, але й милозвучними піснями. Було навіть прийнято не карати нікого в той час, коли входив у місто.

58. Йому надали титул “батька батьківщини” несподівано й одноголосно: спочатку зробили це плебеї, пославши в Анцій легатів, а згодом, оскільки він цього не прийняв, у Римі, коли він увійшов на виставу, на якій усі вони були увінчані лавром; врешті — в курії сенату, але не постановою чи виголошенням, а виступом Валерія Мессали. 2. Той від імені усіх сказав так: “Нехай доля сприяє тобі й твоєму дому, Цезаре Августе! Так-бо й ми відчуваємо, що молимося за вічне процвітання й щастя республіки: сенат, у згоді з Римським народом, вітає тебе як “батька батьківщини”. На його слова Август відповідав, плачучи (його слова я передаю дослівно, як і слова Мессали): “Осягнувши свої найвищі мрії, отці-сенатори, про що маю ще молити безсмертних богів, як не про те, щоб ця ваша згода провадила мене до самого кінця мого життя”.

59. Лікареві Антонію Музі, завдяки якому він вийшов із важкої недуги, на добровільно зібрані гроші встановили статую поблизу статуї Ескулапа[160]. Деякі господарі записували в заповітах, щоб їх нащадки принесли жертву від їх імені на Капітолії за те, що Август їх пережив, і щоб перед жертовними тваринами був плакат із написом про це. Деякі з італійських племен починали відлік року від того дня, коли Август уперше завітав до них. У багатьох провінціях, окрім храмів та жертовників, майже у всіх містечках що п’ять років влаштовували ігри на його честь.

60. Його друзі та союзники з-поміж царів кожен у своєму царстві заснували міста Цезарії, а всі разом постановили спільними коштами завершити й присвятити його генієві храм Юпітера Олімпійського в Афінах, що був започаткований ще давніше; і часто, залишивши свої царства, скинувши царський одяг і одягнувши тоги, прислуговуючи йому, наче клієнти, супроводжували його у щоденних справах не лише в Римі, але також і в провінціях.

61. Оскільки я виклав те, як він поводив себе на військових та громадянських посадах, як управляв республікою в усіх її кінцях під час миру та війни, тепер викладу, як він провадив своє внутрішнє та родинне життя, який був у нього характер, як він поводився вдома й із близькими: від юності й аж до останнього дня його життя. Матір втратив під час першого консульства, сестру Октавію — на п’ятдесят четвертому році життя. До них двох він з повагою ставився протягом життя, а також вшановував їх найвищими почестями після їх смерті.

62. У юності заручився з донькою Публія Сервілія Ісаврика, однак згодом, як примирився з Антонієм після першої суперечки, обидва війська почали вимагати, аби ті поєдналися тіснішими узами, і тоді одружився з Клавдією, його пасербицею, донькою Фульвії від Публія Клодія, хоча вона й ще не була зовсім дорослою; проте не дійшовши згоди з тещею Фульвією, залишив її, навіть не почавши спільне життя. 2. Врешті, взяв за жінку Скрибонію, що раніше була дружиною двох консулів, від одного з яких мала дітей. З нею також розлучився, і про це пише, що “втомився від її жахливого характеру”. Одразу ж одружився з Лівією Друзиллою, відібравши її, вагітну, від Тиберія Нерона, і любив її одну та шанував дбайливо.

63. Від Скрибонії мав доньку Юлію, а від Лівії зовсім не мав дітей, хоча й дуже цього хотів. Дитя, що вони були зачали, народилося надто рано. Юлію спочатку віддав за Марцелла, сина своєї сестри Октавії, який заледве вийшов з хлоп’ячого віку, а після його смерті — за Марка Агриппу, випросивши в сестри для себе зятя, незважаючи на те, що Агриппа був одружений з однією із сестер Марцелла і мав з нею дітей. 2. Поховавши й цього, довгий час шукав когось для цеї, розглядаючи пропозиції навіть із вершницького стану, і врешті вибрав Тиберія, свого пасинка, змусивши його покинути вагітну жінку, з якою той мав уже дітей. Марк Антоній описує, що він спочатку заручив Юлію із своїм сином Антонієм, а відтак — із Котизоном, царем Гетів; а сам він у цей час хотів одружитися з донькою цього царя.

64. Від Агриппи та Юлії мав трьох онуків — Гая, Луція й Агриппу, та двох онучок — Юлію та Агриппіну. Юлію видав заміж за сина цензора Луція Паула; за Германіка, онука своєї сестри, видав Агриппіну. Залишив Гая і Луція у себе вдома, відкупивши їх у батька Агриппи за символічним ритуалом[161], і змолоду призвичаїв їх до служіння республіці, а згодом призначав консулами й відправляв у провінції та до війська. 2. Своїх доньок та онучок виховував так, що навчав їх навіть плести вовну, забороняв їм говорити й робити щось, що не можна було говорити чи робити відкрито, що вони записували у щоденники; строго забороняв їм спілкуватися з незнайомими, так що навіть написав Луцієві Вініцію, знатному та гарному юнакові, що він вчинив не дуже скромно, коли у Баях прийшов привітати його доньку. 3. Онуків навчав писати, плавати та багато чого іншого — почасти сам; понад усе старався, щоб вони наслідували його письмо. Коли обідав із ними, то вони завжди сиділи на нижчому ложі, а коли подорожував — їхали попереду його колісниці або збоку на конях.

65. Однак його радість та впевненість у нащадках і порядкові в родині зрадила Доля. Юлію, доньку та онучку, заражених всілякими хибами, вислав; Гая та Луція протягом дванадцяти місяців обох втратив: Гай загинув у Лікії, Луцій — у Массилії. Агриппу, третього внука, а також пасинка Тиберія, всиновив на форумі перед куріями[162], та дуже швидко відмовився від Агриппи через ниций та жорстокий характер і відіслав його в Сорент. 2. Насправді, Августові легше було перенести смерть близьких, аніж ганьбу. Адже випадок із Гаєм та Луцієм надламав його не так сильно: натомість про свою доньку зробив доповідь для сенату, яку зачитав квестор за його відсутності; сам Август довгий час уникав людей через сором і подумував навіть про те, щоб стратити доньку. Врешті, коли приблизно у той сам час одна з її подруг, вільновідпущениця Феба, повішалася, то він сказав, що волів би бути батьком Феби. 3. Коли Юлію вигнали, то він заборонив їй вино та всілякі розваги, не допускав до неї ані раба, ані вільного без окремого дозволу: вимагав доповідати про вік, вигляд, колір а також про всі особливі прикмети чи шрами кожного, хто до неї приходив. Опісля п’яти років заслання врешті перевів її з острова на континент, дещо пом’якшивши умови. Але ніяк не можна було його вблагати повністю відпустити її: і коли римський народ часто й наполегливо заступався за неї, він лише побажав усьому зібранню таких дочок та жінок. 4. Немовля, народжене від його онуки Юлії опісля вироку, не вважав за потрібне визнавати чи виховувати. Оскільки Агриппа виростав зовсім некерованим та з дня на день безумнішим, то переправив його на острів, поставивши над ним військову охорону, і за постановою сенату він мав перебувати там пожиттєво. На кожну згадку про нього та Юлію, зітхаючи, зазвичай говорив: “Краще я був би безженним та помер бездітним”[163]. Називав їх не інакше, як “три чиряки” та “три виразки”.

66. Друзів мав небагато, але вірно їх тримався: достойно винагороджував не лише їх чесноти і заслуги, але й мирився з їх вадами й огріхами, наскільки вважав за можливе. Серед усього числа його друзів не знайдемо тих, що потрапили у неласку, хіба що Сальвіден Руф, консул, а також Корнелій Галл, що був префектом у Єгипті — їх обох вивів із самих низів. 2. Першого передав на суд сенату, бо він готував переворот, а другого не допускав до свого дому та провінцій через невдячний та зловісний норов. Але коли через нападки звинувачувачів та рішення сенату Галл убив себе, то Август, дякуючи за те, що всі так ревно за нього заступалися, все ж оплакував та жалівся на свою долю, адже не може собі дозволити безкінечно гніватися на друзів. 3. Інші всі до кінця свого життя втішалися владою та багатствами, перебуваючи на керівних посадах у своїх орденах, незважаючи на дрібні незгоди. Багато чого й сам вимагав, аби не згадувати про багатьох: у Марка Агриппи — терпіння, а в Мецената — мовчазності, коли перший, підозрюючи легкий холод у стосунках та більшу прихильність до Марцелла, ніж до нього, подався в Митілени, покинувши все; а другий, дізнавшись про викриття змови Мурени, розповів таємницю своїй дружині Теренції. 4. Сам він вимагав у своїх друзів поваги навзаєм: як прижиттєвої, так і посмертної. Хоча він аж ніяк не був жадібний до спадщини, ніколи не прагнув прийняти щось із чужого заповіту, і все ж був особливо чуйним до останніх заповітів своїх друзів: не приховував ані розчарування, коли його не зовсім належно згадували, чи його частка була скупенькою, ані радості, коли вона була щедрою та поважною. Спадщину чи її частину, що залишали йому громадяни, які мали дітей, він або відразу передавав їхнім дітям, або, якщо вони не були ще дорослими, зазвичай повертав їм разом із відсотками у день, коли вони одягали чоловічу тогу, чи коли одружувалися.