Розділ «Гай Светоній Транквілл Життєписи дванадцяти цезарів»

14. В цей час Луцій Антоній, покладаючись на посаду консула, яку займав, і заручившись підтримкою брата, намірився підняти бунт. Але Август змусив його відступити в Перузію і облогою змусив здатися, але все ж не без великої небезпеки для себе як перед, так і в часі війни. Адже коли він під час ігор побачив у театрі рядового воїна, що сидів у чотирнадцятому ряді[115], й наказав службовцю вивести його, то негайно недоброзичливці розпустили чутку, що він катував і вбив того. Одразу збігся натовп розлючених воїнів, так що його самого заледве не вбили. Врятувався він лиш тому, що той воїн, якого шукали, несподівано появився цілий та неушкоджений. Коли приносив жертву поблизу мурів Перузію, то його ледве що не захопив загін гладіаторів, зробивши несподівану вилазку з міста.

15. Після захоплення Перузію зігнав свою злість на багатьох жертвах. Усім, хто благав його про змилостивлення чи прощення, відповідав однаково: “прийшов час вмирати”. Дехто описує, що він вибрав з полонених триста жертв з обох партій, і при жертовнику, збудованому для Божественного Юлія, на травневі іди, так само, як жертовних тварин, приніс усіх у жертву. Деякі очевидці повідомляють, що він зумисне вдався до зброї, аби викрити всіх прихованих супротивників, а також тих, що примкнули до нього більше зі страху, аніж за бажанням, надавши їм змогу долучитися до Луція Антонія. Викривши таким чином і подолавши всіх, міг конфіскувати їх майно та виплатити нагороду ветеранам.

16. Сицилійську війну розпочав найпершою, однак довго вів її, бо часто переривав — чи то з причини відбудови флоту, який двічі зазнав катастрофи під час бурі, дарма, що було літо, чи то з причини підписання миру через незадоволення народу, оскільки виник голод, бо припинили підвозити харчі. Коли ж флот повністю відбудували, а двадцять тисяч рабів назвали вільновідпущениками, витренувавши їх на веслярів, взявся за влаштування Юлієвого порту поблизу Байїв, прокопавши перешийок з моря до озер Люкрин та Аверн. На цьому місці військо вправлялося цілу зиму, і згодом перемогло Помпея між Мілами й Навлохієм. Саме перед битвою Август раптово поринув у такий глибочезний сон, що друзі мусили його будити, аби подав сигнал до бою. 2. І я вважаю, що саме це подало Антонію привід насміхатися з нього: адже не міг навіть відкритими очима дивитися на вишикувані ряди, а зовсім бездумний, задивлений у небо, нерухомо лежав, і не піднявся й не появився перед воїнами аж доти, доки Марк Агриппа навернув до втечі ворожі кораблі. Деякі сучасники засуджують ось які його слова та вчинки: коли його флот загинув у бурі, то він вигукнув, що досягне перемоги, незважаючи на небажання Нептуна, і в день найближчих щорічних видовищ статую цього бога вилучив з урочистої процесії. 3. Врешті, у жодній іншій війні не траплялося йому стільки серйозних небезпек, як у цій. Адже коли він переправив своє військо у Сицилію, то по дорозі на континент до решти війська на нього раптово напали Демогар та Аполофан, префекти Помпея, і він заледве утік від них тільки з одним кораблем. Також, коли пішки йшов попри Локри до Регія і побачив Помпеєві біреми, то, прийнявши їх за свої, спустився до берега, так що заледве не потрапив у полон. Тоді ж, утікаючи по звивистих стежках, раб його супутника, Емілія Паула, повний ненависті за те, що Август в часи проскрипцій стратив батька Паула, вважаючи, що якраз має добру нагоду для цього, намагався його вбити. 4. Після втечі Помпея, інший колега Августа, Марк Лепід, якого прикликав з Африки собі на допомогу, почав зухвало зазіхати на двадцять легіонів, погрозами й криком вимагаючи найвищої посади. Однак Август усунув його від війська, і лиш завдяки благанням подарував йому життя, назавжди відіславши у Церцеї.

17. Врешті, розірвав свій союз із Марком Антонієм, який був зовсім непевним і заледве підтримувався різними угодами. І щоб яскравіше висвітлити його зіпсованість як громадянина, Август відкрив та зачитав перед народним зібранням заповіт, який той уклав та залишив у Римі, зараховуючи до спадкоємців навіть своїх дітей від Клеопатри. 2. Одначе, коли Антонія проголосили ворогом республіки, Август все-таки відпустив до нього всю рідню та друзів, у тому числі Гая Сосія і Тита Доміція, що були на той час консулами. Він також звільнив жителів Бононії від присяги, яку давала йому вся Італія, бо вони віддавна були клієнтами Антонія. Невдовзі після цього переміг у морській битві поблизу Акцію, хоча бій тривав до пізньої ночі, так що переможець був змушений ночувати на кораблі. 3. Після Акцію, відправляючись на зимівлю у Самос, отримав тривожну звістку про те, що воїни, яких відібрав з-поміж усіх та відіслав у Брундізію після перемоги, підняли заколот у зв’язку з невиплатою платні та відпусткою. Він тут же повернувся в Італію, і по дорозі його флот двічі потрапив у бурю: перший раз — між мисами Пелопонесу й Етолії, а другий — поблизу Церавинських гір. Тоді загинула частина його лібурнійських[116] човнів, а в його човні бурею зірвало вітрило й зламало кермо. Затримався у Брундізії не більше, аніж на двадцять сім днів, необхідних для влаштування потреб війська, і попрямував довкола через Азію та Сирію в Єгипет, обступив Александрію з облогою, де засіли Антоній та Клеопатра, і в короткому часі захопив місто. 4. Антоній пропонував запізнілі умови миру, та Август змусив його померти і сам спостерігав цю смерть. Надзвичайно прагнув зберегти Клеопатру для тріумфу, однак вважають, що вона загинула від укусу єхидни: щоб зберегти її, прикликав навіть Псиллів, які висмоктують отруту й недугу. Для них двох влаштував почесне спільне поховання, а також наказав завершити гробницю, яку вони почали будувати. 5. Юнака Антонія, старшого з двох синів Фульвії, відтягнув від статуї Божественного Юлія, до якого той прибігав опісля багатьох даремних прохань, та й наказав його убити. Також Цезаріона, якого Клеопатра назвала сином, зачатим від Цезаря, перехопив під час втечі й наказав стратити. Проте помилував усіх інших спільних дітей Антонія та цариці, і піклувався про них так, як про своїх — відповідно до їх становища.

18. Десь у цей же час наказав винести гробницю й тіло Александра Великого зі святилища, аби поглянути на нього, і виявив свою пошану до нього тим, що поклав золотий вінок та обсипав квітами; а коли його запитали, чи він не бажає поглянути на Птолемея, то сказав, що прагнув побачити царя, а не мертвих. 2. Єгипет звів до статусу провінції, і щоб повніше й зручніше звідти постачали врожай у місто, силами воїнів прочистив канали, якими розливався Ніл, оскільки вони замулилися з плином років. А щоб пам’ять про перемогу в актійській битві не затерлася у віках, поблизу Акцію заснував місто Нікополь[117], де постановив проводити ігрища кожні п’ять років; а до того ж, побільшив древній храм Аполлона, а місце, на якому стояв табором, прикрасив здобиччю з морської битви та присвятив Нептунові й Марсу.

19. Невдовзі своєчасно придушив цілий ряд бунтів, заколотів та змов ще в зародку: їх було викрито задовго перед тим, як вони набрали сили. Бунтівниками було проголошено спочатку молодшого Лепіда, згодом Варона Мурену й Фанна Сціпіона, потім Марка Ігнатія, а невдовзі Плавта Руфа і навіть Луція Паула, чоловіка його внучки, а також Луція Авдасія, якого звинуватили у підробці документів, хоча він був старий та немічний; потім — Анізія Епікада, який наполовину походив із Партинського роду, і врешті — Телефа, раба-називальника[118] однієї жінки. Змови та заколоти проти нього влаштовували навіть люди з найнижчих верств. 2. Авдасій та Епікад намагалися викрасти і привести до війська його доньку Юлію та онука Агриппу з острова, де вони перебували, а Телеф, отримавши начебто якесь пророцтво про володарювання, намірився напасти на нього і на сенат. Також якось уночі у переддвер’ї його спочивальні перестріли одного служника з іллірійського війська, що обійшов сторожу та мав мисливський ніж при боці: але навіть тортурами не змогли з’ясувати, чи він був недоумкуватий, чи лише вдавав безумство.

20. Сам провадив дві зовнішні війни: далматійську, ще коли був юнаком, і кантабрійську, після поразки Антонія. У далматійській війні його навіть поранили — в одній битві дістав удар каменем у праве коліно, а в іншій — пошкодив гомілку та обидва плеча, бо впав із моста, що завалився. Усіма іншими битвами керував через легатів, хоча й сам був присутній на одних, як-от у Панонії чи Германії, або був неподалік, виїжджаючи з міста до Равенни, Медіолану чи Аквілену.

21. Тож частково своїм безпосереднім керівництвом, а частково — наглядом покорив Кантабрію, Аквитанію, Паннонію, Далматію разом з цілим Іліриком, а також Ретію разом із венделами й саласами[119], що населяли Альпи. Подолав наскоки дакійців, убивши трьох їх вождів та знищивши велику кількість війська. Відігнав племена германців поза ріку Альбу, окрім хіба що Свебів та Сигамбрів, які перейшли на його сторону, і за це перевів їх в Галлію та розмістив на землях поблизу Рейну. Попри те, приборкав також багато інших неспокійних народностей. 2. Однак ні з ким і ніколи не розпочав війни без справедливої та необхідної причини, а також був далекий від прагнення за будь-яку ціну побільшити свою владу чи військову славу, так що навіть примусив деяких варварських воєначальників заприсягтися у храмі Марса Месника, що вони вірно дотримуватимуться миру, якого самі прагнули. З деяких племен почав уперше вимагати в заручники жінок, тому що бачив, як вони нехтують заручниками-чоловіками[120]; але завжди надавав можливість у будь-який час відкликати заручників. До тих, що частіше й віроломніше бушували, ніколи не застосовував найвищого покарання, а лише продавав полонених так, щоб вони служили у віддалених районах і ставали вільновідпущениками не швидше, аніж за тридцять років. 3. Слава про його чесність та поміркованість у керуванні сягнула навіть Індів та Скитів, а ці племена були відомі лише з переказів, і це спонукало їх відправити своїх посланців просити дружби в нього та в Римського народу. Також Парфіяни, коли він висунув претензії до Вірменії, легко відступили на його вимогу військові знамена, що були відібрали у Марка Красса й Марка Антонія, і до того ж надали йому заручників, а ще пообіцяли у випадку багатьох кандидатур на корону обрати лише того, кого запропонує він.

22. Храм Януса Квіринта[121], що був закритий заледве два рази від самого заснування міста, у час його правління був закритий аж три рази за набагато коротший проміжок часу, оскільки домігся миру на суші й на морі. Двічі увійшов у місто під овації: один раз — після филипійської війни, а згодом — після сицилійської. Справив три великі тріумфи — далматійський, актійський, александрійський: усі за три дні поспіль.

23. Великих неславних поразок зазнав лише двічі, і то лиш у Германії — Лолія та Вара. Із Лолієм отримав більше неслави, аніж втрат, зате поразка Вара була нищівною, бо втратив три легіони разом з полководцем, легатами та допоміжними частинами[122]. Отримавши звістку про це, наказав розставити по місту сторожі, аби не виникало заворушень, а також продовжив повноваження керівникам провінцій, щоб керували союзниками досвідчені та поважані люди. 2. Присвятив Юпітеру Величному Блаженному великі ігри з надією повернути справи республіки на краще, оскільки подібне сталося у війні з цимбрами та марсами. Говорять, він до того потерпав, що протягом кількох місяців відрощував бороду й волосся і навіть часом бився головою в одвірок, голосячи: “Квінтилію Варе, поверни мені легіони!” День поразки щороку відзначав як жалобний та скорботний.

24. У військовій справі багато чого змінив та встановив, а також відродив деякі давні звичаї. Суворо вимагав дисципліни. Нікому з легатів не давав дозволу відвідувати своїх жінок, хіба що у зимові місяці, і то неохоче. Коли один римський вершник відрізав двом своїм синам-підліткам великі пальці на ногах, щоб ті не потрапили на військову службу, Август продав з торгів його самого і його майно: але побачивши, що того хочуть викупити друзі, присудив його своєму вільновідпущенику, щоб він відіслав вершника у село і там дозволив жити на свободі. 2. Ганебно розпустив увесь десятий легіон, який відмовився підкорятися, а всіх інших, які нестримано вимагали відпустки, позбавив заслуженої премії і також розпустив. У когортах, які відступили у битві, страчував кожного десятого, а решту переводив на кінський корм. Тих центуріонів, які покинули свої позиції, а також і рядових, карав найвищою карою; за решту правопорушень також накладав різні ганебні покарання, як-от цілий день стояти перед Преторією, часом у туніках та непідперезаних, а деколи й тримати десятифутовий стовп, чи навіть дерен.

25. Ніколи — ані після громадянської війни, ані на зборах, ані в едиктах нікого з воїнів не називав “друзями по зброї”[123], а просто “воїнами”, і також не дозволяв так звертатися до воїнів ані своїм синам, ані пасинкам, коли вони були при військовій владі, оскільки вважав це занадто підлесливим як у військовій дисципліні, так і в часі миру, а також і стосовно достойності своєї та своїх близьких. 2. Набирав у військо вільновідпущеників, окрім пожежної охорони у Римі та зі страху перед заворушеннями у час нестачі продовольства, лише двічі: один раз, для захисту колоній поблизу Ілірика, і другий — для оборони берега ріки Рейн. Їх набирав на службу від заможних господарів та господинь, і відпускав без жодних зволікань; тримав їх під окремим знаменом, і ніколи не змішував з вільнонародженими воїнами та не озброював їх так, як інших. 3. Як військові дари радше надавав ланцюжки та браслети з дорогого золота чи срібла, аніж вінки за взяття стін чи валів, що були почесними винагородами: їх надавав якомога рідше та безпристрасніше, і часто навіть звичайним воїнам. Марку Агриппі після перемоги у морській битві в Сицилії подарував голубе знамено. Лише тріумфаторам, попри те, що вони брали участь у походах і були причетними до перемог, не вважав за можливе надавити винагороди, тому що вони самі мали право надавати їх, кому вважали за потрібне. 4. Сам він вважав, що найгірші риси справжнього вождя — це поспішність та нерозсудливість. Тому часто було чути від нього:

Квапся поволі,

Обережний полководець кращий од зухвалого,

А також:

Добрий поспіх, як на діло зважитись без поспіху.

Стверджував, що будь-яку війну чи битву слід розпочинати лиш тоді, коли надія вигоди значно більша, ніж страх поразки. Говорив, що маленьку вигоду здобувати великим ризиком — це так само, як ловити рибу золотим гачком: адже шкоду від його втрати не виправдала б жодна здобич.

26. Керівні посади та почесті приймав передчасно, включно з новими та постійними. Консульство дістав у двадцятирічному віці: підступивши як ворог з легіонами до міста, вислав посланців, домагаючись посади від імені війська; коли ж сенат завагався, то центуріон Корнелій, керівник легатів, відгорнувши плаща, показав руків’я меча і не соромлячись сказав у курії: “Ось хто зробить, якщо ви не зробите”. 2. Наступне консульство отримав дев’ять років опісля, а третє — ще через один рік. Усі наступні, аж до одинадцятого, одержував поспіль; дванадцяте ж дістав аж після перерви у сімнадцять років, оскільки відмовлявся від багатьох запропонованих, а тринадцяте попросив через два роки після останнього, прагнучи обіймати найвищу посаду в керівництві, щоб вивести своїх синів, Гая та Луція, на форум у їх повноліття. 3. П’ять проміжних консульств, із шостого по десяте, займав по рокові кожне, а всі решта — по дев’ять, шість, чотири та три місяці: хоча друге тривало всього лиш кілька годин, адже коли вранці першого січня зайняв своє місце на курульному кріслі[124] перед храмом Юпітера Капітолійського, посидівши трохи, склав повноваження та передав посаду наступнику. Не всі консульства розпочинав у Римі: четверте — в Азії, п’яте — на острові Самос, восьме та дев’яте — у Тарраконі.

27. Десять років був у тріумвіраті, створеному для відновлення республіки, і спочатку деякий час виступав проти колег, намагаючись не допустити проскрипцій, але коли їх встановили, то жорстокістю перевершив їх обох. Адже якщо ті часто піддавалися впливу та благанням окремих осіб, то він прагнув бути якомога менше податливим: покарав навіть свого наставника Гая Трояна, який був колегою його батька Октавія під час едильства. 2. Ще більше про це пише Юлій Сатурній: коли після завершення проскрипцій Марк Лепід вибачився у сенаті за минуле і висловив надію на милосердя у майбутньому, то він виступив проти цього, заявивши, що хоча проскрипції завершено, все ж він залишає за собою повну свободу дій. Проте згодом, наче розкаюючись у своїй впертості, надав сан вершника Титові Вінію Філопеменові: були чутки, що він колись переховував свого патрона, коли той потрапив у списки. 3. Таким управлінням Август накликав на себе велику ненависть. Якось, виступаючи з промовою перед воїнами та юрбою простолюду, помітив Пінарія, римського вершника, що робив нотатки: наказав його тут же заколоти, запідозривши того у шпигунстві та зраді. Коли ж трапилося, що Тедій Афр, новообраний консул, доволі саркастично висловився про якийсь його вчинок, то Август жахливими погрозами довів його до самогубства. 4. А також, коли претор Квінта Галл підійшов його привітати, тримаючи під плащем подвійні таблиці, то запідозрив, що той приховує меча: але не зважився одразу його обшукувати, щоб це не виявилося чимось іншим, а невдовзі опісля наказав центуріонам та воїнам схопити його просто в суді, катував його, наче раба, і не вивідавши нічого, наказав стратити, попередньо власноруч вибравши йому очі. Сам же Август описує, що той накинувся на нього при спробі порозмовляти, за що його взяли під сторожу, а згодом покарали вигнанням із міста; загинув той, мовляв, у кораблетрощі чи під час нападу розбійників. 5. Згодом Август отримав довічну посаду трибуна, у якій раз чи навіть двічі вибирав собі колегу терміном на п’ять років. Як довічну дістав також посаду наглядача за звичаями і законами, і саме тому тричі влаштовував перепис населення — перший та третій раз із колегою, а другий — самотужки, хоча й не був на посаді цензора.

28. Двічі роздумував про відновлення республіки: вперше — безпосередньо після усунення Антонія, пам’ятаючи його постійні закиди, що саме через нього її не відновлено; і вдруге — після довгої виснажливої недуги, коли навіть закликав посадовців та сенаторів до себе додому, аби передати їм зведення про загальний стан справ імперії. Однак вважаючи, що навіть на дозвіллі не буде у повній безпеці, і що доручати владу багатьом є необдумано, вирішив не віддавати владу: і невідомо, що краще — його воля чи її наслідки. 2. Свою волю неодноразово висловлював усно, і врешті записав у едикті такими словами: “Оскільки мені випадає честь воздвигнути республіку і надати їй стійкості та надійності, то я сподіваюся пожати бажані плоди цієї праці: щоб називали мене найкращим творцем республіки, і відійшовши, узяти з собою надію, що ті основи республіки, які я заклав, будуть і надалі непохитними”. Сам Август домігся бажаного, усілякими способами намагаючись зробити так, щоб ніхто не нарікав на нові порядки. 3. Місто, яке не мало вигляду, відповідного до величності імперії через часті потопи та пожежі, так відбудував, що справедливо прославляють його за те, що залишив його мармуровим, хоча й отримав цегляним. Про безпеку на майбутнє подбав настільки, наскільки можливо було передбачити людським розумом.