Розділ «Українське козацтво: парадокси протистояння та співпраці з татарами й турками»

Його доньку – в головоньку»441.

Насправді, пісенний образ Байди погано співвідноситься з реальним образом Дмитра Вишневецького. Перед нами постає такий собі безтурботний козак-гультіпака, який «не одну нічку та й не годиночку» п’є собі на ринку в Царгороді горілку. Нічого про його боротьбу з бусурманами не говориться. Правда, є варіанти пісні, де Байда воює з турками й татарами.

Чомусь цього гультіпаку уподобав «цар турецький». І це виглядає дивно. Для мусульманина безпробудне пиття горілки аж ніяк не є доблестю чи чеснотою. Але в народних піснях часто зустрічаємо «нелогічні» речі. «Цар турецький» пропонує Байді одружитися з його дочкою та стати «паном на всю Вкраїночку». Здавалось, пропозиція, від якої не варто відмовлятися. Проте Байда (це знову виглядає «нелогічно») таку пропозицію не приймає. І основним аргументом у цій відмові є віра царя. Вона, виявляється, «проклята», а, відповідно, царівна, яку Байді пропонували в жінки, «поганая». Ця відмова ображає царя і він наказує стратити бравого героя, повісивши його на гаку. Але «нелогічне» й фантастичне на цьому не припиняється. Будучи підвішеним, Байда примудряється отримати від джури лука і з нього застрілити царя та його доньку. У деяких варіантах пісні Байда вбиває ще й царицю. Схоже, оповідь про те, ніби герой згаданого твору застрілив із лука царя та його родину, є «перевертанням» того факту, що Дмитра Вишневецького на третій день висіння на гаку турки розстріляли з луків, оскільки той проклинав мусульманську віру.

«Пісня про Байду» – це не оповідь про реальні події, а казка, як і багато інших подібних фольклорних творів. Основні «ідеї», які озвучені в цій пісні, зводяться до наступного: бравий козак-українець стоїть вище «царя турецького», він навіть під загрозою смерті не прийме мусульманську віру, також, перебуваючи в безнадійному стані, здатний помститися ворогам.

Загалом образ Байди важко назвати князівським. Князівське можна вбачати хіба в тому, що з героєм хоче породичатися сам «цар турецький». За логікою речей, цар мав би таке робити із рівним собі, людиною з аристократичного середовища.

Важко сказати, коли і як з’явилася «Пісня про Байду». Можливо, почала вона творитися тоді, коли пам’ять про реального Дмитра Вишневецького відійшла в минуле, зате існували легенди про його незвичну смерть, які видозмінювалися й обростали новими фантастичними деталями. Сумнівно, що пісня виникла відразу після смерті Дмитра Вишневецького, у кінці XVI ст. Принаймні наведений уривок із поеми «Epicedion…» показує, що в той час зберігався достатньо реалістичний образ князя Дмитра Вишневецького.

Існує близько сорока варіантів «Пісні про Байду». Володимир Антонович (1834—1908) та Михайло Драгоманов (1841—1895), які спеціально досліджували цей твір, вказували, що в одних варіантах пісні герой зветься Дмитром, в іншому – паном Корецьким. Справді, на початку ХVІ ст. існував князь Самуїл Корецький, доля якого була схожою з долею Дмитра Вишневецького. На думку цих дослідників, було два варіанти пісень: один про Вишневецького, інший – про Корецького, які потім злилися в одну пісню442.

Але не лише в історичних студіях отримав Байда-Вишневецький «право на життя». Він стає персонажем художньо-літературних творів. Можна зустріти різні варіації його образу в залежності від симпатій та ідеологічної зорієнтованості авторів.

Польський автор Люціян Сємянський, використавши «Пісню про Байду», створив поему «Князь Дмитро Вишневецький» (1880). У цьому творі у в’язниці в Царгороді разом з джурою карається герой твору. Його вмовляє турецький султан, щоб він прийняв мусульманську віру. Князь відмовляється і його чіпляють у Галаті на гак. Будучи на гаку, він з лука вбиває султана, його дружину й дочку. Після цього турки пускають в нього сто стріл, вбивають і з’їдають серце героя. Правда, в цій поемі Вишневецький із українця перетворюється на поляка.

Поетичні твори Дмитру Вишневецькому присвятили українські поети Яків Щоголів (1824—1898) та Григорій Чупринка (1879—1921), які використали «Пісню про Байду». Твори цих авторів були відповідно опубліковані в 1883 і 1926 рр. Приблизно те саме можемо сказати й про образ Вишневецького в оповіданні «Пан Сенюта» (1918) українського історика та письменника Ореста Левицького (1848—1922). За радянських часів була спроба переосмислити образ Байди-Вишневецького, представити його «класовим ворогом» українців. Це бачимо в повісті Сави Божка «Над колискою Запоріжжя» (1925)443.

У 1979 р. у радянській Україні побачив світ історико-пригодницький роман Петра Угляренка (1922—1997) «Із дерева жалю»444, де одним із героїв був Дмитро Вишневецький. Події, описані в творі, відбувалися в Україні, Росії, Англії, Туреччині, Молдавії, Криму й Казані. Як вимагалося в той час від радянських авторів, головний акцент у творі робився на «представниках з народу». Також тут ішла мова про дружбу між українцями й росіянами. Автор дозволяв собі фантазії, не особливо зважаючи на історичні факти.

Любомир Винар (1932—2017), розглядаючи художні твори про Байду-Вишневецького, відзначав наступне: «Треба з жалем згадати, що українські письменники дотепер не спромоглися на визначніший прозовий чи поетичний твір, що зафіксував би в чітких мистецьких образах цікаве життя Дмитра Вишневецького-Байди, однієї із найвизначніших українських постатей XVI століття»445. Певно, можна погодитися з таким висновком. Справді, ні в українській, ні в інших літературах немає «широкоформатного» художнього твору власне про Дмитра Вишневецького.

Однак цьому князю-козаку «поталанило» в образотворчому, монументальному та пісенному мистецтві. Так, до нас дійшов портрет невідомого автора з картинної галереї Вишневецького замку, який вважається зображенням Дмитра Вишневецького (зараз знаходиться в Національному художньому музеї України). На цьому полотні є напис, який «свідчить», що там зображена саме ця особа. На портреті бачимо чоловіка з козацьким оселедцем, який тримає в руках лук зі стрілою. Багато в цьому портреті є тюркського. Важко сказати, наскільки точно картина передає вигляд князя. Дослідники переважно дотримуються думки, що це уявний портрет, який дійшов до нас з кінця XVIII – чи навіть з початку XIX ст. Але ця картина породила велику іконографію. Практично ні одне ілюстроване видання про козацтво не обходиться без зазначеного портрета чи його стилізації. Цей портрет став зразком для створення пам’ятників Байді-Вишневецькому. Пам’ятник цьому герою 13 жовтня 1999 р. відкрили в Запоріжжі на острові Хортиця. На ньому зазначено: «Дмитро Вишневецький (Байда) (1516—1563). Один з перших козацьких гетьманів України, який в 1554—1555 роках збудував на Малій Хортиці фортецю, започаткувавши Запорозьку Січ». Є невеликий пам’ятник князю і в дворі Вишневецького замку. Кожного року тут відбувається «козацький» фестиваль «Байда». В Україні й навіть у Білорусії існують гурти, які виконують «Пісню про Байду», що вже стала своєрідним «козацьким шлягером».

Звісно, уявний образ Байди-Вишневецького не дуже співвідноситься з реальним образом князя Дмитра Вишневецького. У той час як міфічний образ, втілений у пісні, іконографії, монументальному мистецтві, популярній літературі успішно продовжує своє життя, зазнаючи певних новацій і трансформацій.

Йосип Верещинський – козацький біскуп і оборонець українських земель від татар

Однією з колоритних фігур, що мали стосунок до козацтва, варто вважати київського католицького єпископа Йосипа (Юзефа) Верещинського (1530/39—1598)446. Про його походження знаємо мало. Вважається, що народися він у 1532 р. (чи приблизно в той час) на південній Волині, у Збаражі або десь біля нього. Неподалік цього міста знаходиться село Верещин, звідки, можливо, походив рід Верещинських. Батько Йосипа був підсудком.

Родина Верещинських дотримувалася православного віровизнання. Однак Йосип перейшов у католицизм. Про мотиви цього переходу можна тільки здогадуватись. Напевно, він мріяв про духовну кар’єру, яка відкривала чимало можливостей. У 1577 р. Йосип став каноніком у Холмі, потім опатом (настоятелем) бенедиктинського монастиря в Сеціхові на річці Вісла. Тому він часто підписувався як опат сеціховський. У 1589 р. Верещинський висвячений київським католицьким єпископом, на цій посаді знаходився до смерті в 1598 (чи 1599) році.

На той час на теренах Київщини не було багато католиків. Натомість, ці землі постійно потерпали від нападів татар. Тому Верещинський став єпископом-войовником. Він сам нерідко брав зброю в руки і виступав у похід проти неприятеля. Резиденцією єпископа став не Київ, а містечко Фастів, що знаходилося на південь від колишньої столиці Русі. Верещинський прагнув перетворити його в культурний осередок. З цією метою заснував у Фастові друкарню, а саме місто перейменував у Новий Верещин.

Виступаючи в похід проти татар, Верещинський не раз спирався на козацькі загони. Звідси інтерес та симпатія до козаків, що і знайшло відображення в його політичних, полемічних, моралізаторських та поетичних творах. До найбільш відомих із них належать: «Дорога певна до найшвидшого і найнадійнішого осадження в Руському краї пустельних земель рицарством Королівства Польського» (1592), «Зголошення… як заснувати рицарську школу на Україні синам коронним, а також орден хрестоносців за Мальтійським статутом....» (1594), «Побудка… з метою піднесення святої війни спільною рукою проти турків і татар» (1594), «Спосіб осади Нового Києва і оборони колишньої столиці Київського князівства…» (1595), «Війську Запорозькому пресвітлий виказ» (1596), «Голос на піднесення потужної війни проти турецького царя» (1597).

Верещинський дотримувався популярного на той час погляду, поширеного переважно в католицьких колах, що увесь християнський світ має об’єднатися в боротьбі проти турецької загрози. І в цьому об’єднанні не остання роль має належати українським козакам. Останні мали би, на його думку, стати щитом від турецької загрози на теренах Східної Європи. Вказані ідеї озвучені в його поетичному творі «Побудка…» З одного боку, це твір історіософського характеру, де автор осмислює боротьбу європейських християнських народів проти Османської імперії. Така боротьба для нього – це боротьба двох світів, двох цивілізацій. І якщо християнський світ – світ свободи, то мусульманський, турецький світ є світом неволі. З іншого боку, Верещинський у цьому творі намагається подати рецепти, як здолати турецьку загрозу. Починається «Побудка…» такими словами: