Розділ «Українське козацтво: парадокси протистояння та співпраці з татарами й турками»

Дорошенко, отримавши підтримку Османської імперії, спирався на кримських татар, які пустошили українські терени і забирали людей у ясир. Землі Правобережної України все більше перетворювалися в пустку.

Щоправда, у 1673 р. Річ Посполита взяла реванш, розгромивши османську армію під Хотином. При цьому польські війська не були виведені з Брацлавщини та південної Київщини. Гетьманом Правобережної України Річ Посполита визнавала Михайла Ханенка (1620—1680), пов’язаного із Запорізькою Січчю. У такій ситуації Дорошенко, який своїми протурецькими діями серйозно налаштував проти себе населення, різко втрачав підтримку. Тому він шукав підтримку Московії. Правда, московські урядовці не поспішали йти йому назустріч, зробивши ставку на Івана Самойловича (1630—1690). У 1674 р. той був проголошений гетьманом України «по обидва боки Дніпра» під протекцією московського царя. Дорошенку важко було конкурувати із Самойловичем і він у 1676 р. зрікся влади.

Іван Самойлович

Такий хід подій не влаштовував Османську імперію. Адже вона втрачала потрібного їй васала на теренах України. Турецькі урядовці згадали про Юрія Хмельницького, якого тримали ув’язненим у Стамбулі. Вони призначають його гетьманом на місце Дорошенка. У 1677 р. османська армія рушила на українські землі, дійшла до гетьманської столиці Чигирина, де знаходився московський гарнізон, і взяла це місто в облогу. Проте не зуміла його взяти й відійшла. Наступного, 1678 р., турки знову повторили похід в Україну. Це налякало московітів. Вони, незважаючи на протести Самойловича, підірвали Чигиринський замок, а залишки населення з Придніпров’я були насильно перегнані на Лівобережжя.

Довготривала боротьба Речі Посполитої, Османської імперії з Московією врешті втомила ці держави. Вони почали домовлятися між собою. У 1680 р. Московія уклала договір з Річчю Посполитою, яка остаточно віддала їй Київ. Потім, у 1686 р., ці держави уклали т. зв. Вічний мир, який закріпив між ними поділ України по Дніпру. У 1681 р. був укладений Бахчисарайський мирний договір між Османською імперією, Кримським ханством та Московією. За останньою лишалася територія Лівобережної України, в той час як за Туреччиною визнавалися Брацлавщина, південна Київщина й Поділля. Територія ж між Південним Бугом та Дністром вважалася нейтральною. Ці домовленості робили владу українських гетьманів реальною лише в межах Лівобережної України. Хоча й гетьмани заявляли про бажання керувати «по обидва боки Дніпра».

Загалом за часів гетьманування Самойловича, яке тривало до 1687 р., почався процес стабілізації. Хоча тут, власне, була не стільки його заслуга – так складалися обставини. Сам же гетьман не протидіяв московським урядникам. І за його правління спостерігаємо здачу інтересів України на користь Московії.

«Політика стабільності» була продовжена за наступника Самойловича, гетьмана Івана Мазепи. Відносний мир і спокій, що встановився на українських землях за часів панування цього гетьмана, вартував чимало – український гетьманат «впевнено» здавав свої позиції Московії. Хоча на Лівобережжі практично не велося широкомасштабних бойових дій, але українських козаків посилали воювати на ті терени, де вела війну Росія, зокрема проти Османської імперії й кримських татар.

Гетьманування Мазепи закінчилося трагічно – Полтавською катастрофою 1709 р. Розгромлений російськими військами шведський король Карл ХІІ мусив втікати разом зі своїм союзником, гетьманом Мазепою, на землі, що контролювалися османами.

Після Полтавської катастрофи Петром І почався незворотній процес обмеження автономії Гетьманщини з її подальшою ліквідацією. Причому цей процес здійснювався російською владою паралельно з ліквідацією Кримського ханства.