Розділ «Гай Светоній Транквілл Життєписи дванадцяти цезарів»

54. Зрештою, Цезар ніколи не демонстрував особливої чесності ані у військових, ані у мирських справах. Як засвідчують деякі очевидці у своїх споминах, під час консульства в Іспанії Цезар випрошував гроші у союзників для погашення своїх боргів, а також повністю розграбував кілька лузитанських міст, хоча ті й не відмовлялися від передбачених домовленостей і навіть відкрили перед ним ворота. 2. У Галлії грабував повні пожертв святині та храми богів, а міста руйнував частіше через здобич, аніж через будь-яке правопорушення. Тож і сталося так, що нагарбав багато золота, і продавав його по три тисячі сестерціїв за фунт[80] по всій Італії та провінціях. У час першого консульства викрав з Капітолію три тисячі фунтів золота, підмінивши його такою ж вагою позолоченої міді. Союзництво та царство надавав за хабарі, і з одного Птолемея стягнув приблизно шість тисяч талантів за себе та за Помпея. Згодом лише відкритий грабунок та святотатство дали йому змогу покрити витрати громадянських воєн, тріумфів та видовищ.

55. Його красномовство та військове мистецтво або дорівнювало славі найдосвідченіших, або ж навіть перевершувало її. Після звинувачування Долабелли Цезаря одноголосно зарахували до провідних адвокатів міста. Відомо, що Цицерон, перераховуючи ораторів у “Бруті”[81], говорить, що не бачить когось такого, хто дорівнював би Цезареві, і називає його спосіб викладу елегантним та блискучим, і водночас величним та у певному сенсі благородним; і до Корнелія Непота так про це пише: 2. “Тож що? Якого промовця ставитимеш понад ним з-поміж усіх тих, які присвятили себе лише цьому? Чия мова гостріша чи змістовніша? Чиї слова гарніші чи вишуканіші?” Виглядає на те, що в молоді роки Цезар намагався наслідувати манеру красномовства Цезаря Страбона, з чиєї промови, що називається “За Сардів”, багато чого дослівно переніс у свій виступ на суді. Говорять, що промовляв сильним голосом, був пристрасний у рухах та жестах і, попри те, не позбавлений вишуканості. 3. Залишив ряд промов, однак поміж ними є такі, що приписують йому випадково. Август заслужено вважав, що промову “За Квінта Метелла” записав писар, що заледве встигав за словами промовляючого, а не видав сам Цезар: а також я сам у деяких зразках віднаходжу, що у заголовку не було написано “За Метелла”, а “Яку написав Метеллові”, хоча й мовиться від імені Цезаря, і в ній він захищає себе та Метелла від спільних наклепників. 4. Також промова “До воїнів у Іспанії*”, на думку Августа, не належить Цезареві, однак ця промова існує у двох частинах: одна — перед початком бою, а друга — опісля; хоча Азиній Полліон говорить, що він тоді не мав часу для промови через раптовий напад ворогів.

56. Залишив також “Записки” про війну в Галлії та про громадянську війну з Помпеєм. Але щодо записок про Александрійську, Африканську та Іспанську війни, його авторство сумнівне: одні вважають за їх автора Оппія, інші — Гірція, який також доповнив останню незавершену книгу про війну в Галлії. Щодо Цезаревих “Записок”, то Цицерон у цьому ж “Бруті” говорить так: 2. “Залишив записи доволі високого ґатунку: вони чисті, прямі, вишукані, позбавлені усіляких мовних прикрас та полови. Адже він прагнув, щоб ті, які писатимуть історію, мали усе готове: однак, мабуть, зробив послугу лише недолугим, які прагнули б оздобити їх непотрібними прикрасами; а здорові ж глуздом люди утримуються від будь-яких поправок”. 3. Про ці “Записки” Гірцій так говорить: “Загальна думка настільки високо їх оцінює, що видається, наче він позбавив усіх наступних дописувачів можливості щось додати, а не подав їм таку нагоду. А цьому більше маємо дивуватися ми, аніж будь-хто інший: усі інші знають, як добре і довершено уклав, а ми ж знаємо, як до того ж легко і швидко”. 4. Анізій Полліон вважає, що вони укладені з недостатньою скрупульозністю та не зовсім відповідають тому, що справді було, оскільки Цезар швидко приймав на віру те, що інші говорили про свої дії, а також те, що робив сам він, чи з певним наміром, чи то просто через забудькуватість передавав неточно: адже вважав, що це все буде переписуватися та виправлятися. 5. Залишив також дві книги “Про аналогію”, і дві “Проти Катона”, а також поему, що зветься “Дорога”. Першу з цих книг уклав під час переходу Альп, коли з Ближньої Галлії повертався до війська після судових засідань, а наступні — у час битви при Мунді; останню ж написав під час двадцятичотириденного переходу із Рима до Дальньої Іспанії. 6. Збереглися також його листи до сенату, які він, мабуть, чи не перший уклав за зразком і формою книжечки пам’ятних записок, бо перед тим консули і полководці писали свої послання тільки на окремих аркушах. Збереглися також листи до Цицерона і до близьких зі своєї родини про приватні справи. Якщо виникає необхідність щось приховати у цих листах, він використовує тайнопис, тобто так переставляє літери, що неможливо виділити жодного слова: якби хтось хотів дослідити та зрозуміти щось, то мав би замінити кожну літеру четвертою: “D” замість “А”, і так далі. 7. Залишилися також деякі твори з його дитячих та юнацьких років, як-от “Похвала Геркулесові”, трагедія “Едіп”, а також “Зібрані вислови”, проте Август заборонив публікувати всі ці книги, відіславши відповідного листа до Помпея Марка, якого призначив для впорядкування бібліотек.

57. Був досконалим у володінні зброєю та верховій їзді, вражала його неймовірна витривалість. У бойовій лаві завжди виступав попереду — часом верхи, але частіше — як піший, з оголеною головою — як у спеку, так і в дощ; довжелезні відстані долав із неймовірною швидкістю; без непотрібної поклажі, на випозиченому повозі робив щоденно по тисячі миль; якщо на шляху траплялися ріки, то перепливав їх або самотужки, або верхи на міхах із повітрям, при чому так, що часто випереджував навіть своїх глашатаїв.

58. Це ще питання, чи він був обережніший, чи відважніший під час військових походів: ніколи не провадив військо по дорогах, на яких могли бути засідки, попередньо не розвідавши місцевості; також не подався у Британію доти, доки особисто не перевірив і гавані, і курс, і доступ до острова. А коли прийшла звістка, що у Германії оточено його табір, то він проник до своїх через ворожі пости, перебравшись у галльську одіж. 2. Взимку переходив із Брундізію у Дирахій через блокаду ворожого флоту: а коли його військо, якому наказав слідувати за ним, відстало, то він безуспішно намагався підігнати його, посилаючи гінців. Але врешті сам, таємно, уночі, на маленькому човнику, загорнувшись із головою у накидку, вирушив до своїх: і ніхто не дізнався, ким насправді він є, і аж тоді наказав стерновому відступити перед бурею, коли човен мало не увесь був повен води.

59. Жодні забобони не могли відстрашити його чи сповільнити будь-який почин. Якось під час жертвоприношення втекло ягня, але навіть цей знак не змусив його відкласти похід на Сціпіона та Юбу. А коли впав під час висадки з корабля, то й це витлумачив інакше: “Я вже охоплюю тебе, Африко”. Для висміювання пророцтв, за якими ім’я Сціпіона проголошувалося вічно щасливим та непереможним у цій провінції, він тримав у своєму таборі гореславного чоловіка з роду Корнеліїв, якому через ганебний спосіб життя дали прізвисько Сальвітон[82].

60. Вступав не лише у заплановані бої, але також і у випадкові, часто нападаючи просто із походу, навіть у найгіршу погоду, коли ворог найменше цього сподівався; однак з плином років почав стриманіше розв’язувати бій, бо вважав, що наскільки частіше перемагає, настільки менше повинен випробовувати долю: адже не стільки вже здобуде перемогою, скільки зможе втратити поразкою. Завжди, коли змушував неприятеля до втечі, виганяв його також і з табору, так щоб не залишати жодної можливості для перепочинку. У разі сумнівного успіху битви одразу ж відсилав коней, і насамперед — свого: щоб спонукати військо вистояти, позбавивши можливості для втечі.

61. Коня мав особливого: ноги у нього були майже як у людини, а копита — розщеплені, наче пальці. Віщуни сповістили, що господар цього коня буде володіти усім світом: і Цезар тримав його біля себе від самого народження, добре доглядав, сам об’їжджав його, і кінь нікого іншого не підпускав до себе. Згодом Цезар навіть встановив йому статую перед храмом Венери-Праматері.

62. Відступаюче військо часто зупиняв сам-один, стоячи на шляху втікачів, і повертав їх лицем до ворога, хапаючи навіть декого за горло: а воїни часом були такі нажахані, що якось один затриманий прапороносець поціляв у нього древком, а інший полишив знамено просто у Цезаря в руках.

63. Великою була його сила духу, і є багато свідчень цього. Як-от після Фарсальської битви, виславши своє військо в Азію, переправлявся через Геллеспонт у маленькому човнику; і коли зустрів Луція Кассія, свого затятого противника, на чолі десятьох озброєних кораблів, то не втік, а навпаки — змусив його здатися: і той, благаючи про змилостивлення, перейшов на сторону Цезаря.

64. В Александрії, під час штурму моста, коли ворог раптово прорвався, Цезар був змушений скочити у невеликий човен; але коли багато воїнів також ринули в нього, то взяв та й скочив у море, і пливучи кроків двісті до найближчого корабля, тримав у піднятій руці свої записники, аби вони не замокли, а в зубах волочив свою накидку, щоб вона не дісталася ворогам як здобич.

65. Своїх воїнів цінував не за характер і не за походження, а лише за відвагу, і ставився до них з однаковою вимогливістю та поблажливістю. Був строгий з ними не завжди й не всюди, а лише коли ворог був близько: тоді вимагав найбільшої дисципліни, ніколи не повідомляв заздалегідь години походу чи бою, а тримав їх готовими виступити кожної миті, куди б лиш не забажав. А робив це часто й без причини, і особливо — у дощові чи святкові дні. А ще, наказуючи, щоб воїни завжди тримали його у полі зору, сам зникав удень чи уночі, роблячи великі переходи, так щоб втомилися ті, які слідували за ним.

66. Коли ж воїни лякалися чуток про кількість ворогів, то Цезар ніколи не заперечував і не применшував їх, а навпаки — стверджував та зумисне побільшував. Коли зі страхом очікували надходження Юби, то скликавши воїнів, промовив: “Знайте, що за декілька днів прибуде сюди цар із десятьма легіонами, тридцятьма тисячами кінноти, сотнею тисяч легкоозброєних, трьомастами слонів. Тому краще, аби деякі з вас перестали надалі допитуватися чи домислюватися, а вірили мені, бо я знаю напевне: або ж посаджу їх на старезний човен та накажу забиратися під будь-яким вітром у будь-які землі”.

67. Звертав увагу не на всі правопорушення, і не карав усіх без винятку, а лише дезертирів та заколотників — переслідував та карав їх суворо, закриваючи очі на все інше. Часто після великої битви та перемоги звільняв їх від усіх обов’язків та давав можливість повеселитися усім на дозвіллі, і мав звичку вихвалятися, що його воїни можуть добре битися навіть тоді, коли пахнуть олією. 2. На всіх зібраннях звертався до них не “воїни”, а значно поважніше, називаючи їх “друзями по зброї”. Завжди дбав про їх озброєння, нагороджував їх гарною зброєю, оздобленою сріблом та золотом — як для вигляду, так і щоб краще тримали її у битві, боячись втратити. Любив їх настільки, що коли довідався про поразку Титуріана, то почав відпускати бороду та волосся, і обрізав не швидше, аніж помстився ворогам.

68. Завдяки цьому зробив усіх відданими собі та відважними. Тільки-но розпочав громадянську війну, центуріони з кожного легіону заофірували одного кінного воїна за свій кошт, а всі воїни служили задарма та навіть без харчів, оскільки багатші взяли на себе турботу про бідніших. І за такий довгий період ніхто з воїнів не покинув його, а кожен із тих, що потрапили у полон, відмовлявся служити проти Цезаря навіть за умови збереження життя. 2. Голод, а також усілякі інші труднощі, чи то коли перебували в облозі, чи коли самі стояли облогою, переносили з надзвичайною стійкістю, так що сам Помпей, побачивши біля укріплень Дирахія щось на зразок хліба з трави, яким ті харчувалися, то сказав, що має справу зі звірами, і наказав швидше викинути його і не показувати нікому, аби його воїни не підупали духом, спостерігаючи таку стійкість і рішучість ворога. 3. А про відвагу, з якою воїни боролися, засвідчує те, що після єдиної невдалої битви при Дирахії самі вимагали для себе покарання, так що імператор повинен був радше втішати їх, а не карати. В інших боях незліченну кількість ворожих військ легко перемагали значно меншими своїми силами. Тож одна когорта шостого легіону перед фортецею протягом кількох годин стримувала натиск чотирьох легіонів Помпея, і майже вся полягла від зливи ворожих стріл, яких згодом серед мурів фортеці знайшли сто тридцять тисяч[83]. 4. І це не дивно, якщо згадати окремі подвиги — чи то центуріона Кассія Сцеви, чи воїна Гая Ацилія, не говорячи про інших. Адже Сцева, втративши око, із пораненим стегном та плечем, щитом, пробитим у ста двадцяти місцях, все ж утримував доручену йому оборону брами фортеці. Ацилій у морській битві при Массилії, вхопившись за корму ворожого корабля правицею і втративши її, все ж продовжував одним щитом гнати ворогів перед себе, наслідуючи відомий подвиг грека Цинегіра[84].

69. Ніколи за всі десять років Галльської війни воїни не підняли бунту, і хоча були деякі заворушення протягом громадянських баталій, проте воїни швидко поверталися до служби — і не через терпеливість вождя, а через повагу до нього. Цезар ніколи не йшов на поступки бунтівникам, а завжди ставав проти них: при Плацентії ганебно розпустив дев’ятий легіон[85], хоча Помпей і досі був при зброї, і заледве відновив його після численних та слізних прохань, належно покаравши заколотників.

70. Коли ж в Африці ще палала війна і Рим також був у великій небезпеці, а десятий легіон, погрожуючи, вимагав відпустки та платні, Цезар не завагався вийти до них та розпустити, незважаючи на перестороги друзів. Усіх їх легко переконав та схилив на свій бік одним лише словом — “квірити”[86], яким назвав їх замість “воїни”, а ті одразу ж заперечили, сказавши, що вони воїни; і хоча Цезар відмовлявся, все ж подалися за ним до Африки. Усіх найзаповзятіших бунтівників позбавив третини і здобичі, і призначених земельних наділів.

71. Навіть замолоду йому не бракувало турботи та довіри у стосунку до підлеглих. Масинту, юнака знатного походження, настільки ревно захищав проти царя Гіємпсала, що під час диспуту вхопив сина царя Юби за бороду; і навіть коли юнака проголосили винним та намагалися схопити, Цезар вирвав його з їхніх рук та переховував у себе довгий час, а коли невдовзі після преторства вирушав до Іспанії, то забрав його з собою, посадивши у свою лектику та сховавши за юрбою своїх прихильників і лікторів з фасками.

72. До друзів завжди ставився з такою повагою та любов’ю, що коли Гай Оппій, слідуючи із ним лісовою дорогою, раптово захворів, то Цезар помістив його у свій намет, який мав тільки один, а сам ночував на голій землі під відкритим небом. Коли сам був уже при владі, підвищив деяких з найнижчих верств аж до найвищих посад, а коли йому дорікали цим, то відверто заявив, що якби користався допомогою розбійників та горлорізів для захищання своєї честі, то навіть їм відплатив би такою ж вдячністю.

73. Особливої ворожості, такої, що не відмовився б від неї при першій-ліпшій нагоді, не виявляв ні до кого. Хоча Гай Меммій виступав проти нього з дошкульними промовами, а Цезар відповідав також із не меншою гостротою, все ж підтримував його, коли той домагався консульства. Гаєві Кальвію, який знеславляв його епіграмами, сам написав листа, коли той почав через друзів робити кроки до примирення. Валерія Катулла, який віршиками про Мамурру затаврував його постійним соромом, що визнавав і сам Цезар, у цей же день, коли той попросив пробачення, запросив на обід та продовжував звичні дружні стосунки з його батьком.