Розділ «Гай Светоній Транквілл Життєписи дванадцяти цезарів»

74. Поблажливий був і в помсті: коли притяг до відповідальності піратів, які були його схопили, то хоча перед тим й заприсягнувся розіп’яти їх, все ж наказав спочатку перерізати їм горло, а вже потім розіп’яти. Корнелію Фагітові, до якого потрапив у засідку, коли був хворий та переховувався ночами, і щоб той не видав його Суллі, заледве відкупився хабаром, так і не заподіяв ніякого зла у відповідь. Писаря-прислужника Филемона, який дав обіцянку ворогам отруїти його, покарав лише звичайною смертю, а не тортурами. 2. Коли його викликали як свідка у справі Публія Клодія, звабника дружини Помпеї та осквернителя церемоній, то заперечив, що знає щось, хоча і його матір Аврелія, і сестра Юлія перед тими ж суддями виклали всю правду; а коли його запитали, чому він розлучився з дружиною, то відповів: “Я вважаю, що мої рідні мають бути чисті від підозр так само, як і від звинувачень”.

75. Дивовижну поміркованість та милосердя виявляв як у веденні громадянської війни, так і в годину перемоги. Якщо Помпей проголосив, що вважає ворогами усіх тих, які не допомагали республіці, то Цезар назвав своїми друзями усіх тих, що не приєдналися ні до кого та не належали до жодної партії. Усім тим, кого призначав на посади з наказу Помпея, надав можливість перейти до нього назад. 2. Коли ж при Ілерді виникли сприятливі умови для капітуляції, і коли два війська уже вели дружні балачки, Афраній та Петрей, несподівано змінивши своє рішення, схопили в своєму таборі Цезаревих підлеглих та повбивали їх: однак Цезар не заподіяв такого ж віроломства їм у відповідь. Під час Фарсальської битви наказав, щоб милувати громадян, а також дозволив кожному зі своїх воїнів зберегти життя одного з супротивників, якого хто забажав. 3. Також відомо, що всі вороги, які загинули від його руки, загинули винятково на полі бою, хіба що за винятком Афранія, Фауста і юного Луція Цезаря; і до того ж, існує думка, що не з його волі їх було вбито. Два перші навіть після отримання прощення продовжували виступати проти нього, а Луцій Цезар мечем та вогнем жорстоко винищив його вільновідпущеників та рабів, а до того ж вбив усіх тварин, яких той зібрав для влаштовування народних видовищ. 4. Врешті, в останні роки Цезар дозволив повернутися до Італії та зайняти пости в імперії та війську всім тим, кому ще не дав прощення, а також відновив статуї Луція Сулли та Помпея, що їх зруйнував народ. А якщо хтось замислював щось проти нього чи зводив якісь наклепи, то волів зупиняти ці виступи, а не карати бунтівників. 5. Тож і тоді, коли викривали змови та різні нічні зібрання, не вдавався до жодних дій, а лише заявляв у едиктах, що йому відомо про все це; і тим, що гостро виступали проти нього, вважав за достатнє лише сповістити, аби вони не наполягали на своєму. З рівним духом переніс наклепницький твір Авлія Цеціни та злослівні віршики Пітолая, що сильно похитнули його добру славу.

76. Однак усі інші його справи та слова настільки переважили, що виникла думка про те, що він зловживав своєю владою, і що був убитий справедливо. Адже не лише приймав надмірні почесті, як-от неперервне консульство, постійне диктаторство, був також префектом звичаїв, до того ж прийняв титул імператора, титул “батька батьківщини”, поставив статую поміж царями, трибуну в орхестрі. Також встановлював для себе почесті, надто високі для людського достоїнства — золоте крісло у курії та суді, колісницю та лектику в циркових урочистостях[87], храми, жертовники, статуї разом з богами, культові бенкети, жрецтво, луперків[88], назвав місяць своїм іменем. Усі ці почесті приймав та надавав сам собі для приємності. 2. Третє та четверте консульство мав лише через сам титул, оскільки був задоволений повноваженнями диктатора, що були надані йому разом із консульством; два роки призначав консулів замість себе на три останні місяці, так що поміж тим не робив жодних виборів, окрім трибунів та народних едилів, і призначав префектів замість преторів, які у час його відсутності управляли справами в місті. Коли напередодні першого січня раптово помер консул, то він віддав звільнену посаду наступникові всього лиш на кілька годин. 3. Із такою ж вседозволеністю відкидаючи батьківський закон, призначив посадовців на кілька років поспіль, десятьом преторам надав консульські відзнаки, прийняв у курію тих, кому тільки-но було надане громадянство, а також деяких галлів-напівварварів. Власних рабів призначив керувати монетним двором та народними податками. Піклування та керівництво трьома легіонами, які залишив у Александрії, передоручив улюбленцеві Руфіонові, синові свого вільновідпущеника.

77. Такими ж зневажливими, як записує Тит Лівій, були його слова, які відкрито говорив: “республіка — це ніщо, лише назва без тіла та вигляду”; “Сулла навіть не вмів читати, коли полишив диктаторство”; “люди повинні розважливіше звертатися до нього, та вважати законом усе, що він говорить”. У цій зневажливості дійшов до того, що коли віщун сповістив сумні новини, бо в нутрощах тварини не виявилося серця, то він сказав: “майбутнє буде радіснішим, якщо він цього захоче; і не слід приймати за чудо те, що у тваринки немає серця”[89].

78. Проте особливу та смертельну ненависть до себе викликав ось чим. Коли сенат у повному складі наближався до нього з усіма найпочеснішими постановами, а він сидів перед храмом Венери-Праматері, то прийняв їх сидячи. Дехто вважає, що він хотів піднятися, але його стримав Корнелій Бальб, інші ж говорять, що він зовсім не намагався піднятися, і навіть коли його штурхнув Гай Требатій, щоб піднятися, то з осудом поглянув на нього. 2. І це, що сталося, було ще нестерпнішим з огляду на те, що він сам, проминаючи якось під час тріумфу лави трибунів, неймовірно розгнівався, коли Понтій Аквіла, один із колегії, не піднявся, що аж вигукнув: “Забери від мене республіку, Понтію Аквіле, трибуне!” І навіть протягом кількох днів, коли щось обіцяв комусь, то не переставав повторювати: “Якщо тільки Понтію Аквілі подобатиметься”.

79. Такий жахливий вияв неповаги до сенату побільшив ще одним, значно зневажливішим вчинком. Повертавсь до міста після жертвоприношень на латинських святах, і супроводжував його величезний галасливий натовп, а хтось із юрби увінчав його статую лавровим вінком з білою стрічкою довкола[90], то народні трибуни Епідій Марул та Цезетій Флавій наказали зняти цей вінок, а чоловіка відвести у в’язницю. Однак Цезар, ображений тим, що натяк на царську владу не мав успіху, чи тим, що від нього забрали честь самому відмовитися від неї, зухвало дорікнув їм та позбавив посади. 2. Відтоді уже не знаходив у собі сили відхилити від себе неславу здобуття титулу царя. Хоча й тоді, коли народ називав його царем, у відповідь він говорив, що не є царем, а є Цезарем[91]; а також, коли на луперкаліях[92] промовляв з ростральної трибуни, консул Антоній кілька разів намагався покласти йому на голову діадему, та він відмовлявся від цього та відіслав діадему в храм Юпітера Величного Блаженного, що на Капітолії. 3. До того ж, виникали різні чутки, що Цезар намірявся переселитися в Александрію чи Іліон, одночасно перевівши туди також усі сили імперії, тим самим спорожнивши Італію податками та полишивши турботу про місто на друзів, і що на першому засіданні сенату Луцій Котта, один із “п’ятнадцяти”[93], повинен повідомити, що згідно із пророчими книгами, парфіян може перемогти лише цар, і тому Цезаря слід проголосити царем.

80. Саме тому змовники й поспішили влаштувати змову, аби не дозволити цьому статися. Тож усі невдоволені, що колись збиралися по двоє чи троє, тепер зійшлися разом, оскільки і народ вже не був задоволений наявним станом речей, а відкрито і таємно виступав проти диктатури, прагнучи знайти захисників. 2. Коли ж у сенат почали допускати іноземців, то появилися листівки із написами: “Нехай благо створиться[94]: аби ніхто новим сенаторам не показував дорогу в сенат!” А народ поспівував такі пісеньки:

Галлів Цезар вів в тріумфі; він же їх веде — в сенат,

От вони й взяли з каймою тогу, скинувши штани.

3. Коли Квінт Максим, що був призначений консулом на три місяці[95], входив у театр, і коли ліктор за звичаєм наказав привітати його, то звідусіль залунали вигуки: “це не консул!” Після усунення трибунів Цезетія та Марулла на наступних виборах було віддано багато голосів за те, щоб їх призначити консулами. Під статуєю Луція Брута хтось написав: “Якщо б тільки ти був живий!”, а під Цезаревою —

Брут, царів прогнавши з Риму, першим консулом там став;

Цей же, консула прогнавши, врешті, першим став царем.

Понад шістдесят змовників, на чолі з Гаєм Кассієм та Марком і Децімом Брутом, готували підступ. Спочатку вони вагалися, чи вбити Цезаря на Марсовому полі, розділившись на дві групи та скинувши його з мосту, коли він закликатиме триби голосувати, чи схопити його на Святій Дорозі, чи на підході до театру. Та після того, як сенат намірився скликати збори в курії Помпея травневих ід[96], вони легко визначилися з місцем та часом змови.

81. Очевидне знамення попередило Цезаря про майбутній замах. За кілька місяців перед тим переселенці, виведені у колонію Капуя за Юлієвим законом, для влаштування своїх поселень розкопували древні поховання. Робили вони це дуже наполегливо, бо знайшли посуд роботи давніх майстрів, а також у гробниці, де, як вважалося, був похований Калій, що заснував Капую, знайшли мідну табличку, на якій грецькою мовою було написано так: “коли буде викрито прах Капія, тоді й нащадок його загине від руки співвітчизника, і невдовзі буде відімщений великими нещастями по Італії”. 2. Це свідчення не слід вважати вигаданим чи неправдивим, оскільки його автором є Корнелій Бальб, близький друг Цезаря. За кілька днів перед смертю Цезар дізнався, що табуни коней, яких при переході Рубікону присвятив цьому місцю та відпустив на волю без охорони, вперто відмовлялися від їжі та постійно плакали. А коли приносив жертву богам, віщун Спурінна попереджав його, щоб остерігатися небезпеки, яка надійде не пізніше, аніж на травневі іди. 3. За день до травневих ід, пташка, що називалася цар-пташкою і несла гілочку лавру, залетіла до Помпеєвої курії, а її переслідували різні птахи з сусіднього лісу і там же й розтерзали. А тієї ночі, що була перед самим днем убивства, сам уві сні бачив, що літає понад хмарами, а також, що потискає праву руку самого Юпітера. Кальпурнії, його дружині, наснилося, що завалилася покрівля їхнього будинку, а також, що чоловіка убивають в її обіймах; і раптово у їх спочивальні самі по собі відчинилися двері. 4. Як через усе це, так і через слабе здоров’я довго вагався, чи залишитися вдома і відкласти те, що має робити у сенаті, однак Децім Брут все-таки намовив його вийти, аби не підвести всіх тих, що вже давно зібралися у великій кількості та чекали на нього. Тож десь о п’ятій годині все-таки вийшов, і коли хтось із зустрічних простягнув йому записку про зраду, то він поклав її поміж усі інші записки, що тримав у лівій руці, наче наміряючись невдовзі прочитати. Відтак, принісши у жертву кількох тварин, але не отримавши доброго знаку, все-таки ввійшов у курію всупереч пророцтвам та насміхаючись над Спурінною, називаючи його лжепророком, сперечаючись про те, що травневі іди прийшли без жодної шкоди, на що той відповів, що вони й справді настали, проте ще не закінчилися.

82. Коли він зайняв своє місце, змовники оточили його, ніби віддаючи почесті, і тоді Цімбер Тілій, що взяв на себе першу частину справи, підійшов ближче, наче щось запитуючи. Коли ж Цезар відмовив і дав знак, що потрібно зачекати, той схопив його за тогу на двох плечах, на що Цезар вигукнув: “Та це ж насильство!” Тоді один із Касків, стоячи позаду, поранив його у нижню частину шиї. 2. Цезар, схопивши Каску за руку, простромив її стилетом, намагаючись зіп’ятися на рівні ноги, але наступний удар зупинив його; коли ж побачив довкола себе зграю ворогів з оголеними мечами, то накрив голову тогою, і водночас лівою рукою стягнув її складки донизу на гомілки, аби впасти з якнайбільшою гідністю, прикривши також і нижню частину тіла. Тож отримав двадцять три удари, не промовивши при цьому ані слова, хіба що тихо застогнав при першому. Хоча дехто засвідчує, що до Марка Брута, який нападав, промовив: “І ти, дитя моє?”[97] 3. Усі розбіглися, а Цезар, випустивши дух, деякий час ще лежав там, аж доки три раби віднесли його додому, поклавши на лектику так, що рука його звисала долі. З усіх тих ран, які отримав, жодна, окрім другої, у груди, не була смертельною, на думку лікаря Антістія. 4. Змовники мали на думці вкинути тіло убитого в Тибр, конфіскувати його майно та відмінити усі постанови, проте не зробили цього зі страху перед консулом Марком Антонієм та керівником кінноти Лепідом.

83. На вимогу Луція Пізона, свекра Цезаря, відкрили та зачитали його заповіт у будинку Антонія, що був уклав у вересневі іди минулого року у своєму маєтку в Лавікані та доручив на зберігання найголовнішій весталці[98]. Квінт Тубер говорить, що він зазвичай записував Гнея Помпея як свого наступника ще від першого консульства аж до початку громадянської війни, і навіть зачитував це перед усім військом. Але у своєму останньому заповіті Цезар перелічує трьох спадкоємців, онуків своєї сестри: Гая Октавія, призначивши йому три чверті, а також Луція Пінарія та Квінта Педія, залишивши їм чверть маєтку. Врешті, Цезар приймає Гая Октавія в родину та надає йому своє ім’я. Багатьох з убивць призначає опікунами свого сина, якщо такий народиться, а Деціма Брута призначає другорядним спадкоємцем[99]. Народові призначив поля поблизу Тибру для громадського користування та по триста сестерціїв кожному.

84. Коли сповістили про похорон, то на Марсовому полі, поблизу могили Юлії, влаштували вогнище, а перед ростральною трибуною — позолочену гробницю на зразок храму Венери-Праматері, в якій поставили позолочене ложе зі слонової кості та з пурпуровою попоною, а в головах поставили колону з тим одягом, в якому загинув. Оскільки було зовсім очевидно, що дня не буде достатньо для тих, які приноситимуть подарунки, то дали розпорядження, щоб усі бажаючі, не дотримуючись порядку, зносили їх просто на поле. 2. На поминальних ігрищах народ співав пісні з “Суперечки про зброю” Пакувія, виливаючи свою жалобу та ненависть, породжену вбивством:

Чи ж я для вбивць своїх рятівником не став?

Співали також строфи з “Електри” Атілія подібного змісту. Замість поминальної евлогії консул Антоній через глашатая виголосив постанову сенату, за якою Цезареві надавалися усі людські та божественні почесті, а також клятву, за якою всі зобов’язувалися пильнувати за безпекою кожного, і до цього додав кілька слів від себе. 3. Похоронне ложе із ростри на форум несли теперішні та колишні службовці. І коли одні наполягали на тому, щоб спалити тіло в храмі Юпітера, що на Капітолії, а інші — в Помпеєвій курії, раптово надбігли двоє невідомих із мечами при боці та двома списами напоготові, і смолоскипами запалили вогонь. Тут же й усі, що стояли довкола, почали зносити сухі гілки, лавки суддів та все інше, що було принесено в дар. 4. Врешті, всі музики й актори познімали з себе всю одіж, яку отримали на тріумфах та мали з цієї нагоди, та порвавши на клапті, покидали у вогонь, а легіонери-ветерани — свою зброю, яку мали на похороні як прикраси, жінки почали кидати у вогонь свої незліченні намиста, які носили на собі, а також булли[100] та одіж дітей. До глибокого загального смутку долучилася велика кількість іноземців, які почали оплакування кожен за своїм звичаєм, а головно — юдеї, які багато ночей опісля продовжували збиратися на попелищі.

85. Народ, озброївшись факелами, одразу ж після похорону рушив до будинку Брута і Кассія, так що сторожа заледве стримала натовп. Коли ж по дорозі зустріли Гельвія Цінну, помилково прийнявши його за Корнелія, якого шукали за те, що напередодні він виголосив промову проти Цезаря, то його вбили, а голову настромили на списа й носили по місту. Невдовзі після цього на форумі встановили велику колону майже на двадцять футів із нумідійського мармуру, написавши на ній — “Батькові батьківщини”. Довший час біля неї приносили жертви, давали клятви, вирішували суперечки, заприсягаючись іменем Цезаря.