Розділ «Гай Светоній Транквілл Життєписи дванадцяти цезарів»

86. Дехто з близьких підозрював, що Цезар ані не прагнув довше жити, ані не піклувався тим, що має уже слабше здоров’я, і через це нехтував і пересторогами пророцтв, і попередженнями друзів. Одні вважали, що останнім часом він дуже довіряв сенатові та його присязі, так що навіть розпустив своїх озброєних мечами іспанських охоронців, що завжди слідували за ним. Інші ж, навпаки, вважали, що прагнув радше один раз виставити себе на поталу підступові, що нависав звідусіль, аніж постійно жити у страхові. Деякі кажуть, що мав звичку часто говорити, ніби його цікавить бути здоровим не для себе, а для республіки, і що він уже давно досягнув достатньої для себе влади та слави, але якщо з ним щось трапиться, то республіка потрапить у ще гірший вир громадянських воєн та ще довше не матиме спокою.

87. Але майже всі були згідні з тим, що він прагнув, аби йому випало померти такою смертю. Адже колись, читаючи у Ксенофонта про те, як цар Кір, важко хворіючи, давав розпорядження щодо свого похорону, то жахався такої повільної смерті, бажаючи собі швидкої та раптової. А ще, напередодні вбивства, в розмові при обіді в Марка Лепіда про найкращий кінець життя, надавав перевагу швидкому та неочікуваному.

88. Загинув Цезар на п’ятдесят шостому році життя і був зарахований до числа богів — не лише за формальними постановами, але й за переконанням народу. А ще на ігрищах, які вперше влаштував на його честь наступник Август, протягом семи днів сяяла комета, підносячись над горизонтом близько одинадцятої години[101]: тоді й почали вірити, що душу Цезаря прийняли на небі, і через це корону його статуї було прикрашено зіркою. Вхід у курію, де був убитий, вирішили замурувати, день травневих ід назвати днем Батьковбивства, і в цей день більше ніколи не збирати сенат.

89. З усіх заколотників майже ніхто не пережив його більше, аніж на три роки, чи не помер своєю смертю. Усі вони були засуджені й загинули в різний спосіб: хто — у кораблетрощі, хто — у бою, а деякі навіть убили себе тим же мечем, який підняли на Цезаря.

2

Август

1. Багато хто засвідчує, що рід Октавіїв був особливим у Велітрах[102]. Адже й вуличка в центральній частині міста віддавна звалася Октавієвою, і жертовник видно неподалік, також присвячений Октавіям. Цей чоловік певний час був полководцем у війні із сусідніми племенами. Коли ж одного разу він приносив жертву Марсові, і прийшла несподівана звістка про раптовий напад ворогів, то вихопив з полум’я напівсирі нутрощі тварини і приніс їх у жертву такими, як були[103]. Виступивши тоді проти ворога, здобув перемогу. Тоді й видали постанову, в якій говорилося, щоб надалі у такий сам спосіб приносили жертву Марсові, а решту віддавалося Октавіям.

2. Цю родину разом з іншими меншими родинами цар Тарквіній Пріск увів до сенату, а згодом Сервій Тулій перевів її в патриції. Дещо пізніше родина знову перейшла до плебеїв, і аж після довшого часу Божественний Юлій повернув її назад у патриції. Першим з цієї родини, кого народним голосуванням обрали на керівну посаду, був Гай Руф. 2. Він став квестором і породив синів Гнея і Гая, від яких утворилися дві гілки родини Октавіїв різних станів: Гней та всі його нащадки займали найвищі посади, тоді як Гай та його нащадки, чи то за долею, чи за волею перебували в сані вершників аж до Августового батька. Прадід Августа під час другої Пунічної війни служив у Сицилії як військовий трибун під командуванням Емілія Паппи. Дід же його вдовольнявся провінційними посадами, і в достатку та спокої дожив до похилого віку. 3. Але це кажуть інші, сам же Август говорить лише про те, що народився у древній та багатій вершницькій родині, в якій вперше сенатором став його батько. Марк Антоній докоряє йому прадідом, який був вільновідпущеником і плів линви поблизу Турина, а дід був лихварем. Це все, що я міг віднайти про родичів Августа по лінії батька.

3. Гай Октавій, його батько, вже замолоду був багатий та поважаний, і я дивуюся, що дехто говорить, що він був лихварем, роздавав хабарі під час виборів та виконував різні обов’язки в таборі: вихований у достатку, легко досяг високих посад і достойно поводився на них. Опісля претури за жеребом дістав Македонію, і, отримавши особливе завдання від сенату, по дорозі туди знищив загін рабів-утікачів Спартака й Катиліни, що утримував землі поблизу Турина. 2. Керуючи провінцією, виявляв таку ж справедливість, як і сміливість: бессів та фракійців[104] розбив у великій битві, а з союзниками поводився настільки чесно, що Марк Цицерон у листах (що навіть збереглися) спонукає та переконує свого брата Квінта, який у цей же час був проконсулом Азії та користувався не зовсім доброю славою, наслідувати свого сусіда Октавія щодо поведінки з союзниками.

4. Повертаючись із Македонії, раптово помер, перш ніж встиг висунути свою кандидатуру на посаду консула. Після себе залишив Октавію Старшу, що народилася від Анхарії, та Октавію Молодшу й Августа, що від Атії. Атія була донькою Марка Атія та Юлії, сестри Гая Цезаря. Батько Бальба походив з Арицина[105], і в його роді була ціла плеяда сенаторів, а матір його була у тісних родинних зв’язках з Помпеєм Великим. Виконував обов’язки претора, був у колегії Двадцяти, розподіляючи землі Кампану згідно з Юлієвим законом. 2. Однак той же Антоній, намагаючись очорнити й материнське походження Августа, стверджував, що його прадід походив з Африки, і мав олійну крамницю, а потім — пекарню в Ариції. Також Кассій Парменійський у своєму листі обмовляє Августа, наголошуючи, що він є онуком не лише пекаря, але також і лихваря: “Матір твоя спечена з грубої арицинської муки, а замісив тісто брудними руками нерулонський[106] міняйло”.

5. Август народився за консульства Марка Тулія Цицерона і Гая Антонія, восьмого дня перед жовтневими календами[107], незадовго перед сходом сонця, поблизу Бичачих Голів на Палатині[108], де сьогодні є його гробниця, збудована невдовзі після смерті. Навіть записано у постановах сенату, що коли Гай Леторцій, юнак із роду патриціїв, благав про пом’якшення покарання за перелюб, посилаючись на свою молодість та знатність, то заявив перед сенатом, що є власником та охоронцем землі, якої вперше при народженні торкнувся Божественний Август, і благав змилостивлення в ім’я цієї, наче своєї власної та особливої святині. Тоді й було видано декрет про посвячення цієї частини будинку.

6. Невеличку кімнатку, де він вигодувався, щось на зразок харчової комори, й досі показують у дідівському скромному передмісті поблизу Велітрів: сусіди й дотепер переконані, що він там і народився. Увійти туди можна, згідно з древнім повір’ям, лише через необхідність та після очищення, бо всіх тих, що входять туди необдумано, охоплює жах та паніка: і це нещодавно підтвердилося. Бо коли новий власник помістя, чи то випадково, чи то з метою пересвідчитися, переніс туди своє ложе, то сталося так, що після кількох годин спання якась невідома та раптова сила викинула його звідти, і знайшли його напівживого на постелі під порогом.

7. В юності Август мав прізвисько Турин на пам’ять про походження родичів, чи тому, що поблизу Турія його батько Октавій, одразу після народження сина, успішно здійснив похід на рабів-утікачів. Про те, що мав прізвисько Турин, я маю достатній доказ, бо випадково знайшов мідну статуетку, що зображала його в юності, на якій було написано його ім’я майже стертими металевими літерами. Цю статуетку я подарував імператорові, а він помістив її у спочивальні поміж Ларами[109]. Також і Марк Антоній у листах образливо називає його Турійцем, на що той відповідає, що це його лише дивує, чому попереднє ім’я використовується як образливе. 2. Згодом він прийняв прізвисько Гая Цезаря, а відтак — Августа, одне — за заповітом старшого вуйка, інше — за пропозицією Мунатія Планка. Дехто висловлював думку, що він мав би називатися Ромулом, оскільки сам був наче засновником міста. Однак було визнано за найкраще, щоб називався Августом, бо це ім’я було не лише новим, але також і славнішим, адже священні місця, де авгури[110] здійснювали свячення, називалися “августами”: чи то від слова “побільшувати”[111], чи то від годування та польоту птахів[112], як і повчає Енній, пишучи:

Лиш було славний засновано Рим за пророцтвом високим.

8. В чотири роки втратив батька. Коли ж йому сповнилося дванадцять, то на похороні своєї бабці Юлії виголосив промову. Чотири роки після того, як одягнув чоловічу тогу, отримав нагороду на африканському тріумфі Цезаря, хоча й не брав участі у війні, бо був ще дуже молодий. Одразу ж за своїм вуйком вирушив до Іспанії проти синів Гнея Помпея — ще навіть не зовсім одужавши від хвороби — дарма, що дороги були геть запруджені ворогами. Мав при собі зовсім невеликий загін, і це навіть після того, як зазнав кораблетрощі: тим дуже прислужився Цезареві, підтвердивши невдовзі також свої природні здібності до ведення походів. 2. Коли Цезар приєднав Іспанію і почав готувати похід на даків та парфійців[113], то відіслав Августа в Аполлонію, щоб той на дозвіллі присвятив себе навчанню. Як лиш Август дізнався про вбивство, усвідомлюючи себе спадкоємцем Цезаря, деякий час вагався, чи не вдатися до помочі найближчих легіонів, однак полишив цю думку як швидку та передчасну. Врешті, повернувшись до міста, прийняв спадщину, незважаючи на пересторогу матері та доволі різку незгоду консула Марка Филипа, його вітчима. Від того часу, зібравши військо, почав керувати республікою — спочатку з Марком Антонієм та Марком Лепідом, згодом, протягом приблизно дванадцяти років, з Антонієм, а відтак, протягом сорока чотирьох років — сам.

9. Тож розповівши про його життя у загальному, тепер спробую викласти його по частинах, і не у хронологічному порядку, а за подіями — щоб докладніше все подати та зрозуміти. Провадив п’ять громадянських воєн: мутинську, филипійську, перусійську, сицилійську, актійську. З них перша й остання були проти Марка Антонія, друга — проти Брута й Кассія, третя — проти Луція Антонія, брата триумвіра, і четверта — проти Секста Помпея, сина Гнея.

10. Початком та причиною усіх воєн було ось що. Оскільки перед собою не бачив жодного іншого завдання, окрім помсти за вбивство свого вуйка та продовження його починів, то одразу ж після повернення до Аполлонії хотів несподівано напасти на Брута й Кассія, але ті передбачливо сховалися від небезпеки. Все ж, незважаючи на їх втечу, постановив притягти їх до відповідальності за вбивство через суд. Ігри на честь Цезаревої перемоги влаштував сам, бо ті, що мали це робити, відмовилися. 2. Аби ще пильніше виконувати все, що намірився, незважаючи на те, що був патрицієм, а не сенатором, висунув свою кандидатуру на посаду народного трибуна, оскільки попередній раптово помер. Але консул Марк Антоній, на якого той уповав найбільше, виступив проти таких намірів, а також ні в чому не підтримував його, навіть у звичайних законних справах, вимагаючи величезного хабара. Тоді він перейшов на сторону оптиматів, бо вважав, що Антоній їм ненависний насамперед тому, що він оточив Деціма Брута в Мутині, намагаючись силою зброї викинути його з провінції, яку надав йому Цезар та затвердив сенат. 3. Піддавшись намовлянням деяких осіб, Август заплатив найманцям, щоб вбили Антонія, проте замах було викрито, і тоді, боячись удару у відповідь, почав збирати за великі гроші воїнів-ветеранів для свого власного захисту та оборони республіки. Дістав наказ очолити зібране військо як пропретор, і разом з Гірцієм та Пансою, які прийняли консульство, вирушити на допомогу Деціму Брутові: і цю доручену йому війну завершив двома битвами у тримісячний строк. 4. Антоній описує, що в першій битві він утік, і появився аж через два дні без плаща і без коня; хоча багато хто засвідчує, що вже в наступній битві виступав не лише як полководець, але і як воїн, перебуваючи в самій гущавині бою. Коли ж важко поранили знаменоносця з його легіону, то сам перехопив знамено й довший час носив на плечах.

11. У цій війні Гірцій загинув у бою, а Панса невдовзі опісля помер від рани. Це породило чутку, що вони обидва загинули від руки Августа, оскільки після втечі Антонія і загибелі консулів тільки він сам залишився керувати переможним військом. Смерть Панси була настільки підозрілою, що лікаря Ґліко взяли під варту через те, що він начебто увів отруту в рану. Атілій Ніґер також додає, що іншого консула, Гірція, той убив під час замішання у битві.

12. Однак дізнавшись, що Марк Лепід прийняв Антонія після втечі, а інші полководці та решта війська також прилучилися до них, без вагань полишив партію оптиматів, подавши як причину свого відходу слова та вчинки деяких осіб, одні з яких називали його хлопчиком, інші жартували, що його слід “прославити та винести”[114], аби згодом не розплачуватися з ним та з ветеранами. І щоб якомога більше виявити своє розкаяння за належність до попереднього угруповання, наклав неймовірний податок на нурсинців, а коли ті не змогли його платити, то за кару вигнав їх з міста, бо вони за кошти громадян збудували монумент полеглим у мутинській битві, написавши на ньому: “Загиблим за свободу”.

13. Тож об’єднавшись із Антонієм та Лепідом, згодом і филипійську війну завершив усього лиш за дві битви, незважаючи на те, що недуга дуже ослабила його. У першій битві його вибили з табору, так що заледве врятувався втечею на фланг до Антонія. Проте успіх перемоги зовсім не пом’якшив його: адже голову Брута відіслав до Рима, щоб кинути її в ноги статуї Цезаря, а також вилив свій гнів на полонених знатного походження, ображаючи їх різними словами. 2. Коли ж один чоловік випрошував у нього дозвіл поховати тіла загиблих, то говорять, що він відрізав щось на зразок: “птахи швидко це влаштують”. А також, коли батько й син просили його про помилування, то наказав їм вирішити жеребкуванням чи грою на пальцях, хто має загинути: і споглядав, як загинули обоє, оскільки батько вибрав померти замість сина, а син після цього добровільно прийняв смерть. Тому й усі інші, в тому числі й відомий імітатор Катона, Марк Фавоній, проходячи в кайданах, віддавали честь Антонію як імператорові, а йому просто в лице кидали бридкі образи. 3. Коли ж після перемоги розподіляли обов’язки, і Антонію випало наводити порядок на сході, Августові ж — повести ветеранів назад в Італію та надати їм муніципальні землі, то він не зміг вдовольнити ані ветеранів, ані землевласників: одні ображалися, що їх виселили з домівок, а інші нарікали, що не так оцінили їх заслуги, як вони надіялися.